Несауалькойотль – перший класик мексиканської літератури

Одним з найбільш популярних персонажів ранньої мексиканської історії є Несауалькойотль – володар могутнього царства Тескоко, який жив у XV сторіччі. У сучасній Мексиці на його честь названо передмістя Мехіко, проспект, стадіон… Монументи Несауалькойотля прикрашають вулиці, майдани, парки, а на банкноті у 100 песо – уявний „портрет” давнього царя.

Ще за життя Несауалькойотля про нього складали легенди. Частина з них увійшла до його „офіційного” життєпису. Він зафіксований у „Кодексі Шолотль” – „коміксі” чи то доколумбових, чи то ранньоколоніальних часів. Не виключено, що існували й інші, втрачені літописи, які ще могли бачити ранні хроністи.

Саме ці зниклі документи, а також „Кодекс Шолотль” і усні оповіді використовував нащадок царя дон Фернандо де Альва Іштлільшочитль для створення у XVII сторіччі докладної „біографії” предка. Інші ранньоколоніальні хроністи також писали про Несауалькойотля, проте саме версія Іштлільшочитля набула популярності і була поширена у роботах пізніших часів.

Хроністи та історики-романтики перетворили давнього царя на ідеального, „зразкового” володаря. Проте навіть з легенд зрозуміло – справжній Несауалькойотль не був „святим”. Він – жива та суперечлива людина зі складною долею, і за довге життя встиг скоїти багато: як доброго, так і лихого.

Життєвий шлях

Перш ніж познайомитись з цією видатною особистістю, слід зробити невеличкий історичний екскурс – щоб краще зрозуміти, у які часи та в якому оточенні йому довелося жити й діяти.

Несауалькойотль народився близько 1402 року у „царстві” Тескоко, однойменна столиця якого розташовувалася на східному узбережжі озера Тескоко. Це озеро, не існуюче нині, у давні часи прикрашало серце сучасної Мексики – долину Мехіко (Анагуак).

Це була дуже комфортна для життя місцина. У центрі розташовувалося декілька озер. Найбільше – озеро Тескоко, і прилегле до нього оз.Шалтокан мали солонувату воду, озера на півдні –Чалько й Шочимілько – були прісними. Озера сполучалися одне з одним і являли собою спільну систему.

Навкруги озер – родючі землі, на схилах гір – багаті дичиною ліси. Долину з усіх боків оточували гори.

Ця благодатна земля приваблювала мешканців з доісторичних часів. На узбережжі озера Тескоко були навіть знайдені рештки мисливців на мамонтів.

У I тисячолітті нашої ери у долині, за 40 – 50 км. від сучасного Мехіко, розквітла перша „наддержава” Мексики – могутній Теотіуакан, відомий пірамідами Сонця і Місяця. За однією з ацтекських легенд, їх створили боги, а за іншою – саме тут, у Теотіуакані, відбулося творення Сонця і Місяця останньої, п’ятої епохи.

Наступною яскравою цивілізацією центральної Мексики була цивілізація тольтеків.

Тольтеки – напівлегендарний народ, який ацтеки вважали своїми вчителями й попередниками. За деякими свідченнями і гіпотезами, тольтеки розмовляли мовою науатль, як і ацтеки, і були етнічно споріднені з ними.

Тольтеки панували на історичній арені приблизно з VIII (IX) по XI (XII) сторіччя. Хоч місто Тула (Толлан), яке вважається столицею держави тольтеків, розташовано за межами долини Мехіко, у штаті Ідальго, однак її вплив розповсюджувався і на долину, і далеко за її межі.

Згодом ацтеки створили цикл легенд про розквіт та занепад держави тольтеків. Головним героєм багатьох з них був славнозвісний Кецалькоатль, цар-напівбог, та його антагоніст Тескатліпока.

Вважається, що однією з причин падіння держави тольтеків була міграція до центральної Мексики диких кочових племен з пустель півночі. Ці варварські племена отримали в історичних працях назву „чичимеки”.

