Аж ось ми і на місці – в найпівденнішій частині землі – Антарктиці, всередині Антарктичної конвергенції, яка ще називається Антарктичним чи Південним полярним фронтом і розташована приблизно між 50°и 60° півд. ш.

Зауважимо, що на відміну від Антарктиди – континенту площею близько 14 млн. км2, і довжиною прибережної смуги приблизно 30500 км, Антарктикою називають частину світу, яка складається з континенту та прилеглих до нього островів. Цей регіон розташовується всередині Антарктичної конвергенції.

Антарктичний континент складається зі Східної та Західної Антарктиди. До Східної Антарктиди належить практично весь континент, що розташований на схід від Трансантарктичних гір.

Західна частина континенту перебуває цілком у західній півкулі. Вона включає Антарктичний півострів та прилеглі острівні архіпелаги. До суто антарктичної кліматичної та рослинної зон належать ті території, що знаходяться південніше 60о південної широти.

Разом з цим, регіон Прибережної Антарктики включає в себе західне узбережжя Антарктичного півострова з прилеглими до нього островами, а також архіпелаги на дузі Скоша, які знаходяться північніше, куди входять Південні Шетлендські, Південні Сандвічеві та Південні Оркнейські острови.

Цей регіон відрізняється від континентального тим, що протягом південного літа температура тут піднімається вище 0 °С, що зумовлюється дією циркумполярної течії, яка омиває Антарктичний півострів та прилеглі архіпелаги.

Коли ми уявляємо собі Антарктиду, то в уяві встають суворі полярники, які працюють за тридцятиградусного морозу. Клімат району Аргентинських островів є океанічним та сезонним, а відповідно – лагіднішим.

Середня температура повітря в Прибережній Антарктиці -0-2 °С. Для порівняння, на континенті вона нижче 0 °С; а в Cубантарктиці 5-10 °С. Січень є єдиним місяцем, упродовж якого середньоденна температура піднімається вище нуля, хоча іноді у грудні, лютому та березні спостерігаються показники температури близько нуля.

В той самий час, середня температура найхолодніших місяців (червня або серпня) зрідка опускається до -15 °С. Однак мінусові температури можуть зустрічатися в будь-яку пору року. Найвища зафіксована британцями температура в цьому регіоні – +11 °С – в лютому 1960 р., найнижча – -43,4 °С в серпні 1958 р.

В умовах Прибережної Антарктики виражені три пори року – літо, осінь та зима. Весна (календарна: вересень – листопад) практично не помітна.

Необхідно зауважити, що в різних регіонах Прибережної Антарктики, навіть наближених один до одного, кліматична ситуація може суттєво відрізнятися, що викликане особливостями рельєфу того чи іншого регіону, що визначає ступінь прогрівання та захисту від вітрів.

На о. Галіндез, де як ми пам’ятаємо, знаходиться наша станція Академік Вернадський, середньорічна температура становить -4,5 °С; літні температури коливаються в межах від -1 до +4 °С, а зимові від -5 до -20 °С. Максимально висока температура +11,8 °С була зареєстрована в 1958 р.; мінімальна -43,3 °С – в 1985 р.

250 днів на рік тут лежить сніг, 85 днів – йде дощ, і тільки 840 годин випадає сонячна погода. Температура повітря зазвичай коливається +4 до -38 °С. Зростання середньорічної температури зафіксоване на Вернадському в 1947-2007 рр. склало 2 °С.

Відповідно до океанічного клімату середня вологість повітря в регіоні становить 86%, середня річна норма опадів – 433 мм з коефіцієнтом варіації 0,32.

Одним з найважливіших чинників, що впливають на клімат в регіоні, є вітер. Сильний вітер (переважно північний чи північно-східний) здуває зі схилів антарктичних гір сніг та несе його на великій швидкості, в результаті чого гори ховаються в сніжну вуаль.

У цей час нема чого навіть думати про подорож зодіаком на острови. Залишається тільки грітися на станції та продовжувати цю розповідь. Найпотужніші за своєю швидкістю вітри дмуть в регіоні у вересні та жовтні, максимально слабшають вони в грудні–січні.

Інший чинник – ультрафіолет. Влітку над регіоном формується зона дефіциту озону – т.з. озонова дірка. Цікаво, що в періоди низького рівня озону сніг та крига тануть навіть за мінусової температури.

Антарктика – країна неповторних кольорів. Так, зокрема, сині кольори в Антарктиці сильно підсилюються за рахунок ультрафіолету, тому айсберги та крижини виблискують смарагдовими кольорами. Неповторними є антарктичні світанки та заходи сонця – особливо взимку.

Далі познайомимося з топографією, геологією та рельєфом районів нашого дослідження: бухти Артура на о. Анверс, де розташовується американська антарктична станція «Палмер» та району Аргентинських островів, де на українській антарктичній станції Академік Вернадський нам судилося провести майже два місяці.

Район Бухти Артура знаходиться з південного боку великого, майже суцільно вкритого льодовиком острова Анверс. З льодовикового покриву в результаті танення виділяються окремі острови та видовжені півострови – так звані points, на одному з яких – півострові Гамадж (Gamage Point) знаходиться станція Палмер (64°05’.з.д. и 64°77’ пд.ш.).

Між нею та півостровом Старий Палмер знаходиться бухта Артура. В околицях її предметом наукової активності американських дослідників є численні невеликі кам’янисті острови: Елефант, Херміт, Лаггард та багато інших. Всі острови американцями названі та нанесені на спеціальну мапу, яка значно спрощує орієнтування в регіоні. Переважно це дуже малі каменисті острівці та окремі скелі.

Проте деякі острови підносяться більше, ніж на 40 м. Зокрема острів Херміт сягає висоти 60 м. Це один з найбільших тут островів. Приблизно в 10 хв. зодіаком від станції Палмер знаходиться інший великий і чи не найцікавіший в даному районі острів Лічфілд (50 м н.р.м.), який є особливо охоронюваною територією (ASPA).

Його рельєф представлений окремими підвищеннями, між якими знаходяться низини, що майже не підносяться над рівнем моря. Загалом він подібний до малих островів району Аргентинських островів. Проте значна висота підвищень на ньому, викликає більш раннє танення снігу, а відповідно – відкриває великі можливості для існування тут біоти.

Тутешні острови, на відміну від Аргентинських, не мають льодовикових шапок, а також значних за площею сніжників. Це створює сприятливі умови для розвитку на них рослинності. На деяких островах та прибережних косах влітку утворюються прісні озера.

Півострів Гамадж, на якому знаходиться Палмер, складений андезитами, які внаслідок вивітрювання та діяльності льодовика утворюють поклади уламкового матеріалу. Поширені зони окислення заліза, що створюють так званий «залізисту засмагу». Більша частина цього півострову порівняно нещодавно звільнилася з-під льодовика. Проте, як свідчить дослідження віку мохових куртин зозулиного льону в регіоні, дегляціація району бухти Артура відбулася не раніше, ніж 2500 років тому.

Архіпелаг Аргентинські острови (64°12’ 64°21’ з.д. та 65°13’ 65°16’ пд.ш.) розташований на шельфі Антарктичного півострова, приблизно в 10 км на захід від узбережжя землі Грехема, а конкретніше – її напівкруглого виступу, який носить назву Київського півострова. Від Антарктичного півострова архіпелаг відокремлений протокою Пенола.

Архіпелаг складається з невеликої кількості островів загальною площею 10 км².

Крім того, до складу архіпелагу входить приблизно 10 менших за площею островів: острови Три Маленьких Поросяти, острови Шелтер, Індикатор, Блек, Леопард. Трохи осторонь знаходяться острівні групи Брахани та Форджі, а також острівна група Анаграм, що також належать до Аргентинських островів.

На острові Галіндез, на мисі Марина, розташована українська антарктична станція Академік Вернадський, яка має такі географічні координати: 65°15’ пд.ш., 64°16’ з.д. Поблизу Аргентинських островів розташовані інші архіпелаги: Ялури, Круле, Берселот; Пітерман та Дарбокс.

Неповторні ландшафти та клімат регіону формують гірські вершини краю континенту з боку протоки Лемайєр.

З 15 більш-менш великих островів Аргентинського архіпелагу, лише п’ять мають висоту більше 15 м.

Най вищим серед островів архіпелагу є о. Уругвай. Його висота над рівнем моря сягає 65 м. Рельєф великих островів представлений окремими скелястими хребтами, розділеними заглибленнями, в яких, як правило, весь сезон лежить сніг.

Тутешні форми рельєфу носять виразні сліди льодовикової обробки (екзарції), що відноситься до етапу минулого розростання льодовикового покриву.

В морфології добре розвинених на острові «баранячих лобів» та «кучерявих скель» добре видно відміни між згладженими східними та вивітреними західними схилами.

На поверхні острова подекуди розвинений пласт четвертинних елювіальних покладів, головним чином – продуктів морозного вивітрювання місцевих метаморфічних порід з кірками десквамації – пошарового злущування. Ці процеси на островах дуже активні, у зв’язку з частим переходом температури повітря через нуль навіть в середині зими.

Особливістю тутешніх островів є залягання на їх вершинах з південного боку значних льодовиків, які займають загалом близько 50 % території деяких островів.

Вчені вважають їх залишками колишнього шельфового льодовика, що під час останнього льодовикового максимума (в плейстоцені) висувався від узбережжя Антарктичного півострова в океан.

Західне узбережжя Антарктичного півострова – це надзвичайно цікавий тектонічний полігон. Адже тут, на Аргентинських островах вздовж протоки Пенола, відбулося опускання великого фрагменту суші – уламка континенту.

Фактично, острови, розташовані вздовж узбережжя півострова, зокрема Аргентинські – це окремі плато, що розмиваються океанічними хвилями, найбільш підвищені його частини – острови, як башти, підносяться над океаном.

Коливання рівня океану та розмивання порід призвело до того, що на поверхні островів зараз відсолонюються скелі 100 млн. віку – справжні релікти Гондвани – корені пізніше утворених в еру андського гороутворення гір.

Аналогічні гори, проте цілі, ми можемо побачити навпроти. Вони виблискують снігом вздовж усього антарктичного півострова.

Розходження континенту та островів триває. Сліди цього процесу добре помітні. Конфігурація та форма антарктичних островів викликана тим, що зони напруження перетинають у взаємно перехрещуваних напрямках усі острівні системи, часто спричиняючи дуже глибокі розломи, які дослідники не в змозі подолати.

Такі розломи розділили на кілька частин острів Барселот, вони ж утворили дві частини острова Корнер. А потужний шматок континенту – острів Бус – відділено грандіозним розломом від континенту, яким проходить мальовнича протока Лемейєр. Ознайомившись з топографією та рельєфом тутешніх островів, озброїмося важким геологічним молотком і вирушимо на геологічну екскурсію. Аргентинські острови та прилеглі архіпелаги надзвичайно цікаві з цієї точки зору, адже вони гетерогенні.

Наразі епоха вулканізму в Антарктиці переважно закінчилася, лише на острові Десепшен на Шетлендах і на континенті в надрах вулкана Еребус вулканічна активність триває і понині.

Західна група островів: Анаграм, Форджи та Бархани – молодша і складається з габроїдних та гранітодіоритних порід андської інтрузивної серії (верхня крейда – ранній третинний час).

Подекуди в більш давніх породах трапляються вкраплення – жили (чи так звані дайки), що відносяться до третинного часу.

Цікаво, що деякі острови, наприклад о. Пітерман, поєднують породи двох груп. Габро, з якого складена північна частина Пітермана, є породою, що застигла глибоко в земній корі та винесена на поверхню процесами андського гороутворення.

При цьому, ці породи штовхали вище розташовані породи застиглих на поверхні лав – базальтів, які складають південну частину цього острова.

Залишками колишніх геологічних драм є ціла низка цікавих мінералів, таких як яшма, або пірит, які може відшукати допитливий геолог навіть на о. Галіндез.

В прибійній зоні на тлі суцільно сірих порід можна виявити салатно-зелені острівці специфічного метаморфічного мінералу – епідоту. А на гладеньких, немовби відполірованих, брилах гранодіоритів островів Бархани можна відшукати чудові білі кристали кварциту.

Важливою характеристикою тутешніх порід є збагачення їх металами, зокрема залізом. Саме через це острівні брили (головним чином андезитові) мають іржаво-брунатний колір. Це так звана «залізиста засмага». Подекуди, як наприклад на о. Пітерман, можна також виявити характерні окиси міді.

Ще однією важливою характеристикою неживої природи регіону є добре виражені припливно-відпливні явища, пов’язані з фазами місячного циклу. Відпливи відкривають значні площі літоралі, де в невеликих озерцях перечікують мешканці моря, яких застав тут відлив.

Цим користуються мартини, які шукають на літоралі морських їжаків та м’якунів. Зазначимо, що в залежності від припливу-відпливу прибережні скелі деяких островів стають островами чи півостровами відповідно.

Складний антарктичний рельєф, скельні вежі, розломи та плато, над поверхнею моря і під його хвилями, припливно-відпливна зона та ефемерні прісні озера та струмки є місцями, де існує найбільш екстремальне на земній кулі життя. Але про це вже – в наступних частинах нашого циклу.

(Далі буде).

І.Ю. Парнікоза, кандидат біологічних наук, науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця»