Рано вранці двадцять сьомого жовтня 1553 року на вулицях Женеви, що вели до міської в'язниці, почали збиратись люди. Із в'язниці засудженого вивели тільки біля полудня.

Вікарій Фарель вмовляв Сервета зректися своїх переконань, щоб урятувати своє життя, але той на це не погодився. Тоді Фарель звернувся до присутніх з такими словами: «[Сервет], безумовно, був розумною людиною і думав, що навчав інших правди. Але він потрапив до рук диявола... Стережіться, аби подібного не сталося з вами!»

Мігеля Сервета спалили живцем.

Так загинув геніальний іспанський мислитель, лікар і вчений Мігель Сервет.

То чому Мігель Сервет загинув такою мученицькою смертю?

Він народився 1509 або 1511 року в іспанському селі Біянуба-де-Сіхена в сім'ї нотаріуса.  Ще змалку Мігель жагуче прагнув знань і був дуже здібним хлопчиком. Уже в  14 років він володів грецькою, латинською і староєврейською мовами і мав ґрунтовні знання з філософії, математики та географії. Навчався він спершу в Сарагосі. У підліткові роки Мігель почав служити пажем у Хуана де Кінтани – особистого духівника іспанського імператора Карла V.

Подорожуючи Іспанією разом з Кінтаною, він бачив жахливі наслідки релігійної нетерпимості. У ті часи юдеїв і мусульман (маврів), силою навертали до католицизму, інакше змушували залишати країну або страчували. Тоді іспанська влада вигнала 120 000 юдеїв, які відмовилися прийняти католицьку віру, і живцем спалила десятки тисяч маврів. Тогочасна Іспанія посіла впливове становище в Європі як оплот реакції і цитадель католицизму, який був прапором феодалізму в боротьбі з протестантизмом – ідейною зброєю буржуазії.

Під час подорожей  країною Мігель бачив злиденне життя її мешканців і моральний занепад іспанського духівництва. Це зруйнувало його довіру до католицизму. А  після коронації Карла V розчарування і відраза Сервета до католицької церкви зросли ще більше. Цього іспанського монарха коронував на престол імператора Священної Римської імперії римський папа Клемент VII.

Під час церемонії, коли папа сидів на розкішному троні, король поцілував йому пантофлю. Потім Сервет писав: «Я на власні очі бачив, як принци несли папу на троні, бачив, як ця пишна церемонія йшла вздовж вулиць, переповнених людьми, і як кожен, побачивши папу, падав ниць». На його погляд, як правовірного християнина, така безглузда помпезність абсолютно суперечила простоті Христа.

Сервет покинув службу в Кінтани і, аби не викликати зайвих підозр, обережно почав сам шукати правду. У 16 років він залишає Іспанію і їде до Франції, де вступає до Тулузького університету і розпочинає активно займатися теологією.

Там йому вперше потрапляє до рук Біблія. Він починає її таємно читати, оскільки тоді це було суворо заборонено інквізицією. Перегорнувши останню сторінку, він вирішив ретельно  дослідити  Біблію.

Сервет був твердо переконаний, що Христос залишив свої вчення не лише теологам і філософам, а й іншим людям, які теж здатні збагнути і опанувати їх та застосувати у своєму повсякденному житті. Щоб з’ясувати, які вчення духівництва суперечать Слову Божому, Мігель вирішив глибше дослідити грецький та єврейський тексти Біблії. Слід наголосити, що в працях Сервета найчастіше трапляється слово «правда» і його похідні.

Вивчаючи історію та Біблію, Сервет дійшов висновку, що за перші три століття нашої ери у християнство прокралося безліч хибних доктрин та ідей. Він встановив, що імператор Костянтин І та його наступники – візантійські імператори, внесли до Біблії фальшиві вчення, які згодом призвели до офіційного визнання доктрини про трійцю.

У 20 років Сервет видає свою першу книжку «Про хибність трійці», яка викликала шалене невдоволення  інквізиції.

Під час своїх досліджень він багато чого відкрив для себе. Він, зокрема, стверджував, що святий дух – це не особа, а божа діюча сила, що бог – це окрема особа, в той час як римська церква вчила, що бог – це три особи в одній. Сервет гостро полемізував з Кальвіном з питань богослов’я, викривав його вчення про обумовленість, про «спасіння вірою», а також викривав сутність папства.

Ні римо-католицька церква, ні протестантські церкви так ніколи і не пробачили Сервету того, що він піддав сумніву одне з їхніх фундаментальних вчень.

Тому він зазнавав переслідування і утисків як з боку католиків, так і з боку кальвіністів. Розуміння біблійних істин спонукало Сервета відкинути й інші церковні доктрини. Наприклад, він вважав, що поклоніння образам (іконам) суперечить Слову Божому.

Через півтора роки після опублікування праці «Про хибність трійці»  він з повагою звернувся до католиків і протестантів: «Я не можу бути ані прихильником, ані супротивником жодної з цих релігій. Адже, на мою думку, в кожній з них є як правдиві, так і хибні вчення. Обидві релігії готові критикувати помилки інших, проте не поспішають визнавати власних».

Утікаючи від переслідування з Іспанії, Сервет змінив своє прізвище на псевдонім Вільянуєва й оселився в Парижі. Там він серйозно зайнявся вивченням мистецтва і медицини та здобув науковий ступінь. Аби більше дізнатися про функціонування організму людини, Сервет почав у морзі таємно проводити розтини людського тіла. При цьому він відкрив мале коло кровообігу, яке детально описав у 1553 р. в своїй науковій і філософській праці «Відновлення християнства».

