*опока - форма для фігурного лиття

Почну з розповіді про своїх перших вчителів. З їх легкої руки і доброго напуття подальше життя набуло інтересу і сенсу, а мало б залишитись буденним, не цікавим, як у багатьох, хто не знайшов свій власний шлях.

До фізики не підійшов би й близько. Ніколи б не виникло таке скорочення мого звання, як «фізика ВТНП» («секрет» скорочення дамо на завершення). З’явився б ще один будівельник без особливої любові до своєї роботи. А тепер докладніше.

Отже, про першу вчительку у школі №100 на Подолі, місті Києві. Перші 4 класи нас опікувала Ольга Іванівна Хоруженко. Через стільки років і сьогодні, як живий стоїть переді мною її образ: окуляри з темною оправою та дуже добра посмішка. Неможливо забути її суворої доброзичливості, рівної уваги та поваги до кожного свого учня. Після закінчення університету знайшов її аби висловити свою глибоку подяку.

Не всі імена та по-батькові зберегла пам’ять, але залишилося щось важливе, чим особливо хотілося б поділитися з юним читачем, який ще має зробити свій власний вибір. Згадую класного керівника у 5 класі, зовсім молоденьку вчительку української мови та літератури. Скільки внутрішньої, від душі, непоказної любові до предмета. Як натхненно читала вона вірші Лесі Українки, розповідала про її важку долю. Її слова не могли не хвилювати, вчили любові до свого краю, талановитих і працьовитих людей, що мешкають тут.

В розповіді про моїх вчителів, хочу відзначити одну їх рису, що об’єднує таких різних людей. Вони нікого не змушували вчити свій предмет силоміць. Вони ділилися з нами своїм подивом, своєю любов’ю до предмету.

Приблизно в той самий час у нас з’явився вчитель предмета, якому навчаюсь і зараз і з того часу полюбив на все життя. Це вчитель математики, Каган Лев Іхілович. Велику Вітчизняну війну пройшов артилеристом, здобув безліч нагород. Коли нервував, посмикувалось обличчя, наслідок військової контузії. Суворий і вимогливий, на його уроках панувала, військова дисципліна.

Людина могутньої статури, з важкою рукою, яку дуже нестримані учні відчули на власній потилиці. Але що важливо, вибачав витівки і нескінченні питання тим, хто тягнувся до математики. За його порадою, почав відвідувати недільний математичний гурток при Київському університеті імені Т.Г. Шевченка.

Тоді такі існували, і доступ туди мали всі охочі, без жодних обмежень і, звісно, безкоштовно. Загалом вважаю, що за плату нічого корисного для людей, доброго зробити неможливо. Сьогодні це звучить незвично і навіть незрозуміло.

Лише кілька років відвідував ці захоплюючі заняття в університеті, які вели молоді викладачі, ентузіасти. Було надзвичайно цікаво. І результат не забарився, – на міській олімпіаді зайняв призове місце.

Що запам’яталось, одночасно з врученням грамоти подарували дві чудові популярні книги з математики: «Ізопериметри» Д.А. Крижанівського та «Математичну кмітливість» Б.А. Кордемського.

Так сталося, що мої батьки, обидва будівельники, після того як закінчив сьомий клас, вмовили мене вступити до Київського будівельного технікуму (аналог нинішнього коледжу). Без труднощів провчився у технікумі 3 роки. Скажу, що й тут доля не оминула мене чудовими освітянами.

Звичайно, і тут найулюбленішими предметами залишались пов’язаними з математикою. Це, насамперед, нарисна геометрія. Цим предметом у технікумі, як опором матеріалів у технічному виші, лякали першокурсників. А мені подобалося розв’язувати складні геометричні задачі з «нарисної», як її у нас називали. І, звичайно, той самий опір матеріалів та будівельна механіка.

Не можу не згадати ще одного викладача, ним був справжній професор Київського будівельного інституту, діючий архітектор – Володимир Іванович Чуприна (? - 1989). Навіть зовнішнім виглядом він відповідав своєму прізвищу – буйна сива шевелюра, запальний темперамент, що захоплював оточуючих.

Він заражав своєю енергією життєвим оптимізмом, любов’ю до предмета (його назва – ПЦБ – промислове і цивільне будівництво), а головне був справжнім архітектором. Один із його видатних проектів – кінотеатр «Київ». У обмеженому простором місці, серед старих важких, прибуткових домів йому вдалося розташувати легку будівлю вишуканого стилю, яка ніби парила, прямуючи в небо.

Що треба відмітити, крім лекцій він знаходив час і можливість вести дуже цікаві екскурсії архітектурними пам’ятками нашого міста. Збиралися на площі Б. Хмельницького, де він жив, поряд з Софіївським собором, й шли, слухаючи неповторну розповідь про найкрасивіші будинки міста, їх історії, особливостях архітектури. Враження лишились абсолютно незабутні.

Наприклад, будинок з химерами архітектора Владислава Городецького (1863–1930). Незабутні, сумні легенди про походження небачених морських чудовиськ на його вежах. Водив до Андріївської церкви та єлизаветинського палацу архітектора Бартоломео Растреллі, який, що цікаво, виявляється ніколи не бував у Києві. Розповідав і про багато інших чудових споруд.

Ми довідались про дуже цікаві речі, що стосувались історії кожного з них. Вже не кажу про лекції, де оживали Парфенон, Эрехтейон, храм Ніки Аптерос (храм Афіни Ніки), давньоєгипетські піраміди. Після цих занять ходив до читального залу, гортав товсті архітектурні енциклопедії. Досі в пам’яті мегаліти: «менгіри», «дольмени», «кромлехи» – рукотворні споруди наших далеких предків.

На жаль, математика у технікумі зовсім не вражала. Намагався самостійно вивчати основи аналізу за книгою Г.М. Фіхтенгольця. Згадую це тому, що пізніше слухав лекції з математичного аналізу, які нам дуже зрозуміло і цікаво викладав його та академіка А.М. Колмогорова учень, професор М.К. Фаге. Вперше фізикам він виклав тему «Інтеграл Лебєга на прямій». Про цього викладача колись розповім окремо.

Після 3-го курсу технікуму, почалися «мої університети». Прийняв важливе для себе рішення: залишив будівельний технікум і поступив слюсарем-свердлувальником на завод побутових приладів. Одночасно став навчатися у 10 класі заочної школи. Вечорами готуватися до вступу на мехмат університету.

Далі була серія невдач з вступом, які через багато років, мені вже було майже п’ятдесят, таки вдалося подолати. Отримав диплом з другої фізичної дисципліни, вже маючи звання «старший науковий співробітник з фізики ВТНП» (мій перший фах – теплофізика. Потім працював лаборантом у НДІ і в цей час відбулися дві події, які відіграли вирішальну роль у моїй подальшій долі.

Перше – прочитав у газеті про сучасний Університет, оточений низкою науково-дослідних інститутів. Там найкращі радянські вчені-ентузіасти займалися найпередовішою в світі на той час, наукою. У газеті надрукували олімпіадні задачі з фізики і математики, цього вишу, які зацікавили мене своєю новизною і незвичайністю.

І друге – випадково на родинній зустрічі познайомився з вже не молодою людиною, що круто змінила мої юнацькі уподобання. Після річного спілкування з ним поїхав поступати вже не на улюблену математику, а тепер для мене близьку фізику. Зараз, знаходячись далеко від точки відліку і згадуючи власне становлення, розповім про людину, що відіграла в ньому визначальну роль.

Він докорінно змінив моє життя і допоміг визначити шлях. Він зовсім не був професійним викладачем і знайомство відбулося випадково. Ця подія – найбільша вдача з тих, які випадають на долю людини.

Зовні все виглядало досить прозаїчно – просто приходив до нього і ми спілкувалися, як дві рівні дорослі людини. Він розповідав про парадокси теорії відносності та квантової механіки (у школі на ті часи про них навіть не згадували), історію стародавнього Китаю, поезію Франсуа Війона. Від нього вперше дізнався про чудового поета Миколу Заболоцького. Ми обговорювали спосіб переміщення сипких матеріалів по трубах, говорили про видобуток нафти та про багато іншого.

Продовжувалися ці неповторні зустрічі досить регулярно, але, на жаль, всього рік. А завершилися, моїм вступом на фізичний факультет університету. Людина ця – Юхим Борисович Лисянський (1907–1971). Яскравий представник тієї невеликої групи технічної інтелігенції, нині майже зникаючій, завдяки якій світ ще не захлинувся в ненависті та невігластві. Народився він у невеликому містечку на Україні, в багатодітній родині, був сьомою – останньою дитиною.

Життя не балувало його, рано довелося почати заробляти на хліб. Працю на цукровому заводі поєднувала з навчанням на робфаку.

Важко працюючи, ні на мить не розлучався з мрією здобути вищу освіту. Проте лише 1933 року, вже зрілою людиною, зміг здійснити задумане, поїхав і поступив далеко від дома на фізичний факультет університету.

Щоб залишатися на рівні своїх молодших талановитих товаришів простий хлопець з провінції мав багато й уперто працювати. Щодня до опівночі вивчав основні предмети, а пізніше з нездоланною завзятістю займався самоосвітою – читав класиків світової літератури, вивчав праці з філософії та мистецтва.

Він мав чудову пам’ять і великі здібності до іноземних мов. Вже через багато десятків років він напам’ять читав мені вірші, цитував латинські приказки і уривки з класики.

У 1939 році, після закінчення університету за спеціальністю «магнетизм», Юхиму Борисовичу привласнили кваліфікацію наукового працівника в галузі фізико-математичних наук та викладача вишу. Сумнівів у подальшому шляху у нього не виникло, повністю присвятив себе науковій роботі.

Під час війни, маючи броню, він виїжджає разом зі своїм НДІ, який працював на військових, в евакуацію. До речі з трьох братів Юхима двоє дійшли і зустріли перемогу у Берліні, третього Матвія фашисти закатували і повісили у Києві з написом «партизанен», незадовго до звільнення міста.

Показовий випадок: коли одного разу під час іспитів спалахнув двигун літака на випробувальному стенді, Юхим не піддався паніці і почав гасити пожежу, надихаючи своїм прикладом оточуючих, розповів про це між іншим, як про рядовий епізод, зовсім не бажаючи вихвалятися.

Після війни працював у науковому інституті, де продовжував займався авіаційними двигунами. Готувався до захисту кандидатської дисертації. На той час вже мав наукові публікації та низку авторських свідоцтв на винаходи. За однією із завершених робіт Юхима Борисовича разом із двома його колегами представили на здобуття Сталінської премії. Щоправда, поставили умову внести до складу претендентів певну особу з керівництва. Результат типовий на той час: керівна особа стала лауреатом, а дійсний автор просто не попав у список претендентів. Юхим Борисович важко переживав те, що сталося.

Цей потворний факт, смерть маленької доньки, складності сімейного життя стали причиною інфаркту, який надовго вивів його з ладу і став причиною інвалідності. Після цих подій Юхим Борисович переїхав до братів у Київ, де жив до останніх днів.

Однак ні інвалідність, ні різке погіршення здоров’я не могли перешкодити йому продовжувати займатися наукою. Ця людина буквально випромінювала ідеї в різних галузях життя. Він продовжує винаходити і отримує авторські свідоцтва, наприклад, на спосіб визначення кількості вологи в продуктах. Допомагав здобувачам наукового ступеня (у тому числі докторської) розв’язувати складні фізичні питання.

Серед іноземними мов, якими він володів, досить назвати норвезьку та датську (рідна мова видатного фізика Нільса Бора). На основі свого оригінального загального підходу Юхим Борисович висунув ідею створення багатомовного словника. Придумав динамічну вітрину, створенням якої займався з одним зі своїх товаришів.

Важко висловити словами всю мою подяку цій людині – Вчителю з великої літери, що відкрив мені неповторний світ науки і мистецтва, змусив відчути глибоку коштовність людських знань.

На завершення хочу навести деякі думки та вислови Юхима Борисовича – наслідок його багаторічних життєвих роздумів та спостережень, – записані його чітким каліграфічним почерком у кілька учнівських зошитів. Ось декілька висловів, що їх люб’язно надала мені, його племінниця Людмила Борисівна Гольдфарб. Багато з них є актуальними і сьогодні.

Без вільних думок і вагань нема певних переконань.
Бюро погоди за погоду не відповідає.
В атомному казані каші не звариш.
Все спільне собі на благо – ще не є загальне благо.
В електронний мікроскоп електрон не побачиш.
Життя незворотний процес.
І беззмістовна книга містить автора.
Хто править – завжди лукавить.
Культура і знання - це праця й страждання.
Манна небесна дістається високопосадовцям.
Підлабузник – не риба, але теж щось слизьке.
Розпад, переродження та виродження йдуть за будь-якої температури.
Семимильними кроками можна рухатися не лише вперед.

Тепер думаю, що можна розкрити «секрет» скорочення «фізика ВТНП». Диплом з цього фаху отримав, як другу освіту, саме у київському університеті імені Т.Г. Шевченка. Тут захистив диплом та отримав спеціальність, що пояснює скорочення. Тлумачення таке: фізика високотемпературної надпровідності (стисло про ВТНП у додатку).

У часи перебудови довелося зайнятися абсолютно новою для мене галуззю фізики. Складно було з роботою але повезло і вдалося влаштуватися працювати у відділ надпровідності Інституту металофізики. НАН України.

Тут, як і в інших випадках, зупинимося. Дуже цікаве явище надпровідності, як ви здогадуєтеся, також потребує окремої розповіді.

На завершення, за традицією, наведу питання, яке виникло у мого вчителя на кухні. Відповісти на нього за багато років моєї педагогічної роботи не зміг не тільки жоден студент, а й мої колеги-викладачі. Чи можна запалити газову плиту без підручних засобів (запальників, сирників чи, як первісні люди, тертям дерев’яних гілок)?. Додається відповідь – можна. Але яким чином? Тож бажаю успіху тим, хто замислиться над розв’язком.

О.М. Пальті, старший науковий співробітник з фізики високотемпературної надпровідності