Десь у XIII сторіччі ці кочові народи осіли у долині Мехіко та у сусідніх долинах, зокрема, Пуеблі, і почали розподіляти сфери впливу і змішуватися з місцевими, більш цивілізованими, мешканцями, серед яких, імовірно, були і нащадки тольтеків. За легендами, давнє місто Кулуакан (Кольуакан) на південному узбережжі озера Тескоко було першою столицею тольтеків. Воно ж стало і останньою – опісля того, як занепав легендарний Толлан, і проіснувало до конкісти. У Пуеблі та на східному узбережжі озера Тескоко значний „цивілізаторський” вплив мав також інший народ з давніми культурними традиціями – міштеки.

У результаті, наприкінці XIII сторіччя у долині Мехіко утворилася значна кількість більших чи менших політій (селищ, містечок та міст), населених різними, проте спорідненими, народами, які сперечалися за сфери впливу. Більшість з цих народів розмовляли мовою науатль, мали схожі звичаї, господарські навички, проте мали й певні відмінності. Так, наприклад, вони обожнювали ті ж самі природні сили, проте поклонялися різним богам, які їх уособлювали. Вважається, всі ці народи практикували людські жертвопринесення. Кожен з цих невеличких народів усвідомлював як свою „національну ідентичність”, так і спільне коріння. Наприклад, жителі Тескоко ототожнювали себе і як народ аколуа, і як нащадків чичимеків, мали родичів і спільних предків серед тепанеків, тлашкаланців Пуебли, а згодом – й ацтеків.

Найбільші міста прагнули підкорити слабші та перетворити їх на своїх васалів.

Серед найбільш впливових політій XIII –XIV сторіч слід зазначити Кулуакан, у якому, як вважається, жили нащадки тольтеків, Аскапоцалько на західному березі озера Тескоко – столицю тепанеків, та Тескоко на східному узбережжі – „столицю” аколуа. Крім того, на півдні розташовувалися могутні політії чальків та шочимільків. Ацтеки прибули пізніше за інших і ще не грали суттєвої ролі.

У 20-х роках XV століття починається легендарна і пригодницька історія.

У долині Мехіко почалася боротьба за сфери впливу між двома найбільш могутніми силами – тепанеками з західного берега озера Тескоко і аколуа (або тескокцями) з східного берега. Тепанеки перемогли, захопили землі суперників та вбили їхнього володаря.

Про те, що відбулося далі, існує цикл легенд – вони докладно зафіксовані у хроніках і наукових працях. Часом оповідь складається на пригодницький роман, часом – на детективну історію. Ці бурхливі події піднесли декількох яскравих особистостей, і, серед них - спадкоємця Тескоко Несауалькойотля.

Ранні роки Несауалькойотля – сюжет для авантюрного роману. 15-річний спадкоємець Тескокського царства вимушений був тікати й переховуватися від Тесосомока – царя тепанеків, який завоював його державу та вбив батька. Перш ніж повернути втрачене, йому судилося зізнати багато пригод та поневірянь. Несауалькойотль переміг ворогів вже у зрілому віці, та для цього йому довелося піти на „непопулярний” та фатальний крок – укласти союз з войовничими ацтеками та ошукати прихильників з Тлашкали. Згодом це послабило його державу, проте царювання самого Несауалькойотля увійшло в історію як „золотий вік” Тескоко.

Цар-реформатор розробив кодекс законів, який був схвалений навіть ацтеками. Різними сферами життя держави керували кілька „департаментів”. „Фінансова Рада” займалася фінансами, „Військова” – війною, за безпеку і порядок відповідала „Рада Правосуддя”. Неочікуваний для архаїчної держави „департамент” – „Рада Музики” – керував науками й мистецтвами.

Несауалькойотль будував палаци, греблі, храми, вів переможні війни та піклувався про добробут підданих. Збереглося декілька легенд про його „ходіння у народ”. Щоб дізнатися, як живуть прості люди у його державі, він перевдягався, ходив вулицями, прислухався до розмов містян, часом сперечався з ними – а потім карав винних, нагороджував сумлінних, допомагав скривдженим та коригував надто жорстокі закони.

У цих легендах Несауалькойотль справді діє як „ідеальний” та „зразковий” володар. А ось в історіях про приватне життя він постає аж ніяк не взірцем доброчесності. Щоб одружитися на тій, що припала до ока, він посилає її нареченого на смерть. Та й потім завдає дружині болю: наказує стратити первістка, віддає перевагу красуням з гарему...

Та й картини, змальовані у кодексах та хроніках, часом суперечать концепції „ідеальної” тескокської держави, керованій „зразковим владарем”.

По-перше, Тескокське царство за часів Несауалькойотля вже не було незалежною державою, а входило до так званого Потрійного Союзу з ацтеками і залишками тепанеків. Тескокські історики наголошують на тому, що саме їхній володар займав у Союзі головуюче положення, проте це далеко не так. За часів могутності Несауалькойотля вплив текскокців і ацтеків був приблизно рівним, та вже наприкінці його життя почав скорочуватися.

По-друге, „золотому віку” розквіту передувало чорне десятиліття середини XV століття (приблизно від середини 40-х до середини 50-х років XV століття), коли внаслідок низки природних катаклізмів у центральній Мексиці панував страшний голод. Тоді було не до будівництва палаців – йшлося про елементарне виживання. Нестача їжі захопила навіть вищі верстви.

Вважається, що саме ці події підштовхнули войовничих ацтеків до завоювань та... утвердження так званої „війсково-містичної концепції” у якості державної ідеології. У вульгаризованому вигляді її головний постулат звучить так: Сонце харчується кров’ю та серцями бранців, і тому слід постійно вести війни, щоб щоденно постачати для Сонця харчі. Якщо Сонце не отримає щоденної поживи, то загине увесь світ.

Звичайно, у реальності війни велися не задля захоплення бранців, а з суто прагматичною метою: за ресурси, контроль над торговельними шляхами, розподіл сфер впливу. Та бранців і, як наслідок, жертвопринесень насправді побільшало.

Це не могло не турбувати Несауалькойотля, як, до речі, і піднесення конкурентів-ацтеків. Як їхній партнер, він не міг не брати участі ані у кривавих війнах, ні в кривавих ритуалах. Він намагався пом’якшити найбільш жорстокі звичаї, не дотримувався „ацтекської доктрини” у Тескоко, проте відмовитися від людських жертвопринесень остаточно, звичайно, не міг.

Негаразди в сім’ї, незгода з „офіційним курсом” найближчих партнерів вели царя до духовної кризи.

Наприкінці життя воїн, реформатор та бабій перетворився на... шукача істини! Вважається: він розробив релігійне вчення про Єдиного, Незбагненного бога – Дарувальника Життя. Крім того, тескокського царя вважають одним зі розробників філософської доктрини, відомої як „філософія квітки та пісні”.

Крім напівлегендарної біографії, відображеній у хроніках та історичних працях, існує і „портрет” Несауалькойотля, створений... самим володарем! Несауалькойотля вважають... першим класиком мексиканської літератури! Бунтівна душа володаря-філософа віддзеркалюється у його поезіях, які й досі не втратили силу.

Поезія науа

У культурі народів науа (ацтеків, аколуа-тескокців, тлашкалтеків й інших) поезія займала особливе місце.

Кожне місто, кожен володар чи то можновладець утримував „ансамбль” співаків і танцюристів. У палацах шляхетних осіб відбувалися поетичні змагання, участь у яких міг брати і господар. Можновладці хизувалися поетичним хистом, а у Тескоко, як відомо, навіть створили Раду Музики.

Вірші декламували під супровід барабанів, тому поетів й співаків вважали за одне і називали одним словом – куікані. Вважається – воно імітувало спів пташок.

Поети-співаки розподілялися на професіоналів і аматорів. Професіонали слугували можновладцям, оспівуючи їхніх славетних предків, або жерцям у храмах, створюючи гімни, та отримували винагороду за роботу. Шляхетним поетам платня не була потрібна – творчість була для них справою честі.

Вимоги до виконання були жорсткими. Аматорів не чіпали, а ось фахівців могли ув’язнити... за помилки у виконанні!

