Народження жанру опери стало результатом інтелектуального розвитку суспільства в епоху Ренесансу. Девізом тієї епохи було відродження перерваної в часи Середньовіччя античної традиції: проголошувалося повернення до цінностей античної культури, які тривалий час перебували під церковною забороною (тоді визнання цих цінностей навіть тягло переслідування та репресії з боку інквізиції).

Як відомо, серед цінностей античності були: краса і сила людського тіла, слава, багатство, еротика. Культивувалися чуттєві та інтелектуальні насолоди, мистецтво, науки, спорт. Джерелом образності в мистецтві античності служила давньогрецька і давньоримська міфологія.

Цінностями Середньовіччя стали: лагідність, смиренність, придушення індивідуальності («людина – раб Божий»), злидні, неміч тіла, сила духу. Культивувалися страждання («життя – обитель скорботи»), пост, утихомирення плоті, довічне збереження невинності, колективізм (соборність), релігійний фанатизм, чернечий аскетизм. Для мистецтва і науки були поставлені суворі ідеологічні обмеження.

Культурними центрами стали монастирі. Джерелом образності в мистецтві служила Біблія.

Відроджуючи цінності античної культури, діячі епохи Ренесансу прагнули повернути із забуття ще й елементи давньогрецького мистецтва. Театрально-музичні експерименти, що проводилися у Флоренції наприкінці XVI століття і призвели до народження жанру опери, – одного із проявів широкого ренесансного руху.

Опера зобов'язана своєю появою на світ щасливому непорозумінню: при спробі реконструювати втрачені прийоми давньої театральної декламації, був винайдений зовсім новий, небувалий принцип синтезу мистецтв, що і спричинило появу нового театрального жанру.

У більшості випадків, коли заявляють про відкриття в мистецтві чогось принципово нового, доводиться бути готовим до розчарування: при уважному розгляді цього «нового» з'ясовується, що воно вже існувало на попередніх етапах історії.«Нове» виявляється добре забутим старим. І чи не єдиним був випадок, коли автори, що відкрили принципово новий жанр – оперу – скромно сказали, ніби нічого нового в мистецтво не вносять, а всього лише відроджують принцип античної трагедії.

Вони були знайомі з античною музикою тільки з теоретичних трактатів і тоді помилково вважали, ніби основою сценічної мови в античному театрі був сольний спів, підтримуваний акомпанементом музичних інструментів. Насправді, самі того не підозрюючи, вони першими ввели в театральну практику такий принцип.

Це були діячі Флорентійської камерати (аристократичний гурток гуманістів – поетів, музикантів, учених, що групувалися в оточенні мецената графа Джованні Барді та освіченого любителя музики Якопо Корсі).

Гурток виник близько 1580 року, серед його учасників були поет Оттавіо Рінуччині (1562-1621), музиканти Якопо Пері (1561-1633) і Джуліо Каччіні (бл. 1548-1618).

Теоретичною передумовою зробленого ними нововведення були дослідження філолога й історика античної музики Дж. Меї і трактат Вінченцо Галілея «Діалог про давню і нову музику» (1581), де обґрунтовувалася необхідність відмови від ускладненої багатоголосої поліфонії, що панувала в музиці Середньовіччя та Ренесансу (меса, мотет, мадригал) і бажаність заміни її одноголосним (сольним) співом з акомпанементом, що мало дозволити ясно чути слова поетичного тексту.

Запровадження такого принципу в театральний спектакль (що зробили флорентійські автори, назвавши новий жанр dramma per musica) стало історичною подією світового значення і привело до утвердження в практиці нового – гомофонно-гармонічного музичного складу, який з тих часів став найбільш поширеним в музиці європейської традиції – вже більше 400 років.

Особливості оперного синтезу мистецтв

Опера – це музично організована драма. Її головні відмінності від літературної (словесної) драми наступні: 1) вокалізація сценічної мови, 2) ритмізація сценічної дії, 3) симфонізація розкриття образного змісту.

Оперний синтез включає музику, літературу, театр, танець, декоративний живопис (при домінуванні музики).

Кожного разу, коли рівновага компонентів оперного синтезу порушується, спектакль перетворюється на костюмований концерт, через що настає криза жанру.

Тоді потрібна оперна реформа, щоб відновити паритет театральності і концертування в опері і тим самим вивести її з кризи. Така була задача видатних оперних реформаторів: К. Глюка в XVIII столітті, коли він скасував в опері спів віртуозів-кастратів, А. Даргомижського та Р. Вагнера в XIX столітті, коли вони намагалися більш-менш послідовно позбавити оперу окремих замкнених музичних номерів (арій, ансамблів), щоб позбутися принципу концертування.

Повністю звільнити оперу від цього принципу не можна, оскільки він їй органічно притаманний. Проте в результаті пошуків оперних реформаторів XIX століття відбувся перехід від опери номерної структури до нової музичної формі – опері наскрізної дії, що на новому рівні повторило давній принцип музичної драми флорентійців.

