До 190-річчя повстання декабристів
Імператор Микола Перший називав їх «наші друзі чотирнадцятого». Він мав на увазі дворян-офіцерів, які вивели бунтівні полки на Сенатську площу. Це трапилося 14 грудня 1825 року за старим стилем, за новим стилем – 27 грудня.
Нагадаю коротенько передісторію події. У листопаді того далекого року раптово помер імператор Олександр Павлович. Прямого спадкоємця він не залишив. За законом, трон мав посісти другий з братів, синів Павла Першого, – Костянтин. Його встигли офіційно проголосити царем; Костянтину присягнули війська і населення. Але на престол він так і не зійшов, оскільки був одружений не на особі царської крові, а на польській шляхтянці Ловіч, та й сам не виявив бажання правити Росією. Виникло тривожне міжцарів’я.
А між тим, в країні вже давно діяли таємні товариства, що включали, головним чином, військових. Потужним поштовхом до їх зародження став похід російської армії на Париж у 1814 році. У складі союзних військ, які розгромили Наполеона, були і наші частини. Офіцери, добре освічені, що нерідко говорили французькою краще, ніж рідною мовою, поринули в атмосферу, зовсім не схожу на вітчизняну.
Деякий час вони пробули в країні, яка не знала тиранії і кріпацтва; в місті, де ще добре пам’ятали Велику французьку революцію 1789-1794 років. Найбільш вільнодумні, з чуйної совістю дворяни повернулися додому, повні рішучості змінити застарілий російський уклад. Так виник спочатку «Союз порятунку»; потім він перетворився на «Союз благоденства», а вже той розділився на таємні Північне і Південне товариства.
Змовників, що збиралися підпільно, надихнули нові буржуазні революції в Європі – іспанська, неаполітанська, португальська. Піднімала дух і переможна визвольна війна в Південній Америці під командуванням Симона Болівара. Нарешті, настало міжцарів’я.
Скориставшись загальною розгубленістю, «північні» підняли військовий заколот. Вони вирішили, що настав найкращий момент для зміни суспільного ладу, для перетворення абсолютної монархії в конституційну та ліквідації кріпосного права.
Однак трон вже зайняв Микола Павлович, що відрізнявся хитрістю і жорстокістю...
Але про виступ Північного товариства в Санкт-Петербурзі, мабуть, всі знають зі шкільних років. Вельми нерішучий бунт у центрі столиці, придушений царем за допомогою артилерії, якби затуляє собою дії Південного товариства декабристів, що знаходилося в Україні.
Хоча, заради справедливості варто відмітити, що події, які розгорнулися під Києвом, мабуть, драматичніші, ніж петербурзькі; тривали вони довше, цілих шість днів, і виявили набагато більшу рішучість своїх лідерів.
Головою Південного товариства був полковник Павло Пестель, місце його служби знаходилося в Тульчині, в штабі Другої армії. Під керівництвом Пестеля в цьому невеликому місті на Вінничині працювала головна управа «південців»: підлеглі їй управи знаходилися у Василькові і в Кам’янці.
Розквартировані в українських містах війська, якими командували офіцери – члени суспільства, повинні були виступити проти влади за сигналом з Тульчина. Але 13 (26) грудня, напередодні заколоту в столиці, Пестель був заарештований за наклепом. Організація залишилася «без голови». І лише випадок спровокував збройний виступ.
29 грудня (за новим стилем, вже 10 січня 1826 року) голова Васильківської управи, підполковник Чернігівського полку Сергій Муравйов-Апостол, відправився в недалеке село Триліси, щоб відвідати командира роти того ж полку, що стояла там, члена Південного товариства, поручника Анастасія Кузьміна. Разом із Сергієм Івановичем поїхав його брат Матвій, що також належав до революціонерів.
Ймовірно, заколотники хотіли обговорити між собою ситуацію. Пестель у в’язниці, центральне повстання розгромлене: що робити далі?.. Але якраз напередодні командир чернігівців, полковник Густав Гебель, отримав наказ заарештувати Муравйових. Стеження велося давно
...Цей арешт Гебель спробував здійснити на квартирі Кузьміна: однак господар, разом з іншими офіцерами роти, виступив на захист соратників по боротьбі. Муравйових відбили, в сутичці важко поранивши Гебеля. Рота збунтувалася.
Будучи людиною, безсумнівно, шляхетною, Сергій Муравйов-Апостол зрозумів: Кузьмін з товаришами, рятуючи його, ризикують життям; не підтримати зараз почин роти
– значить, зрадити спільну справу. І підполковник віддав наказ: виступаємо на Васильків, де розташовується основна частина Чернігівського полку!
Спочатку все йшло якнайкраще. Замість стрілянини, як було встановлено статутом, полк зустрів колону бунтівників з Триліс криками «ура» та обіймами. Сергій Іванович очолив чернігівців. Через кілька годин у руках повсталих було все місто, арсенали, полкова скарбниця. Васильків ненадовго став островом свободи.
...Рушивши похідним строєм, наступного дня полк зайняв село Мотовилівку. Тут, на центральній площі, за наказом Муравйова був зачитаний солдатам написаний ним разом з іншим керівником управи, підпоручиком Михайлом Бестужевим-Рюміним, «Православний катехізис».
Поруч із релігійними нотами там звучали зовсім інші ... «Що означає бути вільним і щасливим? Без свободи немає щастя. Апостол Павло казав: «Ціною крові куплені єсте, не будете раби людині» ... Стало бути, царі чинять всупереч волі божій? Так, звичайно. Чи повинно коритися царям? Ні! ..»
У цю пору з’явилися перші тривожні ознаки. Солдати полку, всі без винятку – неписьменні селяни, часто не найкращим чином користувалися з’явленою свободою. За пияцтвом послідували пограбування місцевих жителів. Вирішивши, що при настільки низькій свідомості солдатів можна вдатися до «святої брехні», Муравйов та інші командири стали вселяти підлеглим думку, що вони разом з іншими військами йдуть повертати на престол «законного царя» Костянтина, що скоро до них приєднаються й інші полки ... Втім , в останнє твердження вірили і самі ватажки заколоту.
Після настання нового року сильно поріділий полк (втекли багато солдатів) виступив з Мотовилівки...
Подальший шлях його нагадує «вісімку», знак нескінченності. Муравйов водив майже тисячу солдатів і офіцерів по Київщині, чекаючи підтримки від військ, що стояли в Києві, в Білій Церкві, в Бердичеві.
Їх командири, добре знайомі йому, – Тизенгаузен, Матвєєв, Повало-Швейковський та інші, – також були членами Південного товариства, приносили клятву боротися з деспотизмом. Але жоден з них не підняв свою частину на підтримку чернігівців.
Зате третього січня в сніговому полі під селом Устимівка бунтівників оточили вірні царю війська. По рядах повсталих вдарила прямою наводкою картеч ...
Багато хто тоді загинув. Сам очільник бунтівників був поранений у голову. Кузьмін і другий брат Сергія, Іполит, покінчили з собою. Понад дев’ятсот солдатів і офіцерів було заарештовано. Більшу частину послали на Кавказ, тоді – в зону майже неминучої загибелі.
Командирів відправили на сибірську каторгу. Сотню «нижніх чинів» засудили до покарання шпіцрутенами, деяких – до 12 тисяч ударів. Після цього жодна людина не виживала ...
Нащадок гетьмана Данили Апостола, Сергій Муравйов-Апостол, разом з Михайлом Бестужевим-Рюміним були засуджені до повішення. Оскільки той же вирок було винесено і на адресу Павла Пестеля, – троє з п’яти страчених влітку 1826 року в Петропавлівській фортеці належали до Південного товариства. Крім них, на шибеницю зійшли Кіндрат Рилєєв і Петро Каховський.
«Настоящая моя история заключается в двух словах: я страстно любил моё отечество, я желал его счастья с энтузиазмом», – написав перед стратою Павло Іванович Пестель.
Справа їх не пропала безслідно. У скуту морозом, залиту кров’ю землю Київщини впали зерна волі. Пізніше вони проросли в рядках Тараса Шевченка. Він був особисто знайомий з дев’ятьма декабристами, писав про «перших російських благовестітелів свободи», а в знаменитій поемі «Сон», яка йому самому коштувала багатьох років миколаївської солдатчини, назвав засланого революціонера: «цар всесвітній, цар волі» ...
Ідеї створення парламентської республіки, вперше озвучені Павлом Пестелем у його проекті конституції «Руська правда», ідеї скасування кріпацтва стали провідними для членів створеного в 1846 році КирилоМефодіївського братства.
Згадаймо сьогодні і ми про героїв, які віддали життя за краще майбутнє своєї землі.
Раз добром нагріте серце,
Вік не прохолоне!..
Андрій ДМИТРУК