Нелегким було і навчання. Вивчення священних гімнів, творів класиків входило до обов’язкової програми як звичайних, так і привілейованих шкіл. Система писемності була недосконалою, не пристосованою для запису літературних творів, і вчити напам’ять доводилося багато. Тому і поетичні, і прозові тексти містять елементи для полегшення запам’ятовування.

Для поезії науа характерні паралелізми, повтори, алітерації та асонанси. Рима зустрічалась дуже рідко. Музичний ефект досягався завдяки ритму та балансу наголошених і ненаголошених складів. Найбільш поширеним поетичним розміром був хорей (трохей).

У поезіях часто вживалися дифразізми або кенінги – комбінація двох слів, близьких за значенням, які створювали фразу з відмінним, хоч і спорідненим змістом, наприклад „обличчя й серце” – „особистість”. А для опису однієї дії або явища використовували низку синонімів, що відрізнялися незначними відтінками значення (буквальний переклад виглядав би тавтологією).

Відтінки сенсу й витончені метафори ускладнювали сприйняття поезії непідготовленими слухачами. Духовна поезія була ще складнішою за світську – у гімнах зустрічалися архаїчні слова й вирази.

Творчий спадок

Як не дивно, саме недосконалість писемності врятувала літературу науа від забуття. Після конкісти практично всі доколумбові книги були знищені. Втім, згодом частину відновили – пам’ять у колишніх вихованців шкіл була міцною незважаючи на роки. Більшість нових книг записали вже латиницею, проте – мовою оригіналу, інколи – з перекладом іспанською. Серед відновлених текстів – і гімни богам, і історичні хроніки, й зразки поезії.

„Світська” поезія збережена у двох збірках, укладених у другій половині XVI сторіччя. „Мексиканські пісні” (“Cantares Mexicanos”) орієнтовно датовані 1560 роком. Вони були записані для духовної особи – збирача старовини (імовірно, знаменитого Бернардіно де Саагуна). Друга збірка – „Романси сеньорів/володарів Нової Іспанії (“Romances de los Senores de Nueva Espana”) укладена біля 1582 року праонуком Несауалькойотля Хуаном Баутистою де Помаром. Обидві містять вірші, автором яких вважається Несауалькойотль.

До нашого часу дійшло біля 36 його поезій, проте це число – не абсолютна істина. Приміром, перекладач поезії науа англійською Джон Керл (John Curl) [12] вважає, що у „Мексиканських піснях” – від 24 до 28 віршів Несауалькойотля, а у „Романсах” – 10 чи 11.

На сайті для вивчення мови науатль, навпаки, зазначають, що у „Романсах” – 24 твори Несауалькойотля, а у „Піснях” – лише 10, та наголошують, що найвідоміша його поема, відтворена на банкноті у 100 песо, створена... після конкісти! [13]

Отже, питання дискусійне – імовірно, у Несауалькойотля були учні й послідовники, які наслідували його стиль.

Крім того, декілька його поем переклали іспанською хроністи XVII сторіччя. Ці вільні переклади не входять до офіційного переліку творів поета-царя, проте саме завдяки ним світ розпочав знайомство з поезією Несауалькойотля, а у самій Мексиці її мотиви почали наслідувати творці нової, вже іспаномовної, креольської літератури.

Труднощі перекладу

У 40-х роках XIX сторіччя американський історик Уільям Прескотт переклав англійською два фрагменти поем Несауалькойотля, наведених у хроніках Іштлільшочитля та Торквемади. Перше наукове видання здійснив у 1890 році американець Даніель Г.Брінтон. Проте і він використав не оригінали, а переклади з іспанської. Саме у такій, двічі спотвореній версії, тексти Несауалькойотля вперше дійшли до Російської імперії, а згодом потрапили до київських бібліотек та зібрань читачів-бібліофілів. Відбулося „перше знайомство” ще у XIX сторіччі.

Ранні переклади здавалися надто „барочними”. У декого навіть виникала хибна думка: твори „ацтекського царя” – містифікація.

Справжнє вивчення поезії науа розпочалося лише у ХХ сторіччі, коли мексиканські вчені почали працювати з оригіналами.

У 30-х – 60-х роках ХХ сторіччя перекладами та вивчення поезії науа займався історик та лінгвіст Анхель Марія Гарібай Кінтана (Angel Maria Garibay Kintana), а у 50-х – 90-х – його учень, видатний дослідник літератури та культури науа Мігель Леон-Портілья (Miguel Leon-Portilla). Його переклади з науатль на іспанську вважаються неперевершеними та слугують джерелом для інтерпретації іншими мовами. Проте, існують і переклади безпосередньо з науатль на англійську. Цією роботою займалися Джон Керл, Дж.Бьерхорст, Дж.Річард Ендрюс (John Curl, J.Bierhorst, J.Richard Andrews). Між іншим, останній критично ставився до версії Гарібая та вважав, що інколи його переклад „більш схожий на винахід, ніж на відтворення” [12]

У 60-х роках ХХ сторіччя відбулася „друга зустріч” вже не російської – радянської – аудиторії з творчістю Несауалькойотля.

У 1961 році було видано російський переклад докторської дисертації М. Леона-Портільї „Філософія нагуа” (в оригіналі – “La filosofia nahuatl estudiada en sus Fuentes”), здійснений Р.Бургете. Він містив численні поетичні уривки, зокрема, і з поем Несауалькойотля. У 1976 році деякі з них використав у якості епіграфів для розділів книги „Шляхами конкістадорів” („По следам конкистадоров”) історик В.І.Гуляєв. Один з цих фрагментів навіть був процитований у фантастичному фільмі „Крізь терні – до зірок” і став відомий мільйонам глядачів.

Уривки з ацтекської лірики цитували і в інших роботах, присвячених Мезоамериці, зокрема у книгах та статтях Р.В.Кінжалова. А у 1983 році вийшла збірка індіанської поезії „Кецаль та голуб. Поезія науа, майя та кечуа”(«Кецаль и голубь. Поэзия науа, майя и кечуа»). У „ацтекському” розділі книги – багато текстів Несауалькойотля. Переклади М.Самаєва та Ю.Петрова зроблені з іспанської версії А.М.Гарібая та М.Леона-Портільї.

Останню версію перекладу російською запропонував кілька років тому український фахівець з Мезоамерики В.М.Талах.

Крім цих відомих перекладів, є інші, професійні та аматорські. Деякі здійснені з оригіналу, інші пройшли кілька мов-посередників. Один той самий текст у різних версіях часом відрізняється так, що стає невпізнаним.

„Труднощі перекладу” обумовлені особливостями поетичного стилю науа, А.М.Гарібай колись зазначав, що „давні тексти неможливо зробити такими ж зрозумілими, як стаття у ранковій газеті... Різниця у часі, у способі мислення, тонкощі мови заважають довершеному перекладу подібних текстів. Найбільше, на що може сподіватися перекладач – не бути занадто підступним до тексту” [6]

Перекладач з науатль на англійську Джон Керл також зізнавався, що „єдину вірну” версію створити неможливо. Перекладач повинен подолати значний лінгвістичний та культурний розрив, до того ж, мати справу з помилками копіїстів, багатозначністю фраз, а часом навіть реконструювати пошкоджений текст. Бездоганного перекладу не вийде – радше інтерпретація, більш чи менш вдала. Тому у різних версіях – відмінності у змісті. [12]

Важко не лише перекладати тексти, але й розрізняти різновиди поезії, відрізняти „світську” від „духовної”.

Духовна поезія – то гімни на честь численних богів.

До „світської”, по-перше, умовно відносять військові пісні, які прославляють священну війну та героїчну смерть заради Сонця. Втім, до цієї групи належать і плачі за загиблими, зокрема, і внаслідок конкісти.

Існували і „географічні” різновиди пісень („пісня отомі”, „пісня чалько”), „дидактичні” – повчання для молоді, пісні, орієнтовані на певний прошарок суспільства („пісня дітей”, „пісня шляхетних”) та деякі інші підгрупи.

Терміном „шочикуікатль” („пісні-квіти”) позначали ліричну поезію. Вона оспівувала загальнолюдські відчуття: любов, ніжність, біль від втрати чи зради...

Інший, схожий, проте не тотожний термін „ін шочитль ін куікатль” („квіти та пісні”) позначав філософську поезію. Несауалькойотля уславила саме вона.

Філософія „квітки та пісні”

Філософія „квітки та пісні” відображена у поетичних творах, у яких розкривався містичний досвід спілкування з богом, підіймалися питання сенсу життя та безсмертя.

Ця гуманістична течія протистояла офіційній кровожерливій ідеології, проте не була забороненою чи підпільною. Навпаки! Більшість філософських поем записана зі слів колишніх вихованців шкіл для знаті. Філософія „квітки та пісні” відображала ідеї й пошуки тламатініме (мудреців) – тобто, еліти суспільства.

Їхні роздуми про життя, смерть, таємниці людського існування невіддільні від реальності, у якій людські жертвопринесення були звичайним та буденним явищем. Буття на межі загострювало почуття, спонукало знайти відповідь на „вічне” запитання – у чому полягає сенс життя?

Суть концепції „квітки та пісні” розкрив мексиканський дослідник Мігель Леон-Портілья. Він також спробував реконструювати хід творчих пошуків тламатінме.

За словами вченого, тламатініме здавна замислювалися над питанням: „Що являє собою життя, при якому все існує лише мить, щоб потім зруйнуватися, розбитися на друзки, щезнути? Чи залишиться у світі щось істинне, стале?”

Ці роздуми ілюструють вірші Несауалькойотля – ті самі, що колись звучали у фантастичному фільмі „Крізь терні – до зірок”:

Я, Несауалькойотль, питаю:
Чи насправді ми живемо на землі?
Не назавжди ми на землі:
Лише на мить.
Навіть нефрит кришиться.
Навіть золото ламається.
Навіть пір’я кецаля рвуться.
Не назважди ми на землі.
Лише на мить.

Деякі тламатініме зробили висновок: життя – це сон. У ньому немає нічого постійного, справжнього. Отже, людям варто насолоджуватися кожною миттю життя.

Інші не зупинилися на цьому – пішли далі і дійшли до концепції Єдиного та Незбагненного бога – Тлоке Науаке (Дарувальника Життя). Тлоке Науаке присутній скрізь – у живій та неживій матерії, людині, проте його присутність невідчутна. Якщо людина зможе пробудити у собі „божу іскру” – вона зрозуміє сенс життя, зможе знайти опору та протистояти смерті. Отже, постає завдання – знайти шлях контакту, спосіб спілкування з божеством.

Традиційні культові дії тут безсилі: ні молитви, ні офіри не відкривають шлях до істини.

Результат пошуків тламатініме неочікуваний та парадоксальний. Вони проголошують: для діалогу з Дарувальником Життя потрібна... поезія. Лише вона здатна вдовольнити божество та допомогти пізнати незбагненне. Отже, поезія (ацтекською „ін шочитль ін куікатль – „квітка та пісня”) – це єдине в світі, що є істинним.

На думку Леона-Портільї, тламатініме вважали, що поезія має божественне походження, а натхнення йде від надприродного. Лише той, хто може пробудити „божу іскру”, здатен вимовити „справжнє” на землі. Справжня поезія – це несвідоме поєднання досвіду та інтуїції, отже, мова, якою людина може спілкуватись з божеством. [8]

Давні філософи вірили у те, що поезія – це єдина цінність, яку людина може залишити після себе, отже творчість – єдина реальна можливість здобути безсмертя. Лише „квіти та пісні” здатні опиратися руйнівному плину часу.

