Увечері 22 квітня 1915 року поблизу річки Іпр у Бельгії з боку німецьких окопів піднялася жовтувато-сіра хмара, яка швидко досягла розташування французьких і англійських військ. У солдатів, що займали оборону, ця хмара спричинила задуху й нестерпний кашель. Понад 15 тисяч були тяжко отруєні, а майже 5 тисяч з них померло тієї ж ночі. Це було перше в історії застосування бойової отруйної речовини – хлору.

На російському фронті подібна трагедія сталася ранком 18 травня того ж року під Варшавою. На невеличкій ділянці фронту дії газів зазнали майже 9 тисяч солдатів і офіцерів, у найближчу добу з яких померло понад дві тисячі.

В усьому світі почалися інтенсивні пошуки способів захисту людини від бойових отруйних речовин. Уряд Росії закликав жінок шити марлеві пов’язки для захисту вояків від задушливих газів. Провідні хіміки шукали ефективні речовини й суміші для просочення цих пов’язок. Працював над цією проблемою й хімік-органік Микола Дмитрович Зелінський (1861–1953), який дуже швидко зрозумів, що дія пропонованих просочувальних речовин ґрунтується на їх хімічній взаємодії з конкретним отруйним газом, а саме хлором. Проте вже були відомі й інші отруйні речовини – фосген, синильна кислота, хлорпікрин... Яку отруту застосує ворог іншого разу було невідомо, а носити з собою цілий набір протигазних пов’язок було щонайменше незручно.

З фронтів же регулярно надходили нові повідомлення про отруєння тисяч і тисяч людей. До ученого доходили чутки, що під час газових атак маски часто були вже висохлими і не захищали, але деякі солдати рятувалися тим, що закопувалися й дихали крізь землю або загорталися в шинель і нерухомо лежали, поки газова атака не миналася. І він зрозумів: і розпушена земля, і шинель – усе це фільтри, які не давали пройти газам до обличчя або рук людини. Зелінському сяйнула думка: не хімічна реакція, а фізико-хімічний процес! Потрібна речовина із значною вбирною здатністю до всіх відомих отруйних газів. Микола Дмитрович згадав власні роботи з очищення спирту-сирця за допомогою деревного вугілля. Тоді майже усі денатуруючі речовини були поглинуті вугіллям. Саме цей вбирач і міг стати універсальним!

Але після перших же дослідів з деревним вугіллям прийшло розчарування – його хлороємність становила лише п’ять відсотків, отже знадобилися б протигази величезних розмірів.

Досліди тривали, але всі спроби були марними. Помічники вченого ходили чорними від вугільного пилу. Вугілля березове, липове, букове, різні сорти, різні методи оброблення…

Одного разу вчений спробував перед прожарюванням березового вугілля промити його звичайною водою. І сталося неймовірне: активність вугілля зросла до 60 %! Це був уже цілком придатний адсорбент. Добровільні дослідники, дихаючи крізь вугільний респіратор, залишалися понад півгодини в дослідний камері, заповненій отруйними речовинами, і при цьому зовсім не відчували дискомфорту.

Стало зрозумілим, що марлеві пов’язки треба терміново заміняти, але ця заміна мала йти через Управління санітарної та евакуаційної частини під керівництвом принца Ольденбурзького, який люто ненавидів Зелінського. А сталося це після чергової поразки російських військ на фронті, коли солдати на знак протесту розвісили на деревах свої пов’язки, на що Микола Дмитрович сказав:

– Нехай начальство подивиться, які виросли плоди…

Цей гіркий жарт дійшов до столиці, після чого ставлення до вченого з боку урядових чиновників стало однозначним.

Незважаючи на те, що протигаз з вугільним фільтром Зелінського й гумовою маскою інженера Кумманта відмінно пройшов усі випробування, уряд замовив три з половиною мільйони протигазів Петроградського гірничого інституту, конструкцію якого підтримував особисто принц Ольденбурзький, але підтримував тільки через те, що цей протигаз не був конструкції Зелінського. Ефективність же пристрою, яка була зовсім незадовільною, його цікавила мало…

І лише після того, як на фронті між Ригою й Вільно під час газової атаки смертю хоробрих загинуло 16 тисяч російських вояків, озброєних протигазами Гірничого інституту, було видано височайший указ про виробництво протигазів Кумманта–Зелінського.

До кінця 1916 року в війська було відправлено 11 185 750 нових протигазів. Зразки активованого вугілля й протигазу російським командуванням були передані союзникам. І невдовзі Англія, Франція і США вже взяли їх на озброєння. Цікаво, що в германській армії вугільні протигази з’явилися раніше, ніж у Росії. Проте це була заслуга не німецьких учених, а військової розвідки, яка своєчасно надала результати робіт Зелінського своєму уряду.

12 липня 1917 року знову ж таки поблизу “славнозвісної” річки Іпр німці застосували нову отруйну речовину – дихлордиетилсульфід, який згодом назвали іпритом. Але вже були надійні засоби проти дії навіть найновішої отруйної речовини, створені за зразком російського протигазу Зелінського. Цікаво, що вперше іприт синтезував ще тридцять років тому, у 1885 році, саме той, хто спрямував всі свої сили й знання на боротьбу проти дії іприту на людину й виграв цю боротьбу, – Микола Дмитрович Зелінський. Саме він перший відчув на собі жахливу дію цієї речовини, після чого півроку не підіймався з ліжка.

Протягом усієї першої світової війни Зелінський вдосконалював конструкцію протигазу. У цьому йому допомагали його численні учні. Одним з них був професор (1910) Микола Олександрович Шилов (1872–1930), який ефективність протигазу досліджував безпосередньо в бойових умовах: він був першим начальником хімічної служби російської армії й керівником пересувної хімічної лабораторії, яка була створена на базі спеціального залізничного поїзда й займалася захистом солдатів і офіцерів від отруйних речовин в польових умовах.

Сьогодні, майже сторіччя після винаходу вугільного протигазу, практично в усьому світові заборонено виробництво й застосування бойових отруйних речовин, проте списувати протигаз до музею ще рано. Скільки життів зберігає він щодня на пожежах, хімічних виробництвах і в шахтах! Впевнений, кожний з тих, кому протигаз зберіг здоров’я або врятував життя, подумки дякує цьому приладу, у витоків створення якого стояв великий хімік Микола Дмитрович Зелінський.

Література
1. Нилов Е. Зелинский. – М.: Мол. гвардия, 1964. – 256 с. – (Жизнь замечательных людей. Сер. биогр.)

Григорій Ковтун, член-кореспондент НАН України