«Домашня тварина» і «одомашнена тварина» – поняття близькі, проте не тотожні. У домашніх умовах теоретично можна утримувати представника будь-якого виду, але лише деякі види визнані одомашненими.

Одомашнення (синонім: доместикація) тільки  починається з утримання дикої тварини в неволі. Але цей процес передбачає, що протягом багатьох поколінь людина буде штучно ізолювати представників певного виду тварин або рослин від диких форм і більш-менш контролювати їхнє  схрещення. Внаслідок цього формуються певні зміни в анатомії та фізіології одомашнених тварин. Давно помічено, що  одомашненим ссавцям властиві конкретні метаморфози, незалежно від того, чи це кінь, чи собака, чи свиня.

Так, зокрема, для більшості одомашнених ссавців притаманно те, що:

• тіло стає менш масивним, відбувається зміна розподілу жирової тканини, зменшення м'язової маси (окрім спеціальних порід);
• зменшення різниці між самцями і самками, зменшення домінуючої ролі самця;
• у дорослої особини проявляються ознаки «дитячості»: схильність до послуху, грайливість, підвищена здатність до навчання;
• зростає різноманіття в забарвлені.

Неважко помітити, що ці зміни мали місце не лише в історії одомашнених тварин, але і в історії людства. Отже, ми також були одомашнені і, очевидно, що одомашнені самі собою.

Але чи у стосунках людина–тварини право змінювати дикі форми видів закріплене винятково за людиною? Невже тварини ніяким чином не вплинули на нас?

Розглянемо деякі приклади, які вказують, що  право змінювати не закріплене тільки за Homo sapiens.

Велика рогата худоба

Люди, як і всі представники класу ссавців, після народження харчуються винятково молоком. Цей продукт багатий корисними елементами та поживними речовинами, серед яких чільне місце посідає вуглевод – лактоза.

В організмі дитинчати ссавця лактоза, під дією особливого ферменту – лактази, розщеплюється на більш прості вуглеводи: глюкозу та галактозу. Вони є чудовими джерелами енергії, які можуть бути швидко засвоєні всіма клітинами організму.

 З часом ссавець перестає харчуватись молоком і переходить на корми, властиві його виду. Фермент лактаза, у зв'язку із втратою потреби, в більшості випадків перестає вироблятись, і тому дорослий ссавець із молока може засвоїти лише певні білки, жири та макроелементи. Але лактозу, яка є основним енергетичним компонентом молока, вже не засвоїть. Більше того, шлунково-кишковий тракт може збунтуватись проти тепер уже чужого йому продукту і відповісти діареєю.

Корови якісно відрізняються від тих же кіз спокійною вдачею, серед усіх домашніх тварин вони дають найбільше молока, і його жирність є майже оптимальною для людини. Ця властивість була швидко помічена і розвинута в процесі селекції.

Отже, у деяких народів у господарстві з'явилася тварина, яка не лише може час від часу давати м'ясо без полювання, але і майже протягом усього року постачає господарю молоко.

Повертаючись до поступового зникнення ферменту лактази, зауважимо, що лише деякі дорослі можуть отримувати енергію з молока. За умов тривалих невдач на полюванні або неврожаїв, одні люди рятувалися, вживаючи молоко. Іншим, які не могли засвоїти молоко, уникнути голоду було важче. І тому в народів, що утримували корів, пройшов відбір – ті, хто міг засвоювати молоко в дорослому віці, мали більше шансів на виживання.

Так наявність одомашнених корів сприяла утворенню популяцій людей нового типу – людей, які здатні вживати молоко протягом усього життя.

Ця особливість унікальна для ссавців, і тому є більш суттєвою, ніж міжнаціональні відмінності у формі волосся чи ширини вилиць.

Ще один суттєвий вплив великої рогатої худоби на історію виду Homo sapiens проявився завдяки наявності вірусу коров'ячої віспи.

Цей збудник є родичем чорної віспи – страшного недугу, який забрав життя у мільйонів людей. Коров'яча віспа може проникати в організм людини, але на відміну від свого жахливого родича, не призводить до летального кінця. Більше того, у XVIII ст. деякі медики зазначили, що люди, які перехворіли коров'ячою віспою, не заражаються чорною.

На основі цього спостереження англійський лікар Едвард Дженнер у 1796 році вперше провів процедуру, коли здоровій людині вводили полегшену форму збудника хвороби (в даному випадку коров'ячої віспи). При цьому імунна система «тренувалась» і набувала стійкості до більш сильного збудника (зокрема чорної віспи). Відзначаючи особливу роль великої рогатої худоби у видатному відкритті, цю процедуру назвали вакцинація, від латинського слова «vacca» – «корова».

Чорна віспа, яка колись із чумою ділила право першості в страшному рейтингу смертельних хвороб, стала першою хворобою, якій Всесвітня організація охорони здоров'я надала статус повністю переможеної. При цьому було винайдено метод, який допоміг ефективно протидіяти багатьом іншим хворобам.

Все це стало можливим завдяки розповсюдженню корів (якби вони не були настільки популярні, то стійкість фермерів та доярок до чорної віспи могла б залишитись поза увагою лікарів).

Масштаби впливу вакцинації на історію людства неможливо переоцінити. Адже якщо замінити хоча б одного предка в нашому родоводі, то нас би просто не було. На нашому місці був би хтось інший. За двохсотлітню історію вакцинації ця процедура врятувала життя мільйонам людей. І, скоріш за все, у кожного з нас знайдеться на генеалогічному дереві предок, який вижив завдяки цьому. Без корів і без відкриття вакцинації історія людства б не зупинилась. І наш вид існував би, але не існувало б нас.

Коти

У попередній розповіді про чорну віспу було згадано її конкурентку – чуму. Це бактеріальне захворювання має декілька різновидів та шляхів передачі. Але основою є природний осередок чуми – гризуни. Бактерії чуми в період між епідеміями переховуються в синантропних^[1] популяціях пацюків та мишей. І з них же вони розпочинають свої нові смертоносні навали на людство.

Обмеження кількості гризунів у містах є однією із важливих задач санітарно-епідеміологічних служб. Але першими помічниками в боротьбі з гризунами, звичайно, були коти.

Роль одомашнених котів у боротьбі із гризунами і, відповідно, чумою очевидна. Є ще один, менш відомий, проте також важливий механізм впливу мурчиків на людство. Коти є остаточними господарями для токсоплазми – паразитичної одноклітинної істоти.

Проміжними господарями токсоплазми є інші різноманітні ссавці, зокрема миші, пацюки і люди також. Проміжний господар для паразитів (будь-яких, не лише токсоплазми) є лише тимчасовим середовищем дозрівання.

Досягнувши певної стадії розвитку, паразит повинен покинути тіло проміжного господаря  і проникнути в тіло остаточного господаря, де буде існувати решту життя.

Відповідно, здоров'я проміжних господарів мало турбує паразитів. Більше того – паразит зацікавлений завдати відчутної шкоди проміжному господарю, щоб він став легкою жертвою якогось хижака (остаточного господаря). У той час як остаточного господаря краще особливо не турбувати, адже з його смертю загине і сам паразит.

Таку стратегію сповідує більшість паразитів, зокрема, і токсоплазма. Але на відміну від «колег» діє вона значно м'якше. Токсоплазма не підриває здоров'я проміжного господаря, а непомітно і водночас ефективно діє на його нервову систему. Мишей і пацюків, уражених токсоплазмою, охоплює пристрасть до подорожей, вони покидають добре знайомі (а тому більш безпечні) місця і йдуть на пошуки незвіданих територій. При цьому в них цікавість починає перемагати природній страх перед хижаками, і… подорож швидко закінчується в пазурах кота – остаточного господаря токсоплазми. Власне для цього вона і вселила «дух романтизму» в нещасного гризуна.

Проміжним господарем токсоплазми може бути і людина. У такому випадку паразит також намагається застосувати стратегію впливу на вищу нервову діяльність, але, звичайно, людина від цього не стає жертвою кота і тому живе із паразитом далі.

Цікаво, що під дією токсоплазми психіка чоловіків і жінок змінюється по-різному. Уражені жінки стають більш спокійними,  чуйними. Чоловіки навпаки – більш брутальними. Ймовірно, ці відмінності зумовлені різницею в гормональному фоні, який також діє на нервову систему. Спільним для людей обох статей є підвищене почуття провини та невпевненості, яке може стати причиною неврозу.

Основним джерелом зараження токсоплазмою для людини є домашні коти. Сьогодні ці тварини більш-менш рівномірно зустрічаються в усіх країнах.

Проте така ситуація склалася відносно нещодавно. Протягом тривалого часу історії людства існували народи, у яких кіт був звичайною домашньою твариною і народи, у яких коти не жили вдома (наприклад, на Русі лише в XV ст.  почали утримувати домашніх котів).

 Отже, в одних народів токсоплазма була розповсюджена, а в інших вона майже не зустрічалась. Це, безумовно, позначилося на особливостях національного характеру і, можливо. мало  вплив на перебіг історії.

Вплив домашніх тварин на людей може бути досить відчутним і проявлятися в зовсім неочікуваній формі. Можна віднайти чимало інших прикладів. Коротко розглянемо деякі з них.

Домашні тварини в історії цивілізації інків

Розквіт і занепад великої цивілізації інків був значною мірою пов'язаний із двома домашніми тваринами: альпакою та конем.

Альпака – це одомашнена форма вікуньї, представника ряду мозоленогих, до якого також належать верблюди та лами. Альпаку було виведено досить давно – близько 6 тисяч років тому. В обох Америках у доколумбові часи альпака була єдиною в'ючною твариною. Вона допомагала переносити вантажі до 30 кг. Особливо відчутна її допомога в Андах, адже на високогір'ї працездатність людини зменшувалась, у той час як альпака була краще пристосована до цих умов.

Їхня допомога незамінна і в завоюваннях, і в розбудові цивілізації. Створити імперію в Андах міг тільки той народ, у розпорядженні якого було достатньо альпак. І таким народом були інки.

Згодом прийшли конкістадори-іспанці. Їх було небагато, та вони сподівались на захист сталевих панцирів і вогнепальну зброю, що мала налякати індіанців.

Та обладунки, хоч і надавали перевагу, але в протистоянні сотні іспанців проти тисячі індіанців не рятували. Ефект від вогнепальної зброї виявився не дуже вагомим.

Що дійсно налякало індіанців – це коні, вірніше, коні з вершниками. Аборигени сприймали їх за одну істоту з двома головами, чотирма ногами і двома руками. І що особливо їх злякало – це здатність потвори роздвоюватись. У спогадах конкістадорів залишилось чимало свідчень  того, що вершники принесли значно більше перемог, ніж гармати.

Таким чином цивілізація інків створена завдяки альпарі, яку одомашнили, загинула через одомашнених коней^[2].

Собаки

Недарма фраза «чотириногі друзі» в нас асоціюється насамперед із собакою. Ця тварина була одомашнена першою, і історія її взаємовигідних стосунків із людиною нараховує чимало тисячоліть. За цей час собаки неодноразово втручались у хід подій, але згадаємо лише один із них.

Головною битвою Олександра Македонського була битва при Гавгамелах, в якій він отримав перемогу над перським царем Дарієм. Успіх Олександра підняв його авторитет до неймовірних висот і допоміг провести війська аж до Індії.

Цілком ймовірним фіналом битви могла бути смерть, а не перемога Македонського, якби не його пес Перітас. На грецького царя кинувся розлючений бойовий слон персів. Смерть була близькою, але Перітас, захищаючи господаря, вчепився в нижню губу слону, і полководець зумів врятуватися. Сам Перітас загинув у цій нерівній сутичці. На його честь десь в Індії Олександр Македонський збудував місто Періт (до наших днів не збереглося).

*   *   *

Володимир Вернадський розвинув вчення про ноосферу і вказав на особливу роль людини в біосфері. Вплив нашого виду на планету незрівнянно більший, ніж  будь-яких інших організмів. Людина дійсно стала «царем природи». Мудрим чи дурним – залежить від нас, і від нас значною мірою залежить доля інших мешканців планети.

Не будемо забувати, що в цього «царя» є чимало «придворних», які також втручались у перебіг подій, а не просто супроводжували нас по історії.

«Царі» – шануйте своїх «підданих»!

^[1] синантропний (від грецького «син» – разом та  «антропос» – людина) – тварини, мешкання яких пов'язане із людськими поселеннями (пацюки, таргани, голуби, горобці тощо)

^[2] Звичайно, були й інші чинники, що сприяли загибелі інків. Зокрема, ненависть підкорених ними племен та схильність воїнів не убивати противника, а намагатись взяти його живцем з метою принесення в жертву.

Л.В. Горобець, кандидат біологічних наук, молодший науковий співробітник Навчально-наукового центру «Інститут біології» Київського національного університету імені Тараса Шевченка