Погляд мексиканського дослідника на філософію давніх індіанців може здатися надто модернізованим – навіть незважаючи на те, що він ілюструє свої твердження цитатами з

оригінальних текстів науа. З його концепцією згодні не всі. Втім, не бракує і прихильників, і нових доказів на її користь. Нещодавно вчені з’ясували – у давній Мексиці поезія вважалася сакральним актом творчості... ще за часів Теотіуакана! [2]

Філософія Несауалькойотля

Попервах вважалося: саме Несауалькойотль розробив концепцію „квітки та пісні”. Згодом оцінки стали обережнішими. Деякі навіть вважають: історія духовних пошуків царя – то міф.

Проте, є підстави вважати: його ідеї про „Дарувальника Життя” – не вигадка місіонерів. Цей образ часто зустрічається в поезіях Несауалькойотля та творах його послідовників – від Теночтітлану до „ворожої” Тлашкали!

З „квіткою та піснею” складніше.

Несауалькойотль є одним з розробників концепції, проте „класичного” вигляду вона набула вже після його смерті. Її провідна теза була сформульована у 1490 році на змаганні поетів у палаці володаря Уешоцинко Текайеуацина. Несауалькойотль, як колись зауважив А.Ф.Кофман, поділяв її лише частково. Він усвідомлював, що завдяки мистецтву людина може спілкуватись з надприродним, проте не вірив у його здатність подолати смерть та забуття. Саме тому для його творів характерні сумніви, мінорні мотиви та „примхливі” зміни настрою. [7]

Несауалькойотль до кінця життя залишався суперечливою постаттю. Він не зміг остаточно позбутися культу кривавих людських жертвоприношень – проте спорудив у Тескоко храм „Єдиному та Непізнанному богу”. Вірив у силу мистецтва – й сумнівався, що його твори пам’ятатимуть нащадки. Проте – сподівався на це.

Не зів’януть мої квіти,
Не замовкнуть мої пісні,
Я, співець, їх підіймаю,
Їх поширюю... – проголошував він.
І це сталося.

Твори царя-філософа пережили сторіччя і звучать багатьма мовами світу. У них – роздуми про швидкоплинність життя, ілюзорність багатства, марноту здобутків, жаль від неможливості спинити час, пошук того, що здатне подолати смерть та залишитися навіки.

Вірші Несауалькойотля досі пам’ятають. Отже, він здобув-таки безсмертя – адже у них збереглася частка його бунтівної душі. І вона промовляє до нас, веде з нами розмову...

А легенди про його земні діяння зберегли історики-нащадки.

Література
1. Бутенева И.В. Астеки: имперская идеология и религиозно-нравственные проблемы. https://www.indiansworld.org
2. Бутенева И.В. Эволюция символа «Цветок и песня» в Центральномексиканской культуре» www.indianworld.org3. Брэй Уорвик. Ацтеки. Быт, религия, культура. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2005.
4. Иштлильшочитль, Фернандо де Альва. История народа чичимеков // Историки Доколумбовой Америки и Конкисты. Книга первая. / пер. с исп. В.Н.Талаха. – К.: Лыбидь, 2013.
5. Кецаль и голубь. Поэзия науа, майя, кечуа. М., Худож. Лит., 1983.
6. Кинжалов Р.В. Орел, кецаль и крест. СПб., 1991.
7. Кофман А.Ф. Философские аспекты лирики Несауалькойотля. // Исторические судьбы американских индейцев. – М.: Наука, 1985.
8. Леон-Портилья М. Философия нагуа. М., 1961.
9. Несауалькойотль. Избранная лирика // Историки Доколумбовой Америки и Конкисты. Книга первая. / пер. с исп. В.Н.Талаха. – К.: Лыбидь, 2013.
10. Прескотт В. Завоевание Мехики. Спб., 1885.
11. Скрябина Н. О музыкальном и поэтическом наследии цивилизации ацтеков. https://www.indiansworld.org12. Curl John. The Flower Songs of Nezaheualcoyotl. Ancient Nahua (Aztec) Poetry. https://www.famsi.org13. Poemas de Nezahualcoyotl en Espanol y en Nahuatl. nawatl.com/textos/poemas-nezahualcoyotl
14. Sanches Vazques, Sergio. El Codice Xolotl, un documento historico, cartografico y gerealogico. https://ichan.ciesas.edu.mx