У 1840 році в Петербурзі побачила світ перша збірка поезій. Цим Тарас Григорович підкреслив, що він є народним співцем. У своїх поезіях, так само як кобзарі у своїх піснях-думах, Шевченко розповідав про історію рідної України, про тяжку долю українського народу. І сьогодні ми називаємо Шевченка Великим Кобзарем, і сьогодні за традицією весь поетичний доробок Шевченка ми звемо «Кобзарем».

Уже сама назва «Кобзар» підкреслює одну з основних рис творчості поета – глибокий зв’язок з народною творчістю. Він виріс у середовищі, де постійно звучали українські народні пісні, і це відклалося у свідомості майбутнього поета. Деякі з його поезій, такі як: «Утоптала стежечку», «Якби мені, мамо, намисто» і багато інших з першого і до останнього рядка витримані в дусі народно-пісенної лірики.

У багатьох великих поетів світу є вірші, де вони подають ідеальний образ поета; яким він має бути, які завдання повинен вирішувати своєю творчістю. Є такий вірш і у Шевченка. Це – «Перебендя». Тарас Шевченко, як і Перебендя, завжди писав для людей. Ще в ті далекі часи «Кобзар» читали і перечитували прості люди. Поезії з «Кобзаря» переписувалися від руки, вивчалися напам’ять. У людей на вустах були поезії Шевченка. Він був для них не тільки великим поетом, він був своєю, рідною людиною.

Ми називаємо Шевченка народним поетом не тільки тому, що він писав у народному стилі, а тому, що всі його думки, всі його помисли були присвячені рідному народу, боротьбі за його визволення і щастя. А боровся Шевченко за це своїм вогненним словом. Про силу слова, як зброї, він говорив ясно і чітко:

Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…

Безмежною була любов Тараса Шевченка до своєї батьківщини – України. І, мабуть, він мав усі підстави сказати:

Я так її,
Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.

Думками про Україну, про її майбутнє, про благо українського народу пройнята уся поетична творчість Шевченка. Його заклик «Свою Україну любіть» вирвався з самої глибини душі, із самого серця поета.

Сидячи після арешту 1847 року в казематі ІІІ відділу петербурзької жандармерії, Шевченко пише поезію «Мені однаково», в якій говорить про те, що його власна доля невільника – це ніщо, це дрібниця в порівнянні з неволею його рідної України:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.

Однією з основних тем у «Кобзарі» є жіноча тема, тема материнства. «Катерина», «Наймичка», «Відьма», «Марина», «Княжна», «Марія» – ось неповний перелік цих творів. Такого полум’яного гімну жінці-матері, жінці-страдниці як у Шевченка, мабуть, немає в жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, поет найвищу і найчистішу красу бачив у жінці, у жінці-матері.

«Кобзар» Т.Шевченка і сьогодні має велику популярність серед прогресивних людей усього світу. Так, як «Кобзар», мабуть, не читають і не перечитують жодну в світі книжку.  Бо там є відповіді на всі питання, які хвилювали людей в минулому, хвилюють сьогодні і хвилюватимуть у майбутньому. Не даремно «Кобзар» Шевченка перекладений на 150 мов народів світу. Люди різних національностей спеціально вивчають українську мову, щоб перекладати поезії Великого Кобзаря. «Кобзар» Шевченка є неперевершеним джерелом духовності українського народу, на якому виховуватимуться наступні покоління.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка