Будинок, в якому розміщено Національний музей Тараса Шевченка, по праву вважається окрасою центральної частини міста Києва. Розташований на спуску бульвару, він привертає увагу як своїми розмірами, так і вишуканим декоративним оздобленням фасадів.

Саме у цьому будинку в квітні 1949 року відкрито музей геніального українського поета і художника Тараса Шевченка, де на сьогодні зберігається понад 85 тисяч експонатів, серед яких – оригінальні мистецькі твори Шевченка, автографи його поезій, прижиттєві видання, фотографії та понад 100 меморіальних речей.

Цей будинок є пам’яткою архітектури 19 століття і має дуже цікаву історію. Зведення споруди пов’язують із проектом планування Києва 1837-го року. Тоді був збудований головний корпус університету (до 1919 року ім. Св. Володимира, а нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) і у зв’язку з цим планувалася навколишня територія, прокладалися нові вулиці в означеному районі міста.

Між 1836 та 1842-м роками генералом від кавалерії Павлом Олфер’євим (героєм війни 1812 року, нагородженим золотою шпагою з діамантами «За хоробрість») на розі вулиць Олексіївської (нині Терещенківської) та Хрещатицької (пізніше Бібіковського бульвару, а нині – бульвару Шевченка) було зведено двоповерхову, Г-подібну кам’яну будівлю, яка довшою частиною розміщувалася вздовж Олексіївської вулиці (нині Терещенківської). Отже, вперше на карті Києва будинок зафіксовано 1842 року.

Ім’я автора споруди залишається невідомим. У той час у проектуванні ряду будівель у Києві (а це і будинок нинішнього червоного корпусу університету, і будинок, в якому був розміщений інститут шляхетних дівчат – нинішній Жовтневий палац) брав участь архітектор Вікентій  Беретті, але його авторство щодо нашого будинку малоймовірне, оскільки Беретті не займався проектуванням житлових та приватних споруд.

Пізніше будівля перейшла, за дарчою батька, у власність сина – поручика у відставці – Василя Павловича Олфер’єва, який 1870-го року продав її за 71 тисяч карбованців київському міському голові Павлу Павловичу Демидову, котрий мав титул князя Сан-Донато.

Поряд із будинком Олфер’єва, за період між 1842 та 1864 роками було зведено ще один кам’яний будинок, який належав вдові лікаря Степанова Надії Степановій. Демидов придбав обидва будинки.

В одному розмістив служби міської управи, а в другому жив. Але володів він цим майном недовго – всього 5 років. За 2 роки перед тим, як продати його, Демидов об’єднав дві кам’яні будівлі в одну. Будинки були об’єднані таким чином, що в першому поверсі утворився наскрізний арковий проїзд у двір, а в другому – чотиривіконна парадна зала над проїздом. І уже в такому вигляді Демидов продав цей будинок Миколі Терещенкові  за 95 тисяч карбованців сріблом.

Таким чином, власником цього великого будинку з 1875 року став Микола Артемович Терещенко – відомий український цукрозаводчик, меценат, колекціонер творів образотворчого мистецтва.

Він народився у Глухові 14 жовтня 1819 року в родині підприємця Артемія Терещенка. Закінчив Глухівське міське училище. Пізніше успішно займався чумацтвом, торгував хлібом. Займався і громадською діяльністю. Понад 20 років був головою глухівського міського самоврядування. Підрахували, що загалом родина Терещенків пожертвувала на «суспільну користь» міста Глухова півтора мільйона рублів.

Пізніше міцно ставши на ноги цукропромисловцям і землевласникам братам Терещенкам стало тісно у провінції, і вони на початку 1870-х років перебралися до Москви. Але прожили там недовго: в кінці 1874 року Микола був уже в Києві. Слідом за ним перебрався і його рідний брат Федір, а ще один рідний брат Семен вирішив жити у своєму маєтку в Рільському повіті Курської губернії.