Після цього знадобилося ще 75 років, щоб Уільям Гарвей відкрив повне коло кровообігу. А до цього півтора тисячоліття в медицині панував культ Галена (131-211 рр). Вважалося, що артеріальна і венозна кров – зовсім різні рідини: перша «розносить рух, тепло і життя», а друга покликана «живити органи». Інша думка вважалася єрессю.

Мігель Сервет, який замахнувся на догми Галена, дорого за це заплатив. Лише три примірники його книги уникнули протестантського вогнища.

З-під пера Сервета вийшла праця «Про медичні сиропи», де він уперше повідомив про можливість використання деяких органічних сполук (зараз їх називають вітамінами) для покращення здоров’я людини, а також виклав принципово новий підхід до застосування ліків. Завдяки цим ґрунтовним медичним дослідженням Сервета вважають основоположником фармакології.

Окрім того, Сервет опублікував «Географію Птолемея» зі своїми науковими коментарями. Ця книжка здобула широке визнання, і Сервет заслужено вважається батьком порівняльної географії й етнографії. Пізніше, на суді в Женеві, його супротивники звинувачували його в тому, що він назвав Палестину пустельним краєм. Він їм пояснив, що його опис стосується сучасного становища, а не часів Мойсея, коли на тій землі текли мед і молоко.

Поборники правди завжди мали і мають численних ворогів. Гнаний католиками спочатку з Іспанії, а потім із Франції, Сервет перебрався до форпосту протестантизму – Женеви. Однак для нього вона виявилася не  теплим прихистком, а злою мачухою.

У Женеві Кальвін посідав панівне становище, встановивши в місті авторитарний протестантський лад. Він вважав Мігеля Сервета своїм супротивником, а не прибічником і став для нього найзапеклішим недругом. Диктатура Кальвіна базувалась на його переконаннях, незламній волі і твердому характері. Як і католицькі папи, Кальвін заперечував право людини на свободу вірувань.

Сервет познайомився з Кальвіном  ще в юнацькі роки в Парижі, коли обоє були студентами. Між поміркованим Серветом і фанатичним Кальвіном виникла неприязнь, яка з часом посилювалась. І хоч Кальвін очолював реформістський рух, він все ж у 1553 р. доніс на Сервета католицькій інквізиції. Внаслідок цього католики спалили зображення Сервета на вогнищі.

Інквізиція заарештувала Мігеля в м. Вєнн, але йому вдалося втекти. Він вирішив покинути Францію. На шляху до Італії, у Женеві, Сервет був схоплений і звинувачений Кальвіном у єресі. Оскільки тут слово Кальвіна вважалося законом, Сервета кинули до в’язниці.

За наказом Кальвіна у в’язниці з Серветом поводились вкрай суворо. Будучи в ув’язненні, Сервет закінчив свій останній лист такими словами: «Мігель Сервет. Одинокий, але під надійним захистом Христа».

Коли ж Сервета привели  до суду, він зробив заяву, що готовий змінити свої погляди і переконання, якщо Кальвін наведе переконливі аргументи із Біблії. У Кальвіна таких аргументів не знайшлося. Їх у принципі не могло бути. Суд закінчився смертним вироком – спалити на вогнищі.

Мігель Сервет – єдиний єретик в історії людства, зображення якого католики спалили, засудивши до символічної страти, а протестанти реально спалили живцем.

Хоча, на перший погляд, Кальвін вийшов із цього двобою переможцем, він утратив свій колишній авторитет: страта Сервета лягла ганебною плямою на його життя і діяльність. Ця смерть, окрім того, викликала велике невдоволення мислячих людей в Європі і підштовхнула до рішучих дій борців за громадянські права і свободи. Вони з потрійною енергією почали відстоювати релігійну свободу, оскільки були твердо переконані, що ніхто не має права позбавляти  будь-кого життя через його вірування.

Вольтер писав у своїй праці зі всесвітньої історії «Досвід про звичаї та дух народів» (1756),  що страта Сервета справила на нього більше враження, ніж усі вогнища інквізиції

Сам Сервет колись казав: «Безглуздо вбивати людину тільки за те, що вона хибно розуміє Святе Письмо, адже помилятись можуть навіть обрані».

У книжці «Мігель Сервет. Геній, гуманіст і мученик» написано: «Смерть Сервета похитнула віру багатьох людей у безпомилковість ідеології, яка домінувала в Європі ще з четвертого століття... Аналізуючи подальший хід історії, можна вважати, що Сервет віддав своє життя заради того, щоб кожен громадянин сучасного суспільства мав право на свободу совісті».

Спокутуючи свою провину, кальвіністська церква в 1903 р. в Женеві спорудила Мігелю Сервету пам’ятник.

І в Мадриді мужньому першовідкривачу і незламній людині співвітчизники встановили пам’ятник.

У 1908 р. Мігелю Сервету було зведено пам’ятник у французькому місті Анмас, за 5 км від місця його страти.

На ньому викарбовано напис: «Мігель Сервет ... географ, лікар, фізіолог, якому людство безмежно вдячне за його численні наукові викриття, безкорисливу відданість хворим і вбогим, а також за те, що він жодного разу не пішов проти власного сумління і не зрікся своїх світлих ідей... Нікому не вдалося його зламати. Він віддав своє життя, ревно захищаючи правду».

Литература:
1. БСЭ, т. 23, М., 1976
2. Михайловский В. «Сервет и Кальвин», М., 1883

П.Т. Левківський, А.П. Левківський