Знавці пишуть, що міф про  Біловоддя склався за Волгою, у громадах православних старообрядців, не раніше, як на рубежі вісімнадцятого – дев’ятнадцятого століть. У міфі цьому розповідається про країну-утопію на Сході, де процвітає істинна віра, не спотворена реформами патріарха Нікона, і життя праведне, багате та позбавлене суму. Спочатку  реальним Біловоддям вважали поселення старовірів у Сибіру; потім, після включення тих земель до складу імперії, диво-державу «перенесли» далі на Схід, аж до островів «моря Опоньского», тобто, Японського. Виникли різні варіанти легенди, нібито узяті  з  вуст прочан, які дісталися того казкового краю. Звичайно, то були бродячі іноки; більш грішним людям священна земля просто «не відкрилася б»…

За описами, зібраними у народній, без певного автора книзі «Путешественник», у Біловодді немає влади мирської, а тільки духовна; стоять величні стародавні храми; люди суціль чесні, богобоязливі та милосерді, і Господь дає їм за це величезні блага, від «злата и драгоценного  камения» до всіляких «земних плодів» та неймовірно щедрих врожаїв.

Але існує редакція міфу, яка не входить до складу «Путешественника». Вона записана наприкінці позаминулого сторіччя, на Тамбовщині, від такого собі «ієромонаха Володимира». Зветься запис — «Сокровенное сказание о Беловодье», а його зміст тісно прив’язаний до стародавнього Києва, до часів його могутності й слави.

 Коли великий князь Володимир Святославович замислив об’єднати Русь новою вірою, він відправив посольства у шість різних країн – дізнатися про тамтешні релігії. Але в ці ж дні прийшов до володаря літній чернець Сергій, що багато років провів у монастирі на Афоні, і запропонував відправити ще одне посольство – до царства далекого, незвичайного. Мовляв, йому, Сергію, було сонне видіння: є на Сході чудесний край Біловоддя, де панують добро, краса та істина. Там найбільш правильна, богоугодна віра, і Києву варто її перейняти.

Переконаний цією розповіддю, князь Володимир самого монаха Сергія і відправив послом до Біловоддя,  давши йому у супутники бояр, воїнів та служників, загалом триста тридцять три чоловіки. Багатолюдне посольство вирушило…

Довгими й тяжкими виявилися мандри, зайняли не один рік.  Багато хто з киян помер на шляху, інші лишилися на півдорозі або повернули назад. Перепливши моря Чорне та Хвалинське (Каспійське), пройшовши тисячі верст сушею, невелика вже група досягла межі пустелі, всіяної мертвими костями. Через неї перебрався один Сергій…

Та про все це дізналися у Києві тільки через півстоліття. Володимир Великий, не діждавшись останніх послів, давно вже обрав для Русі християнство (воно тоді ще не ділилося на православ’я та католицизм). Помер Хреститель, не стало й сина його – Ярослава Мудрого. Нарешті, в пору князювання трьох Ярославичів, повернувся глибокий старець Сергій. Йому вже було за сто… Не одразу розповів він про побачене, сім років іще прожив відлюдником, промовчав, – і тільки перед смертю, на сповіді, розкрив таємницю Біловоддя.  Певно,  духівник Сергія поділився нею з кліром, а там – пішов переказ гуляти в народі.

За страшною пустелею – змучений, напівживий монах побачив високу гору. І на неї, перед його очима,  зліталися світлі ангели. Це й була межа диво-країни.

Скоро за Сергієм прийшли звідти люди, і говорили вони мовою невідомою, але — цілком зрозумілою! Чималий час прожив киянин серед щасливих біловодців, праведників, зайнятих таємничими трудами на користь усьому людству. Старості, хвороб та смерті там не відали; про все у світі знали, бо вміли подорожувати поза тілом. Віру, обрану князем Володимиром, схвалили, як істинну…

Найцікавіше те, що розповідь про мандри брата Сергія дуже тісно переплітається з соціально-релігійними утопіями різних країн. Ще у першому столітті нашої ери писав римлянин Флавій Філострат про те, як мудрець і маг Аполлоній Тіанський, подорожуючи, знайшов у горах Індії захищене магічним бар’єром місто-фортецю. Там жили люди, які  мали неземні знання і керували чудесними силами. Пізніше з далекого Тибету стали приходити вісті про Шамбалу, чарівну твердиню магів, куди допускають лише обраних. Звідти, мовляв, коли настане час, вийде для жорстокого оновлення всього сущого  «цар світу» Рігден Джапо… Середньовіччя повнилося  чутками про щасливу і багату понад міру державу «царя-священника» Іоанна. Збереглися тексти листів, які, буцімто від цього східного монарха, надходили королям Європи та римським папам.

Згодом до теми доклали свої руки професійні творці... У новий час, мовби користуючись повідомленнями із загадкових країв, познайомив європейців з образом Рігдена Джапо французький учений і поет Антуан Фабр д’Оліве. На порозі двадцятого сторіччя інший француз, окультист  Олександр  Сент-Ів  д’Альвейдр, зобразив у своїх творах сховане під горами Азії   царство Агартхі – з високорозвиненою наукою та електричними дорогами з надміцного скла. Через пару десятиліть, ніби зі слів монгольських лам, сокровенну державу Агарта, розкинуту всередині Землі, описує, побувавши в Сибіру, польський журналіст Фердинанд Осендовський… втім, авантюрист і політичний провокатор.

Французький філософ Рене Генон розвиває тему «царя світу»: він  доводить, що цей образ реальний, і місце майбутнього пришестя Рігдена Джапо поміщає у Тибеті.

Вірить у Шамбалу  художник, археолог, письменник і мандрівник Микола Реріх. Знаходячись у горах Монголії, він чує від провідника про  отруйний газ «сур», який може бути випущений на кордоні Шамбали, і сам бачить у небі блискучу кулю, літальний апарат підземної цивілізації…

Він величезний,  літературний доробок  різних віків, який торкається містичного й недосяжного царства  світла. Та ніхто не заперечить, що одна з найдавніших і найвиразніших  його частин – розповідь про те, як відкрив свою Шамбалу-Біловоддя київський чернець Сергій. 

Андрій ДМИТРУК, письменник, науковий  журналіст