Коли брати підкорювали Москву, їм було де оселитися – вони мали там великий кам’яний будинок, придбаний їхнім батьком. У Києві ж ні Атемій Якович, ні його сини нерухомістю не володіли. А між тим родина у Миколи Артемовича була вже велика: він сам, його дружина Пелагея Георгієвна – «Пазинька», як її лагідно називала свекруха, а також шестеро дітей – Варвара, Іван, Олександр, Марія, Ольга, Єфросинья. П’ятеро народилися в Глухові, а остання дочка – на півдні Франції, в Ніцці.

Проблема з житлом у Києві була вирішена в лютому 1875 року, коли Микола Артемович купив у київського міського голови Павла Павловича Демидова  (князя сан-Донато) його маєток по Бібіковському бульвару, 12. Це був двоповерховий з вулиці і триповерховий із двору будинок, а в ньому – 47 кімнат із 40 камінами та печами. А коли Терещенко придбав у дружини полковника А. І. Матковської ще і будинок № 8, то весь квартал по бульвару від Ново-Єлизаветинської (Пушкінської, нині –Чикаленка) вулиці до Олексіївської (нині – Терещенківської) став його власністю.

Дуже багато зробив Микола Артемійович Терещенко для Глухова, але ще більшим був його внесок у розвиток Києва. Біля чверті століття він трудився на благо Києва, який став для нього другим рідним містом.

Завдяки йому в Києві були побудовані дитячі притулки, нічліжні будинки для людей, котрі лишилися без домівки, безкоштовні лікарні для робітників та бідних людей, школи, гімназії, ліцеї, церкви, будинок Політехнічного інституту та багато інших споруд. За безліч благодійних справ М. Терещенкові було присуджено звання почесного громадянина міста Києва.

Офіційне визнання заслуг родини Терещенків було таким: Указом від 12 березня 1870 р. цар Олександр ІІ  дарував Артемію Яковичу Терещенку дворянський титул, що передається у спадок синам по чоловічій лінії. Після отримання дворянського титулу девізом родини стало: «Прагнення до суспільної користі».

На гербі був зображений сніп української пшениці у лапі лева – улюблений алегоричний образ старого Артемія та його сина Миколи. Багато хто із дворян був здивований сполученням кольорів, вибраних родиною Терещенка для герба. Вперше офіційний герб був повністю виконаний у жовтих та синіх тонах, тобто в кольорах, що символізують Україну. Навіть два леви по обидва боки герба були жовто-синіми. У 1870 році прапор України ще не був жовто-блакитним, і тому сміливий вибір саме цього сполучення кольорів свідчив про певну мужність.

У 1872 році було створене «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків у Києві». Згідно з волею Артемія, перша стаття Установчого Статуту сімейного товариства проголошувала, що щорічно 80% прибутку підприємства будуть надходити до Фонду Терещенка і направлятися на благочинність і меценатство.

Купивши цю будівлю, Микола Артемович здійснив її повну реконструкцію. За його задумом архітектори Петро Федоров та Рональд Тустановський перетворили будинок на справжній палац, оздоблений у дусі італійського ренесансу. Саме такими спорудами забудовувалися аристократичні квартали Києва в кінці 19 століття.

Тут під одним дахом були житлові приміщення, контора цукрових заводів, і там же Микола Артемійович розмістив свою художню колекцію, започатковану ще в Глухові.

Слідом за батьком пристрастними збирачами, знавцями та меценатами мистецтва стали: його рідний брат Федір, а також його сини Іван та Олександр і дочки Варвара та Ольга. Завдяки всім ним Київ має тепер величезне зібрання чотирьох державних скарбниць – Національного музею Тараса Шевченка, Національного музею «Київська картинна галерея», Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, а також Національного художнього музею України. Три з них знаходяться в будинках, що належали родині Терещенко, а четвертий зведений за його участі.

Маючи фінансові можливості, Терещенки часто закуповували твори відомих художників відразу ж після відкриття виставок у Петербурзі, Москві, Києві, а також безпосередньо з майстерень художників. І в цьому плані вони нерідко суперничали з Третьяковим.

Ще 1900-го року вулиця Олексіївська була переіменована на Терещенківську.

В оформленні обох фасадів будинку можна зустріти і обробку рустом (рельєфною кладкою), і маскарони (декоративні рельєфи у вигляді фантастичних масок людини або тварини), і лопатки (пласкі вертикальні смуги, що виступають на поверхні стіни), і ліпний орнамент.

Прямокутні та з півциркульними перемичками вікна згруповані відповідно до окремих приміщень по два, по три і по п’ять. Над вікнами другого поверху площину стіни декоровано діагональним рустом, а також скульптурними античними голівками в круглих нішах. У міжвіконнях ліпний декор збагачено лев’ячими масками.

Довершують композицію важкі балкони на масивних кронштейнах, прикрашених орнаментованим листям. Привертає увагу вміщений у міжвіконні другого поверху над парадними дверима (яких зараз нема, натомість стоїть пам’ятник Т.Шевченку), ліпний дворянський герб дому Терещенків із зображенням цукрового буряка з гичкою – адже від цього пішов розквіт родини.

Ці та багато інших елементів декору надали будинкові багатого та святкового вигляду. Північний фасад, який виходив на вул. Олексіївську, також був змінений, так само, як і головний фасад. До того ж, на ньому з’явилися відсутні раніше два балкони.

Коли ми подивимося на центральний фасад, то помітимо одну цікаву особливість: ліва і права сторони будинку неоднакові. Так, на ділянці, що вище по бульвару, є великий балкон, який охоплює двері та два вікна. У той же час частина будинку, розміщена нижче по бульвару, має лише невеличкий балкон на один проріз. Ясно видно, що нижня частина центрального фасаду значно поступається верхній, і це зрозуміло, бо в минулому верхня частина була фасадом багатшого і в архітектурному плані більш значущого будинку генерала Олфер’єва.

Отже, це ще раз підтверджує той факт, що нинішня споруда складається з двох різночасових та різнохарактерних будинків, об’єднаних за допомогою єдиної декоративної системи оздоблення.

Придбавши будинок, Микола Терещенко здійснив його повну реконструкцію. Насамперед, був ліквідований центральний проїзд. Замість нього утворився широкий вестибюль із розкішними тримаршовими сходами та чотирма колонами з темно-зеленого граніту. Вестибюль оздобили білим та сірим мармуром, дзеркалами, бронзовими торшерами, розкішною люстрою. Плафон над сходами розписав живописними панно відомий польський художник Вільгельм Котарбінський (за мотивами народних билин).

Хочеться кілька слів сказати про цього художника. Народився він 1849-го року в містечку Неборув Варшавської губернії в аристократичній  польській родині. Початкову художню освіту здобув у рисувальних класах Варшавського товариства образотворчих мистецтв, які він відвідував одночасно з навчанням у гімназії.

Саме це товариство виділило юнакові невелику суму грошей для поїздки в Рим. Вільгельм їде до Рима, де стає учнем Академії рисунка Св. Луки, заснованої ще 1577 року. Система художнього виховання, розроблена італійцями, була зразком для художніх шкіл. Котарбінський отримав срібну медаль (золотих тоді не було) і звання «Кращий рисувальник міста Рима».  Закінчивши навчання 1875 року, він відкрив у Римі власну майстерню, писав ескізи античної тематики.

1887 року Котарбінського запросили взяти участь у розписах Володимирського собору в Києві. На довгі роки він оселився в готелі «Прага». Талант митця був різнобічним і знайшов своє втілення не лише в оздобленні Володимирського собору. «Універсалізм» Котарбінського виявився також в історичному, пейзажному, портретному, релігійному жанрах, декоративних панно, виконаних на замовлення. Його полотна мали великий успіх, охоче купувалися київськими багатіями та поціновувачами мистецтва, наприклад, відомими українськими меценатами – Терещенками та Ханенками. Деякі з творів були придбані цими колекціонерами безпосередньо з майстерні художника або з його персональних виставок.

