Є люди, які самі обирають собі долю. Існують і ті, які просто пливуть «за течією», цілком пристосовуючись до життєвої ситуації.

Але іноді трапляється і так, що доля підхоплює людину на самому початку життя, кидає її у вир небезпечних і непередбачуваних  подій (з якого, здавалося б, вже не виплисти), але Людина не тільки залишається живою, але й підпорядковує собі сам фатум, течія якого несе її до слави і пошани.

Саме до таких особистостей можна віднести знаменитого українського полководця Родіона Яковича Малиновського.

Його життя з самого початку було сповнене таємниць і труднощів.

Майбутній Маршал Радянського Союзу народився 22 листопада 1898 р. в місті Одеса. Про батька він знав лише ім'я – Яків. Навіть прізвище Малиновський дісталося Родіону Яковичу від матері Варвари Миколаївни, яка незабаром після народження сина переїхала в маєток графа Гейдена в селі Сутиски Тиврівського району Вінницької області.

Саме звідси, з берегів річки Південний Буг, пішов Родіон в церковно-приходську школу села Кліщів. Навчання не було довгим в 11 років він їде до своєї тітки Наталі, яка жила в селі Юрківка Одеської області, де часу, щоб вчитися, вже не було: потрібно було працювати. Щоправда, і це тривало недовго.

Літо 1914 р. принесло страшну звістку почалася велика війна (тоді ще ніхто не називав її Першою світовою). Ця новина застала підлітка в місті, де він народився. Через Одесу цілими ешелонами їхали на фронт солдати. До одного з загонів і прибився 15-річний Родіон та був зарахований добровольцем в кулеметну команду.

Бойове хрещення подавач набоїв 256-го Єлисаветградського піхотного полку рядовий Малиновський прийняв восени 1914 р. на березі річки Німан, коли йому ще не було й 16. А вже влітку 1915 р. на його грудях з'явилася перша (з багатьох десятків) нагорода.

Сталося це в бою біля литовського міста Калварія. Незважаючи на юний вік, хлопець проявив себе цілком по-дорослому, за що і був нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня. А далі була білоруська Сморогонь, де 16-річного воїна важко поранило в ногу і спину, після чого на нього чекало довге лікування в казанському шпиталі та служба далеко від фронту в Оранієнбаумі (нині Ломоносов) і Самарі. Там, швидше за все, Родіон Якович і подумати не міг, яку подорож йому доведеться незабаром здійснити...

Війна тривала, Франція вимагала від союзників по Антанті допомоги. В Російській імперії був створений російський експедиційний корпус, до складу якого потрапив 18-річний одесит.

Прямий шлях до Франції був перекритий, і для солдатів почалася подорож довжиною майже в 30 тис. км: через Росію, Китай, Шрі-Ланку, Тихий і Індійський океани, Суецький канал і Середземне море. У квітні 1916 р. командир кулеметного розрахунку Малиновський зійшов на французьку землю, щоб уже влітку знову вступити в бій. За дії при відбитті ворожої атаки під Мурмелоном був нагороджений французьким Військовим хрестом.

У квітні 1917 р. Родіон Якович був знову поранений – під час бою куля потрапила йому в руку і розбила кістку. Тільки дивом вдалося врятувати долоню. Лікування тривало майже півроку, а після виписки зі шпиталю на нього чекав... арешт. Малиновського запідозрили в причетності до підготовки повстання російських солдатів в таборі Ля Куртін, і в якості покарання відправили на каменоломню в Бельфор, де його застав набір до французького іноземного легіону.

Досвідченого кулеметника зарахували до 1-ї Марокканської дивізії, у складі якої він не раз відзначився в бою, отримав звання єфрейтора французької армії та був нагороджений другою французькою нагородою – Військовим хрестом зі срібною зірочкою.

Закінчення Першої світової війни наш герой зустрів у Франції, після чого, через два океани, прибув у м. Владивосток на території Россі, де вже палала громадянська війна. У цьому протистоянні Малиновський обрав сторону Червоної армії, в частинах якої воював в Забайкаллі.

Коли бої остаточно відгриміли, Родіону Яковичу йшов 25-й рік ... Війна, на якій він був довгих 9 років, стала для нього школою та академією. Війна забрала його юність, але подарувала професію. Кулеметник, який мав командний і бойовий досвід, відмінно знав кілька мов, став цінним кадром для молодої армії.

Свої знання він передавав бійцям різних частин і з'єднань, в командування яких входив в кінці 20х на початку 30-х рр. ХХ століття. Географія його служби охопила Кавказ, Москву, Білорусь, Україну.

Але війна знову знайшла його. У грудні 1937 р. Родіон Якович в якості військового радника республіканського уряду був відправлений до Іспанії, де гриміла громадянська війна. Колонель Маліно (так його називали місцеві) був учасником боїв під Махадаонда, на Харамі, оборони Мадрида, битви під Гваладахарою. Талант командира був відзначений орденами Леніна і Червоного Прапора.

Повернувшись додому, продовжив передавати знання, але тепер уже як старший викладач Військової академії імені М.В. Фрунзе. Крім того, займався наукою, підготував кандидатську дисертацію. Але його бойовий досвід був затребуваний в діючій армії, де він був призначений командиром 48го стрілецького корпусу Одеського військового округу.

Саме тут, на річці Прут, 22 червня 1941 року він зустрів початок чергової війни в своєму житті.

Як командувач 6-ю армією і Південним фронтом брав участь в оборонних боях в Україні. Під час Сталінградської битви його досвід зіграв вирішальну роль у зриві планів гітлерівців з деблокування оточеного угруповання своїх військ.

А потім було повернення на Батьківщину. Як командувач Південним і Південно-Західним фронтом брав участь у визволенні від гітлерівців території Лівобережної України. Під керівництвом генерала армії Малиновського війська 3-го Українського фронту звільнили рідну йому Одесу.

Згодом, на посаді командувача 2-м Українським фронтом він став учасником вигнання гітлерівців і їх союзників з території Молдови, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Австрії.

Весна 1945 року в Європі принесла Малиновському відразу дві Перемоги: 26 квітня він був нагороджений вищим військовим орденом «Перемога», а 9 травня 1945 р. прийшла і Перемога над гітлерівцями.

А далі в житті полководця була ... ще одна війна, проти Японії. Родіон Якович їхав туди відомим йому ще 30 років тому маршрутом через всю Росію. Правда тепер замість форми рядового на ньому був кітель Маршала Радянського Союзу. На Далекому Сході війська Забайкальського фронту під його командуванням завдали удару по Квантунській армії Японії і взяли участь у звільненні північно-східного Китаю і Ляодунського півострова. Тут полководець зустрів день закінчення Другої світової війни – 2 вересня 1945 року. А вже 8 вересня він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Уже в мирний час Родіон Якович обіймав різні командні посади, але вершиною його кар'єри стала посада міністра оборони СРСР, яку він займав до кінця свого життя, на протязі 10 років. Будучі міністром, він в 1958 році вдруге був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Життя українця, учасника багатьох воєн, двічі Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу обірвалося 31 березня 1967 р. Урна з його прахом похована в Кремлівській стіні у Москві.

В.П. Яхнівський, Національний музей історії України у Другій світовій війні