Дійсно, зараз Альфонс Алле є практично невідомою особою. Проте в його біографії є ціла низка дуже цікавих та просто неймовірних фактів.

Альфонс Алле (фр. Alphonse Allais) – французький журналіст, ексцентричний письменник і чорний гуморист, відомий своєю гострою мовою та похмурими абсурдистськими витівками, на чверть століття випередив дадаїстів, абстракціоністів та сюрреалістів 1910-х та 1920-х років.

Він був не лише екстравагантним письменником, художником, а й «ексцентричним філософом».  Альфонс Алле був оригінальний не лише у своїх оповіданнях, афоризмах, казках, віршах чи картинах, а й у звичайнісінькому повсякденному житті.

Альфонс Алле народився 20 жовтня 1854 року в сім'ї фармацевта, в маленькому портовому містечку Онфлері на березі Ла-Маншу.

Народився і відмовлявся говорити. До трьох років Альфонс не розмовляв. Але батько не дуже засмутився з цього приводу, вирішивши, що син зможе допомагати йому в аптечній крамниці.

Батько Альфонса був людиною старих правил, дуже чесною і високопорядною. Він не зробив статків. У ті часи професія фармацевта полягала не так у тому, щоб продавати готові лікарські препарати, як у тому, щоб виписувати рецепти, змішувати порошки і дозувати рідини. Таким чином, пан Алле-старший був насамперед хіміком та лаборантом.

Далі малий заговорив. Заговорив і захотів вчитися, у 17 років був уже бакалавром природничих наук і став допомагати батькові в аптечній крамниці. Іноді  Альфонс виготовляв там підроблені (але нешкідливі) ліки і без відома батька продавав їх стражденним. Хтось навіть одужував.

Далі молодий аптекар провів кілька сміливих дослідів щодо впливу на пацієнтів високоякісного плацебо своєї оригінальної рецептури, синтезував оригінальні підроблені ліки, а також «власноручно» поставив кілька надзвичайно цікавих діагнозів.

Виявивши найперші успіхи свого сина в галузі фармацевтики, батько із задоволенням відіслав його з Онфлера до Парижа, де той провів все своє  подальше життя.

 Альфонс Алле зрідка приїжджав погостювати до Онфлера, найчастіше – по гроші, які йому вічно відміряли як на аптечних терезах. «Як шкода, що мій батько не був м'ясником», – говорив із цього приводу його син. Батько направив його стажуватися в аптеку одного свого знайомого.

Ця аптека виявилася привілейованим масонським кабаре «Чорний кіт» (фр. Le Chat Noir), де Альфонс Алле з великим успіхом продовжував складати свої рецепти та заліковувати недужих. Цією шанованою справою він займався майже до кінця свого життя.

Альфонсу Алле випала дивна доля предтечі, причому предтечі в багатьх напрямках: в літературі, в живопису і навіть в музиці.

У Галереї Вів'єн, під час виставок «Некогерентних мистецтв» (фр. Les Arts Incohérents) він вперше експонував свої знамениті монохромні картини. Першим у серії художніх відкриттів Альфонса Алле стало абсолютно чорне і майже квадратне полотно «Нічна бійка негрів у підвалі» (1882 рік), спочатку виставлене в золоченій рамі його тимчасовим товаришем по чарці і колегою, письменником-гумористом, автором водевілей, Полем Бійо (фр. Paul Bilhaud).

Через рік (на другій виставці «Некогерентних мистецтв») Алле виставив спочатку свою картину «Битва негрів у печері вночі», а потім білий лист бристольського паперу, як картину.

Далі він видав цілу серію аналогічних монохромних картин без найменших ознак зображення – справжній «колористичний вибух». Ось вся ця серія рамок з відзначеними кольорами:

1. «Битва негрів у печері вночі», 1883 рік, чорній колір;

2. «Перше причастя блідих дівчат у снігу», 1883 рік, білий колір;

3. «Заціпеніння молодих новобранців, які вперше побачили блакить Середземного моря», 1887 рік, синій колір;

4. «Сутенери, у розквіті сил, що п'ють абсент, лежачи на животах на траві» 1887 рік, зелений колір;

5. «Робота з охрою жовтяничними чоловіками – рогоносцями» 1887 рік, жовтий колір;

6. «Хоровод п'яниць у тумані» 1887 рік, сірий колір;

7. «Збирання врожаю помідорів на березі Червоного моря апоплексичними кардиналами» 1894 рік, червоний колір.

Таким чином, за тридцять років до супрематичних одкровень Казимира Малевича художник Альфонс Алле став «невідомим автором» перших абстрактних картин. Білий прямокутник на білому тлі і чорний квадрат на чорному тлі також можуть бути розглянуті як справжній конструктивізм і концептуалізм.

Чому ж, спитаєте ви, якщо Альфонс Алле так усе передбачив, не його вважають родоначальником авангарду та супрематизму, а Малевича та весь Баухаус? А тому, що Алле нічого своїми «квадратами» не маніфестував, не намагався вкласти в них величезного філософського сенсу – от і не прийняли його до розгляду всерйоз, не наморщили критики свої високі лоби, не визнали – адже це був лише жарт, який випередив час.

Незважаючи на це, Алле все ж залишається в історії чорних квадратів, яка, як виявилося, є досить багатою. Вона почалася з першої відомої такої картини «Велика тьма», 1617 рік, Роберт Фладд. Далі «Вид на la Hogue», 1843, Берталь. Наступна «Сутінкова історія Росії», 1854, Гюстав Доре. І лише потім Поль Бійо та Альфонс Алле. Чи знав цю історію творець супрематизму Казімір Малевич, невідомо.

Отже, своїми роботами в галузі живопису Альфонс Алле дуже точно пояснив стару тезу: «Не так важливо, що ти робиш, набагато важливіше – як ти це подаєш».

Альфонс Алле вирішив зробити також і свій історичний внесок у музичне мистецтво. У 1897 році він вигадав, «привів у виконання» і опублікував у спеціальному альбомі видавництва Оллендорф «Траурний марш для похорону великого глухого», який, втім, не містив жодної ноти. Тільки трунну тишу, на знак поваги до смерті та розуміння того важливого принципу, що великі скорботи – німі. Само собою, що партитура цього маршу була порожньою сторінкою нотного паперу. 

Отже, за п'ятдесят п'ять років до п'єси «4'33''» Джона Кейджа і майже за півстоліття до передсмертного мовчання Ервіна Шульхофа, Альфонс Алле став автором мінімалістської музичної композиції.

Літературна творчість Альфонса Алле в основному складається з оповідань та казок.

Працював він вічно поспіхом, писав десятки своїх «казок», сотні оповідань і тисячі статей на лівому коліні, похапцем і найчастіше – за столиком (або під столиком) у кафе. Писав уривками, над книгами майже не працював, і виглядало це приблизно так: «Не кажіть дурниць… щоб я сидів, не відриваючи дупи, і корпів над книгою? – Це ж неможливо смішно! Ні, краще я все-таки її відірву!»

Перша книжка Альфонса Алле під назвою «Біла ніч червоного гусара» (фр. La Nuit blanche d’un hussard rouge) вийшла на початку 1887 року у видавництві Оллендорф, це була брошурка із 36 сторінок з ілюстраціями художника Каран д’Аша.

За своє життя він змінив сім газет, деякі мав по черзі, а три – одночасно. Особливо він відзначився в масонському журналі кабаре «Чорний кіт», з якого почав свою неабияку кар'єру і де пізніше став редактором, найсмішнішим редактором у світі, безперечно. Один з його девізів: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можеш зробити післязавтра».

Однак кількість газет, в яких писав Алле, насправді була набагато більшою, ніж могло здатися на перший погляд. У 1880-ті роки в Парижі був дуже відомий Франсіс Сарсей (фр. Francisque Sarcey), літературний критик авторитетної газети «Тан» (фр. Le Temps). Автором багатьох, якщо навіть не більшості його статей був… журналіст-початківець Альфонс Алле. Цей Сарсей був людиною не надто працьовитою, але був дуже поважний. Точніше, «він мав вагу». Він охоче дозволяв «деяким» підписуватися своїм прізвищем, за деяким «відсотком», зрозуміло. Крім того, не маючи прізвища Сарсей – навряд чи якомусь Алле вдалося б публікуватись у «Тан». Почавши використовувати цей своєрідний пародійний «псевдонім» під своїми статтями з 1886 року, вже через кілька років їхній головний автор, Альфонс Алле, мав повне право заявити на весь голос: «Лише дві персони в Парижі мають повне право підписувати «Сарсей»: спочатку – це я, і лише потім – уже сам пан Франсіс Сарсей».

Головним для Алле був сміх. Сатира.

Чи можна порівняти його літературні досягнення за стилем і тонким глузуванням з якимось автором, його сучасником? Так, з Марком Твеном. По обидва боки океану було двоє великих насмішників.

Ось він, Альфонс Алле:

«…Як говорила вдова людини, яка померла після консиліуму трьох найкращих лікарів Парижа: «Але що він міг зробити один, хворий, проти трьох – здорових?»

«…У житті часто трапляються такі хвилини, коли відсутність людожерів відчувається вкрай болісно».

«Від'їхати – це зовсім трохи померти. Але померти – це дуже від'їхати!».

«…Поки ми мляво розуміємо, як би краще вбити час, час методично вбиває нас».

«Якщо людина і справді цар природи, тоді і собака, без жодних сумнівів, цілком зійде за барона, як мінімум».

 «Люди, які ніколи не сміються – без сумніву, це найнесерйозніші люди».

Альфонс Алле зробив фундаментальний внесок у науку, хоча сьогодні це значно менш відоме, ніж він сам. Алле встиг опублікувати свої найсерйозніші дослідження з кольорової фотографії, а також велику роботу із синтезу каучуку (і витягування гуми). Він працював над синтезом каучуку настільки серйозно, що на нього, самоучку, звернули увагу маститі академіки.

Мало того: пізнання в хімії та любов до сибаритства дозволили йому винайти... каву. Він отримав патент на власний рецепт приготування кави. Більш як за півстоліття до відомої компанії Нестле.

Сушка-заморозка-вакуумування-сублімація: назву цього способу ми можемо зараз прочитати на мільярдах кавових банок, але, на жаль, це не «Зроблено за методом Альфонса Алле», а прозаїчне freeze & dried, тобто – сублімована кава.

Здавалося б, ось вона, золота жила – винахід, який прославить ім'я свого творця у віках та принесе йому величезні бариші. Схоже, Алле займався всіма цими речами не заради слави та грошей, а так – із любові до мистецтва. Подумаєш: винайшов розчинну каву… Подумаєш: у роки, коли світова промисловість почала відчувати відчайдушну потребу в каучуку – жодних плантацій гевеї вже не вистачало – працювати над синтезом цієї дорогоцінної речовини…

«Не можна ставитися до життя зі звіриною серйозністю», – вважав Альфонс Алле. І навіть в останні миті життя він  залишився вірним собі.

Він помер в одній із кімнат готелю «Британія» (фр. Britannia), що на рю Амстердам, неподалік кафе «Остен-Фокс» (фр. Austin-Fox), де Альфонс Алле провів багато вільного часу. Напередодні лікар суворо прописав йому шість місяців не вставати з ліжка, тільки тоді одужання уявлялося можливим. Інакше – смерть. «Кумедні люди, ці лікарі! Вони серйозно думають, що смерть страшніша, ніж шість місяців у ліжку»! Щойно лікар зник за дверима, Альфонс Алле швидко зібрався і провів вечір у ресторані, а другові, який проводжав його назад до готелю, він розповів свій останній анекдот: «Майте на увазі, завтра я вже буду труп! Ви знайдете, що це дотепно, але я вже не буду сміятися разом з вами. Тепер ви залишитеся сміятися без мене. Отже, завтра я мертвий!».

У повній відповідності зі своїм останнім жартом, він помер наступного дня, 28 жовтня 1905 року.

А.О. Антонюк, Н.Г. Антонюк