Саме від Ханенків та Терещенків Котарбінський одержав пропозиції прикрасити їх приватні особняки живописом. Для будинку Ханенків (нині – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків) він написав 13 панно, два з яких збереглися: «Жінка з голубами» та «Жінка з глеком».

Для будинку Терещенка на Бібіковському бульварі (нині – Національний музей Тараса Шевченка) художник створив низку декоративних панно. Чотири картини були написані на полотні олійними фарбами. Вони були закріплені на дерев’яних підрамниках і прикріплені до стелі. Сюжети були взяті із давньоруських билин:

• «Добриня Микитич визволяє небогу князя Володимира разом з іншими царівнами з печери Змія»;
• «Соловей Будимирович з дарами у князя Володимира в Києві»;
• «Богатирі. Бій Добрині Микитича з Іллею Муромцем»;
• «Добриня Микитич, його дружина та Альоша Попович».

Тематика, очевидно, була обрана самим художником.

Центральним персонажем трьох картин став герой билинного епосу, богатир, оборонець рідної землі, змієборець, за літописом – дядько князя Володимира – Добриня Микитич. А центральним персонажем четвертої картини став Соловей Будимирович – заїжджий багач, котрий завітав до Київської Русі.

Живописні панно для стелі вестибюлю особняка Терещенка Котарбінський міг створити під час роботи над розписами Володимирського собору або після їх завершення (1887 – 1900-ті рр.). При написанні цих панно була врахована точка зору глядача – знизу.

Чи були крім цих робіт ще інші – ми сказати точно сьогодні не можемо. Ніяких документальних даних не збереглося. Однак можна припусти, що Котарбінським були проведені оздоблювальні роботи, подібні до тих, які він виконував у Володимирському соборі. Також є вірогідність, що крім цих чотирьох картин у вестибюлі Котарбінський міг виконати розписи і у кімнатах будинку. Рештки їх були знайдені під час реставрації приміщень у 1987 році (про це свідчать архівні матеріали).

Можна припустити, що малюнки на каміні і стелі у дев’ятому залі експозиції НМТШ (фрагменти розписів яких ми бачимо на фотографії з архіву музею) теж були виконані Котарбінським.

   Камін був оздоблений таким малюнком: на тлі гілок розквітлого яблуневого цвіту зображено двох хлопчиків-янголів; у верхній частині, в обрамленні ліпнини – пару голубів. Судячи з фото, центр стелі прикрашало таке ж олійне полотно, як і у вестибюлі. Але роздивитися його складно.

Але повернемося до нашого будинку. Після реставрації він перетворився на чудовий палац, в якому було 47 кімнат. У ньому Микола Терещенко розмістив житлові приміщення, контору цукрозаводів та свою художню колекцію, яку він започаткував ще у Глухові і яка була його особливою гордістю. Інтер’єри парадного другого поверху особняка вражали розкішшю і відповідали суспільному становищу і смакам господаря. Паркетні підлоги були художньо виконані з коштовних порід дерева, стіни прикрашені альфрейним розписом або оббиті тією ж самою тканиною, що і м’які меблі, дзеркала над камінами також розписані, стелі прикрашені багатим ліпленням. У цілковитій гармонії з декором було підібрано художньо виконані ужиткові речі та меблі, люстри і торшери, вази, скульптуру і т. і.

Микола Артемович помер 19 січня 1903 року, заповівши свій будинок сину Івану.

Дуже цікавою є історія сватання Івана Миколайовича Терещенка до дочки генерал-лейтенанта Саранчева Єлизавети. Вони познайомилися взимку 1881 – 82 року. Їй було 20, а йому – 27 років. Вони закохалися з першого погляду. Навесні 1882 року Іван Миколайович наважився приїхати в Олександрівський парк – літній маєток родини Саранчевих просити руки юної Єлизавети у генерал-лейтенанта. Це було через кілька днів після православної Пасхи, сніг вже розтанув і лише де-не-де уздовж доріг біліли снігові корочки. Вважаючи, що рішення молодих закоханих поєднатися узами шлюбу є трохи поспішним і збираючись відкласти його до наступної зими, генерал-лейтенант сказав Івану Миколайовичу: «Молодий чоловіче, те, що Ваше прізвище Терещенко, ще не означає, що Ви можете негайно отримати все, що забажаєте. Шлюб двох молодих людей – це насправді дуже серйозне рішення, яке має пройти перевірку часом. Не будьте нетерплячим. Якщо Ваші почуття до моєї дочки залишаться такими ж сильними, то, коли вулиці Волфіно побіліють знову, я віддам вам її руку. Але не раніше».

Наступного ранку генерал-лейтенант, відкривши ставні в своїй кімнаті, побачив, що дорога, яка вела до будинку, вся побіліла від... цукру, який уночі спішно привезли з розташованого недалеко терещенківського цукрового заводу. Котилися вози, і цукрова пудра, біла, як сніг, уже покривала дорогу до Олександрівського парку. Через деякий час Іван Миколайович одружився з Єлизаветою Михайлівною. 

 Однак ця успішна вигадка Івана Миколайовича дуже не сподобалося його батькові – Миколі Артемовичу. З того дня Івану було заборонено відвідувати сімейні цукрові заводи. І тому Іван – молодий офіцер – повністю присвятив себе військовій кар’єрі.

На військовій службі він здружився з художником Верещагіним – у той час офіційним художником російської армії. Завдяки Верещагіну Іван захопився мистецтвом. Саме батальні полотна Верещагіна (присвячені російсько-турецькій війні) стали першими шедеврами у величезній колекції Івана. Залишивши військову службу, він оселився в Києві і присвятив себе діяльності сімейного благочинного Фонду Терещенків з підтримки художників і скульпторів, таланти яких ще не отримали загального визнання.

Іван Миколайович, так само, як і батько, був відомим у Києві колекціонером, мав велику художню колекцію, в якій були картини  графіка В. Верещагіна, близько 200 малюнків, П. Федотова, офорти і малюнки Л. Жемчужникова, роботи М. Врубеля і багатьох інших видатних майстрів 19 століття.

Було в його колекції і кілька мистецьких творів Тараса Шевченка, а саме:

• акварель «Костел св. Олександра у Києві», 1846;
• рисунок «Видубецький монастир у Києві», 1843;
• акварель «Крутий берег Аральського моря», 1848—1849;
• акварель «Казах на коні», 1848—1849; сепія «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», 1848—1849.

Всі ці роботи нині зберігаються в НМТШ.

Але старший син Миколи Артемовича Терещенка Іван не встиг скористатися багатомільйонною спадщиною батька – він помер слідом за своїм батьком 11 лютого того ж 1903 року. Будинок перейшов у власність уже його старшого сина – Михайла. Формально будинок належав йому до 1918 року. Але Михайло з матір’ю Єлизаветою Михайлівною та братом і сестрами більше жили за кордоном, або в будинку по бул. Шевченка, 34.

Хочеться сказати кілька слів про Михайла Терещенка. Він був досить помітною особистістю в політичному житті Російської імперії: після Лютневої революції 1917 року обіймав пост міністра фінансів, а з травня по жовтень 1917 року – міністра закордонних справ Тимчасового уряду. Після жовтневого перевороту Михайло емігрував закордон.

Під час Першої світової війни в нашому особняку розмістилося Управління Червоного Хреста при арміях Південно-Західного фронту.

У 1917 – січні 1918 року були реквізовані майже всі кімнати, де розмістилися різні установи. За Гетьманату (1918) в особняку було розміщене Міністерство праці.

Зі встановленням у Києві радянської влади в колишньому особняку Терещенків перебували різні установи: в 1921 р. – військовий шпиталь, з 1924 р. – Всеукраїнське фотокіноуправління, яке керувало всім кіновиробництвом в УРСР. З 1930-го року тут розміщувався кіноінститут, з 1937 р. – облвиконком, а 24 квітня 1949 року відкрито Державний музей Тараса Шевченка, який з 2001-го року отримав статус  Національного музею Тараса Шевченка.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка