«Теорія ймовірностей — математична теорія, яка лежить в основі всієї статистичної теорії, і є також відправною точкою теоретичних побудов при вивченні випадкових процесів»

М. Бартлетт

Надбання математичної школи Київського політехнічного інституту (КПІ), нині – НТУУ «КПІ», сприяли науково-технічному прогресу ХХ століття, розвитку нових галузей математики і підвищенню авторитету української науки.

Майже до кінця ХVIII ст. теорія ймовірностей залишалася чисто академічною дисципліною. В якості порівняно складних її додатків виступали тільки азартні ігри, а прикладна статистика, без якої був неможливий державний облік і контроль, носила елементарний, суто арифметичний характер.

Формування української школи теорії ймовірностей (ТЙ) розпочалось у другій половині ХІХ ст. на базі досліджень російської ймовірнісної школи, зокрема Петербурзької математичної школи. ЇЇ кращі представники В.Я. Буняковський, П.Л. Чебишов, А.А. Марков, О.М. Ляпунов в 20-30х роках ХІХ ст. започаткували ґрунтовні дослідження в цій галузі математики.

Вони поставили теорію ймовірностей на міцну логічну і математичну основу і зробили надійним, точним і ефективним методом пізнання навколишнього світу. Їх відкриття підняли цей напрямок науки до загального світового визнання та довели, що ТЙ та закони, на яких вона базується, є потужним науковим інструментом.

В результаті ТЙ стала набувати популярності, а інтерес до неї значно зріс. Цілі розділи сучасної фізики (зокрема, ядерна фізика) базуються на методах теорії ймовірностей. Все ширше застосовуються імовірнісні методи в сучасній електротехніці та радіотехніці, метеорології та астрономії, теорії автоматичного регулювання та машинній математиці.

В середині 1980-х років, з можливістю широкого застосування потужних комп’ютерів, посилився інтерес до практичного застосування методик ТЙ, адже можливим став прямий експеримент.

Українська наука не стояла осторонь передових ідей в математиці. Плеяда відомих українських вчених сприяла розвитку й поширенню знань в цій галузі. В першій половині ХХ ст., це – В.П. Єрмаков, Д.О. Граве, Є.Є. Слуцький, М.П. Кравчук, М.М. Крилов, М.М. Боголюбов.

Процес становлення та розвитку української школи ТЙ супроводжувався тим, що талановиті науковці передавали кращий власний досвід, виховували наукову зміну та орієнтували учнів для вирішення назрілих питань. Це сприяло прогресивному розвитку ТЙ і сумісних з нею прикладних наук.

Метою цієї статті є представлення широкому загалу імені талановитого київського ймовірнісника другої половини ХХ ст., доктора фізико-математичних наук, професора, завідувача кафедрою математичного аналізу та теорії ймовірностей НТУУ «КПІ» з 1986 року Валерія Володимировича Булдигіна (1946-2012) та визначення його місця в загальноісторичному процесі розвитку освіти та науки в Україні.

Для розуміння цього розглянемо етапи становлення ТЙ та роль особистостей, які сприяли цьому процесу.

Найбільший внесок в розвиток української, зокрема київської, школи ТЙ зробив Борис Володимирович Гнеденко (1912-1995), колишній аспірант кафедри ТЙ Московського державного університету, учень О.Я. Хінчина (1894-1959) і А.М. Колмогорова (1903-1987).

В 1944 р. молодий вчений був запрошений Президією Національної академії наук (НАН) України на роботу в Україну. Спочатку він працював у Львівському університеті, а з 1948 р. був обраний академіком НАН України й очолив відділ теорії ймовірностей та математичної статистики в Інституті математики і кафедру математичного аналізу, в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка (КДУ).

Б.В. Гнеденко приніс в КДУ дух і традиції механіко-математичного факультету Московського університету і московської математичної школи. Головна особливість цієї школи – підтримка прагнення молодих математиків до проведення самостійних досліджень, активне залучення молоді до наукової творчості.

Діяльність Бориса Володимировича у створенні наукової школи в Київському університеті важко переоцінити. Тільки серед членів НАН України 10 його учнів. Це, зокрема, академіки В.С. Королюк, В.С. Михалевич, А.В. Скороход, І.М. Коваленко, Ю.М. Єрмольєв.

Незадовго до смерті, в 1993 р., він писав: «Я щасливий, що на мою долю випала почесна місія створення теоретико-ймовірнісної школи в Україні. <…> Дуже важливо, щоб вона росла не тільки в кількісному відношенні, але і в якісному».

Під його впливом почав блискучу наукову діяльність Анатолій Володимирович Скороход (1930-2011). Борис Володимирович звернув його увагу на деякі невирішені проблеми теорії стійких розподілів. Дипломна робота та цикл робіт А.В. Скорохода з граничних теорем теорії випадкових процесів (ВП) (1955-1958) містили багато оригінальних ідей, нових методів дослідження нестандартних ситуацій. Запропонована ним топологія в просторі функцій без розривів другого роду і нині служить потужним інструментом дослідження граничних теорем для широких класів ВП.

Назва «топологія Скорохода» нині стала загальноприйнятою у світовій літературі. Роль цього вченого для української школи ТЙ має виняткове значення.

На початку 1958 р. Борису Володимировичу Гнеденку вдалося отримати дозвіл на створення на механіко-математичному факультеті КДУ спеціалізації «Теорія ймовірностей і математична статистика». Студенти-математики, які спеціалізувалися з ТЙ, замість методичних дисциплін слухали обов’язкові курси «Додаткові розділи теорії ймовірностей», «Теорію випадкових процесів», «Математичну статистику».

Цей захід суттєво вплинув на якісний і кількісний ріст київської школи ТЙ і математичної статистики (МС). У 1962 році була створена окрема кафедра ТЙ і МС, завідуючим якою було обрано професора Йосипа Ілліча Гіхмана.

Безперечно, майже всі українські фахівці з ТЙ старшого покоління в тій чи іншій мірі є його учнями, серед них і наступний завідуючий цією кафедрою з 1966 р., доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Михайло Йосипович Ядренко (1932-2004).

М.Й. Ядренко створив новий напрямок в ТЙ – спектральну теорію однорідних і ізотропних випадкових полів. Він двічі отримував звання Соросівського професора, був віце-президентом Українського математичного товариства, відповідальним редактором створеного ним науково-популярного журналу для молоді «У світі математики», отримав Державну премію України в галузі науки і техніки (2003).

Розвивався напрямок ТЙ і в стінах Київського політехнічного інституту (КПІ). Кращі представники ймовірнісної школи КПІ у другій половині ХХ ст. були талановитими послідовниками своїх видатних вчителів, як правило, мали університетське коріння, були об’єднані спільною працею в цій галузі в Інституті математики НАН України.

Запроваджену Б.В. Гнеденком в КДУ спеціальність отримав в 1970 р. і Валерій Володимирович Булдигін (1946-2012). Доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат Державної премії України, один з кращих ймовірнісників КПІ. Нині його ім’я широко відоме у світі.

Народився Валерій Володимирович 5 листопада 1946 року в м. Тбілісі (Грузія) в сім’ї військовослужбовця. Невдовзі батька, а разом з ним і родину, перевели до Києва. Тут пройшло дитинство й юнацькі роки майбутнього математика.

У 1965 р. Валерій Володимирович з відзнакою закінчив Київський технікум радіоелектроніки. Потім навчався на першому курсі вечірнього відділення механіко-математичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка і одночасно працював техніком, старшим лаборантом з обслуговування та експлуатації ЕОМ СЕСМ-2. У 1966 р. після закінчення І курсу він був переведений на стаціонарне відділення університету, яке з відзнакою закінчив у 1970 р.

По закінченні університету, у 1970-1972 рр., навчався в аспірантурі при кафедрі теорії ймовірностей та математичної статистики КДУ. В 1973 р. він захистив дисертацію кандидата на ступінь фізико-математичних наук «О случайных рядах в банаховых пространствах». Після цього 1972–1974 рр. Валерій Володимирович працював асистентом на кафедрі теоретичної кібернетики КДУ.

Доленосним для молодого науковця було те, що на початку своєї кар’єри, з 1974 по 1986 рр., він працював старшим, а згодом (з 1983 р.) – провідним науковим співробітником відділу теорії випадкових процесів в Інституті математики АН України, яким в ті часи керував А.В. Скороход. Його талановитий наставник прищепив йому закоханість у математику, вміння не лише бачити, а й самому творити красу в математиці.

У жовтні 1982 р. в Інституті математики він захистив дисертацію на ступінь доктора фізико-математичних наук «Сходимость случайных элементов в бесконечномерных топологических пространствах и представления случайных процессов и полей».

В 1986 р. Валерій Володимирович очолив кафедру вищої математики № 1 КПІ, яку в 1996 р. було перетворено на кафедру математичного аналізу та теорії ймовірностей. На той час він вже мав свою наукову школу, численних учнів та власні наукові досягнення в галузі ТЙ та теорії ВП. Переймаючись дослідженнями в цій галузі математики, науковець подовжив розвиток ТЙ в стінах вишу. Його діяльність мала значний вплив на математичну науку в КПІ кінця ХХ початку ХХІ ст.

У 1988 р. вченому було присвоєно звання професора. Йому вдалось одержати вагомі результати в теорії випадкових рядів в топологічних векторних просторах, в теорії граничних теорем для випадкових векторів, в теорії гауссових та субгауссових процесів, в статистиці ВП, в теорії відновлення.

Вчений зміцнив та розбудував математичну школу вишу, подовжив його традиції. Він дбав про збереження пам’яті про видатних математиків КПІ, задля чого постійно проводив на кафедрі наукові семінари, які приваблювали велику кількість слухачів.

Завдяки своїй невтомній діяльності математик долучився до плеяди талановитих педагогів-науковців, які є окрасою та гордістю КПІ (нині Національний технічний університет України «КПІ», скорочено НТУУ «КПІ»).

Вчений став засновником фізико-математичного факультету (ФМФ) НТУУ «КПІ». Доробок математика широко відомий в наукових колах. Його наукові здобутки відтворені в численних монографіях. Остання монографiя «Псевдорегулярнi функцiї та узагальненi процеси відновлення» (спiльна з К.-Х. Iндлекофером, О.I. Клесовим та Й.Г. Штайнебахом) вийшла невдовзі після його смерті.

Він представляв свої наукові дослідження і доробок очолюваного ним колективу на наукових конференціях та наукових семінарах в провідних університетах різних країн, чим підіймав авторитет української ймовірнісної школи та пропагував досягнення українських математиків.

Почесним для вітчизняної науки було те, що за міжнародними науковими грантами В.В. Булдигін працював в університетах Німеччини та Іспанії, читав лекції в науковому центрі ім. С. Банаха (Варшава), чим доводив пріоритет національної науки та освіти.

Роботу в Інституті математики вчений вдало поєднував з педагогічною роботою в університеті та брав активну участь у створенні «Університету юних математиків» при АН України, за що його було відзначено в 1983 р. почесним знаком «Відмінник народної освіти».

Він є автором та співавтором близько 300 наукових та науково-методичних статей, 7 монографій, 3 з яких опубліковано англійською мовою за кордоном, та 7 навчальних посібників.

Його учні, серед яких 13 кандидатів та 3 доктора фізико-математичних наук, нині плідно працюють як в Україні, так і поза її межами.

Згадуючи життєвий шлях В.В. Булдигіна, дружина А.В. Скорохода Ірина Кадирова в 2012 році писала: «Ти був справжнім Учнем свого Вчителя. Ти виховав своїх учнів, створив свій самостійний напрям у науці. Ти мав ті якості, які Анатолій Володимирович цінував у собі самому і в людях».

Л.С. Баштова, ДПМ при НТУУ «КПІ»