Флорентійська школа (або Камерата Барді - Корсі) грунтувалася на ідеї верховенства поезії над музикою. Культивувався особливий характер співу – речитатив «більш піднесений, ніж звичайна мова, але менш точно окреслений, ніж чиста мелодія, на півдорозі між тим і іншим» (Якопо Пері, італійський композитор).

Першими зразками жанру dramma per musica у Флоренції були: «Дафна» (Пері, Корсі) – 1597-98, «Еврідіка» (Пері, Каччині) – 1600-02, «Викрадення Кефала» (Каччині) – 1605.

Жанр опери в Італії отримав розвиток у Римській, Венеціанській і Неаполітанській школах, після чого поширився в усіх країнах Європи.

Клаудіо Монтеверді (1567-1643) працював у Мантуї, а згодом очолив Венеціанську школу. Діючи під впливом відкриття флорентійців, він першим створив опери світового значення, художня цінність яких постійна. До початку оперної кар'єри він працював у жанрах світської та церковної хорової поліфонії (мадригали, меси) та інструментальної музики (фантазії, сонати, сюїти й інші жанри для органу, струнних інструментів, клавесина).

З дев'яти опер Монтеверді збереглися тільки три (і фрагмент ще однієї): «Орфей» («Сказання про Орфея») –1607, «Аріадна» -1608, «Повернення Улісса на батьківщину» – 1640, «Коронація Поппеї» (1642).

Відомий оперний та симфонічний диригент Ніколаус Арнонкур, прихильник автентичного виконання давньої музики (тобто виконання, історично орієнтованого, що повторює прийоми співу та гри в епоху створення твору), пише: «Монтеверді завжди прагнув до оптимального впливу слова. Музика ніколи не мала відволікати від слова, ставати самоціллю, вона була покликана захоплюючим чином роз'яснювати, підкреслювати і підсилювати значення слів, щоб художній вплив чинився на слухача мовби "з двох боків!"»

Автентичне виконавство, за яке ратують Арнонкур і його однодумці, – ідея досить спірна в частині способів її втілення. Але мета аутентистів безперечно правильна, її слід розуміти як адекватне сприйняття музики слухачем. Виходячи з цієї мети, ми повинні використовувати не підрядковий прозаїчний переклад, а художній, що відтворює в перекладі не тільки зміст оригіналу, але також красу поетичного висловлювання і ритмічну структуру вірша.

Еквіритмічний російський переклад лібрето «Орфея» (пристосований для співу), зроблений видатним поетом «срібного століття» Михайлом Олександровичем Кузміним (який був не тільки літератором, а й професійним композитором).

Перше виконання «Орфея» російською мовою відбулося 5 грудня 1928 р. у Ленінградській філармонії під управлінням диригента В.А. Дранішнікова.

Сучасному слухачеві саме цей твір К. Монтеверді найкраще допоможе розпочати знайомство з оперним жанром.

Г.І. Ганзбург, кандидат музикознавства

Відродження (Ренесанс) - (франц. Renaissance), період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи (в Італії XIV - XVI ст., В інших країнах кінець XV - XVI ст ..), перехідний від середньовічної культури до культури нового часу.

Відмінні риси культури Відродження, антифеодальні у своїй основі: світський характер, гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, ніби «відродження» його (звідси назва).

Відродження виникло і найяскравіше виявилося в Італії, де вже на рубежі XIІІ - XІV ст. його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші.

Творчість діячів Відродження пройнята вірою в безмежні можливості людини, її волі та розуму, запереченням католицької схоластики й аскетизму.

Пафос затвердження ідеалу гармонійної, розкріпаченої творчої особистості, краси і гармонії дійсності, звернення до людини як до вищого початку буття, відчуття цілісності і стрункої закономірності світобудови надають мистецтву Відродження більшу ідейну значимість, величний героїчний масштаб.

В архітектурі провідну роль почали грати світські споруди - громадські будівлі, палаци, міські будинки.

Художники (Донателло, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан, Веронезе, Тінторетто в Італії; Ян ван Ейк, Рогіра ван дер Вейден, Брейгель у Нідерландах; Дюрер, Гольбейн у Німеччині) послідовно оволодівали художнім відображенням всього багатства дійсності – передачею об’єму, простору , світла, зображенням людської фігури (в тому числі оголеної) і реального середовища – інтер'єру, пейзажу.

Література Відродження створила такі пам'ятники вічної цінності, як «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, драми Шекспіра, роман «Дон Кіхот» Сервантеса та інші, що органічно поєднали в собі інтерес до античності зі зверненням до народної культури, пафос комічного із трагізмом буття.

Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо, антіклерікальна сатира (трактат Еразма Роттердамського «Похвала дурості», 1511, тощо) у різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілили ідеї Відродження.

Були зроблені видатні наукові відкриття в області географії (Великі географічні відкриття), астрономії (розробка Коперніком геліоцентричної системи світу), анатомії (Везалій).

Ідеї ​​Відродження сприяли руйнуванню феодально-релігійних уявлень і багато в чому об'єктивно відповідали потребам зародження буржуазного суспільства.