Він ходив на вітрильниках, брав участь у битвах на морі і на суші, потрапив у полон, дивом уникнув страти, знову став вільним, а під кінець примудрився обезсмертити своє ім’я. Ви думаєте – це про героя авантюрного роману? Ні, ми говоримо про Мігеля де Сервантеса Саавдара. І до роману він має відношення тільки як автор, причому не до авантюрного, а до лицарського роману. Адже ми говоримо про творця уславленого «Дон Кіхота».

Треба сказати, кинувшись стрімголов назустріч пригодам, Сервантес продовжував сімейну традицію. Нехай його батько Родріго Сервантес був мирним лікарем, але ось дід, прадід і пра-пра-… одним словом, майже всі предки протягом п’ятисот років до народження Мігеля раз у раз вирушали в дорогу, щоб чинити подвиги і покрити себе славою.

Славу здобути їм зазвичай вдавалося, але особливих багатств при цьому накопичити не вдалося. Якщо бути чесним, сім’я Сервантесів ледве зводила кінці з кінцями. Дон Родріго змушений був постійно переїжджати з місця на місце у пошуках заробітку. Не те щоб він був поганим лікарем, але ж сім’я велика: крім Мігеля ще його братик Родріго (названий так на честь батька, про що легко здогадатися) і дві дочки – Магдалена і Андреа. Спробуй усіх прогодувати! Але незважаючи ні на що, жила сім’я дружно, випробування витримувала з честю і своїх у біді не кидала, у чому ви скоро переконаєтесь.

З міста Алькала де Енарес, де народився майбутній знаменитий письменник, Сервантеси переселилася у Вальядолід, потім у Кордову, потім знову у Вальядолід, у Мадрид і, нарешті, осіли в Севільї.

Про дитинство Мігеля де Сервантеса ми знаємо небагато. Навчався він уривками, бо грошей, щоб платити викладачам, не було. Спочатку підліток відвідував єзуїтську колегію, потім у Мадриді брав уроки у вченого-священика Хуана Лопеса де Ойоса і деякий час навіть навчався в Саламанському університеті. Іншим наставником Сервантеса став бродячий актор і автор п’єс Лопе де Руеда. Хлопчиком Сервантес побував чи не на всіх його виставах, а коли виріс, написав чимало хвалебних слів дивовижному таланту де Руеди.

Так, відвідував Сервантес ще один навчальний заклад – те, що називається «школою життя». У рідній Алькалі, а потім у кожному місті, куди переїжджала родина, він заводив нові знайомства, зустрічав нових друзів. Двоє підлітків-шахраїв, таких іспанських Гекельбері Фіннів – Педро Рінкон та Дієго Кортадо з новели Сервантеса «Рінконете і Кортадільо», напевно, списані з живих хлопчаків. Так само, як і семінаристи, студенти, торговці, цигани, юнаки-дворяни, які мріють про військову кар’єру – герої інших його оповідань.

Окрім іншого, Сервантес з дитинства любив читати, читав багато. Особливо вірші. Пробував писати їх і сам, виходило часом зовсім непогано. Хоча великим поетом він так і не став.

Тим часом із грошима у сім’ї Сервантесів ставало все гірше та гірше. Незабаром Родріго і Мігелю настав час серйозно замислитися над тим, як заробити собі на життя? Бідних, але гордих молодих людей благородного походження тоді в Іспанії вистачало. А ось підходящих і почесних занять для них було лише три: піти в армію – воювали тоді майже безперервно, тож шпаги не залягалися в піхвах; стати священиком чи спробувати щастя при королівському дворі. Мігель вибрав перший шлях. Щоправда, не відразу – спочатку він вступив на службу до посла папи Римського, кардинала Джуліо Аквавіва-і-Арагону. У 1568 році поважний посол приїхав до Мадрида, а в наступному повернувся до Риму вже в супроводі молодого помічника Мігеля де Сервантеса.

Однак одноманітність служби у папського посланця швидко набридла гарячому іспанцю. Він мріяв про військову славу, пригоди, невідомі землі. А тут йому ще й випала чудова нагода записатися в солдати: наближалася велика війна. У 1571 році Франція, Венеція та Рим уклали союз, щоб протистояти набігам турків. Турецькі пірати укріпились у Північній Африці та Греції, грабуючи торгові судна і прибережні міста Європи. А в найближчому майбутньому могли перетворитися з корсарів на завойовників.

На чолі нашвидку  підготовленого військового флоту став знаменитий полководець дон Хуан Австрійський. Він уславився як відважний, а головне, справедливий командир. Під його прапорами з радістю погодився би боротися будь-який чесний солдат. Ветерани, що вже багато чого бачили, поверталися на службу, до них приєднувалися молоді люди, які не нюхали пороху. Навіть багато студентів закинули навчання, щоб допомогти своїм співвітчизникам позбавити Середземне море піратської напасті.

Новобранець Мігель де Сервантес вільний від служби час проводив на вулицях Риму, у театрах та затишних тавернах. Пізніше за обов’язками служби він відвідав інші італійські міста: Мессіну, Палермо, Болонью, Мілан, Венецію.

Сервантес навчився вільно говорити італійською мовою і віддав належне італійській та античній літературі – любов до читання з часом лише посилилася.

Однак військова служба складається не тільки з гарнізонного життя та звільнень, які можна було весело проводити. Незабаром Сервантесу довелося брати участь у бойових діях. Втім, його самого це анітрохи не засмутило. Навпаки – молодий воїн мріяв про перемоги і славу, з радістю готовий був кинутися в пекло. Незабаром така нагода у нього з’явилася. Після кількох дрібних сутичок 7 жовтня 1571 року флоти Риму, Венеції та Іспанії зійшлися з турецькою армадою в грандіозній морській битві при Лепанто.

У день битви Сервантеса мучила лихоманка: він лежав на ліжку з високою температурою. Однак, почувши заклики до зброї, зібрався із силами, вийшов на палубу і заявив, що хвороба  хворобою, а ховатися від небезпеки він не має наміру. Капітан, захоплений його мужністю, віддав у розпорядження Сервантеса дюжину солдатів. І, не зволікаючи, кинув їх у бій.

Справа видалася жаркою. Пороховий дим застелив небо, гуркотіли гармати, тріскотіли мушкетні постріли, абордажні команди сходилися в рукопашній. Сервантес бився безстрашно, не думаючи про відступ, доки не впав, вражений трьома кулями: дві потрапили в груди, одна – в ліву руку. Саме ця остання завдала найбільшої шкоди. Згодом – Сервантес майже півроку провів у шпиталі в Мессіні – більш важкі на перший погляд рани благополучно загоїлися. А ось рука Сервантеса назавжди залишилася покаліченою.

Інший би здався, змирився із сумною долею ветерана-інваліда. Але Сервантес виявився не таким – він і не подумав йти з армії. У день перемоги при Лепанто здавалося, що пануванню турецьких корсарів настав кінець. Насправді попереду чекала ще не одна битва. Сервантес розумів це і вирішив, що час відкласти шпагу для нього ще не настав. Тягарем у бою для своїх товаришів по службі, незважаючи на поранення, він не став. Навпаки, завжди бився в перших рядах, мужньо і, судячи з усього, майстерно: зберігся запис, що дон Мігель де Сервантес на військовій службі отримував чотири дукати на місяць платні. У ті роки це була чимала сума, на яку міг претендувати лише чудовий боєць.

Сервантес брав участь у найважчих та найнебезпечніших експедиціях. У 1572 році з побратимами по зброї висадився на грецький острів Корфу. Того ж року він приймав участь у битві за бухту Наваріно, яка, на жаль, закінчилася поразкою. Наступний похід на Туніс, в якому також брав участь Сервантес, виявився також не надто вдалим. Однак іспанцям все ж таки вдалося відвоювати значну частину країни у турків. Щоправда, ціною великих втрат.

Настав тимчасовий затишок. Солдатам доводилося багато часу проводити у фортецях і фортах Італії, а не на палубах бойових кораблів, які мчали назустріч ворогові. Сервантесу нести гарнізонну службу не дуже припало до душі. Зрештою, він вирішив поїхати до столиці, щоб отримати підвищення. А якщо його послуг іспанська армія більше не потребує, можливо, взагалі подати у відставку. Він попросив у Хуана Австрійського написати рекомендаційний лист, і той погодився. Чому б і ні, адмірал чудово пам’ятав сміливість, стійкість, розум і шляхетність свого підлеглого. Він дав йому прекрасну рекомендацію. Якби тільки славетний дон Хуан знав, яким лихом обернеться для Сервантеса його лист...

У 1575 році Мігель Сервантес разом зі своїм братом Родріго піднявся на борт корабля «Ель Соль», що йшов із Неаполя до Іспанії. Саме в цьому мирному начебто плаванні майбутнього письменника та його супутників підстерегла страшна небезпека. На півдорозі до мети корабель потрапив у засідку. Ніхто з команди і оком не встиг моргнути, як раптом «Ель Соль» оточили три турецькі галери. Корсари взяли судно на абордаж. Закипіла сутичка, але сили виявилися нерівними…

Так Сервантес, який благополучно уникнув загибелі і полону в багатьох битвах, опинився в руках своїх старих ворогів. Торжествуючі корсари відвели захоплений корабель до Алжиру, де всі бранці були перетворені на рабів.

Насамперед після перемоги корсари зазвичай намагалися з’ясувати, хто із захоплених пасажирів корабля досить багатий, щоб можна було запросити за нього викуп. Братів Сервантесів – з усього було видно, що вояки вони бувалі – вважали за офіцерів. І тут при обшуку у Мігеля виявили рекомендаційний лист від самого Хуана Австрійського! Корсари тріумфували, тепер вони були впевнені, що їм у руки потрапив знатний вельможа або, можливо, адмірал. Ще б пак, хіба став би знаменитий дон Хуан братися за перо заради якоїсь незначної особи?! Даремно Сервантес намагався переконати їх, що він насправді простий солдат, а його родина бідна. Його не слухали – ніхто не сумнівався, що бранець бреше, щоб зменшити розмір викупу.

Життя ув’язнених, які чекали, коли їх викуплять, на перший погляд було легшим, ніж у решти невільників. Їх теж змушували працювати, але тюремники все ж розуміли: якщо від жорстокого поводження бранці захворіють і перемруть, жодних грошей за них уже не візьмеш. Однак, якщо викуп затримували, корсари починали втрачати терпіння. У цьому випадку справа могла прийняти дуже поганий оборот!

Серед багатьох випробувань, через які довелося пройти за своє життя Сервантесу, життя в полоні виявилося найважчим. Мало того, що в нього забрали дорогоцінну свободу – він змушений був щодня спостерігати страждання інших рабів. Серед них прямодушний і доброзичливий ідальго незабаром став мати великий авторитет. Він підбадьорював товаришів по нещастю, допомагав чим міг… і незабаром почав замислюватися про втечу. Не самотужки, само собою.

Родина зуміла наскрести 300 ескудо, які турки призначили як викуп за брата Мігеля – Родріго. Величезна сума навіть для більш заможних громадян Іспанії тих часів. Однак, як ми вже казали, кидати своїх у біді Сервантеси не звикли.

Але щоб оплатити свободу самого Мігеля, потрібно було ще більше грошей – цілих 500 ескудо! Стільки сім’я просто не мала.

Бранець і не чекав, що його викуплять: він мріяв звільнитися власними силами. За п’ять проведених у неволі років Сервантес організував чотири втечі. Усі вони скінчилися невдачею – через зраду чи нещасливий збіг обставин. За спробу втекти рабів чекала серйозна кара. Незважаючи на це, Сервантес щоразу брав всю провину на себе, вигороджуючи спільників. І як не дивно, жорстокий Гасан-паша, намісник, керуючий Тунісом, відмовлявся стратити непокірного бранця. Кажуть, його захоплювала сміливість і твердість Сервантеса, тому він щоразу замінював смертний вирок поодиноким ув’язненням.

Там, у камері, скований ланцюгами, Сервантес почав писати. Пізніше він неодноразово з сумною іронією говорив, що немає кращого місця для творчості, ніж в’язниця. Ніщо не відволікає в’язня від роботи, і немає в нього інших турбот, як чекати звільнення. Сервантес у молодості складав вірші, тепер, після великої перерви, він знову взявся за перо. Крім того, він робить нариси свого першого роману під назвою «Галатея». Він склав дуже цікаве послання у віршах Матео Васкесу, секретареві короля Іспанії Філіпа. У цьому «поетичному донесенні» були відомості, які зібрав Сервантес за час життя в Алжирі та поради, як краще боротися з турецькими корсарами.

Після всіх спроб втечі тюремники пильнували за Сервантесом на все око, і вирватися з неволі йому так і не вдалося, поки, нарешті, за нього не було сплачено викупу. Сім’я Мігеля звернулася з проханням про допомогу до самого короля, крім того, частину суми зібрав священик Хуан Хіль: різні чернечі ордени тоді часто займалися благодійністю і допомагали звільняти рабів.

Опинившись на волі, Сервантес повернувся на військову службу. П’ять років у неволі не зламали його. Він знову готовий був битися і ризикувати. Сервантес вступив до полку, де служив раніше і під прапором якого став його брат Родріго, викуплений з полону раніше. Кілька років брати пліч-о-пліч боролися в Португалії і на Азорських островах, як і в минулі часи, допомагаючи у всьому один одному. Обидва знову прославилися завдяки своїй хоробрості та лицарському благородству.

Під час зимового відпочинку в Лісабоні – «на зимових квартирах», як казали в армії того часу – Мігель Сервантес, вірний своїй звичці, багато читав, а також сам писав. Саме у Португалії він закінчив роман «Галатея». Книжка вийшла так собі – сам автор згодом посміювався над цим своїм творінням. Однак вдалий чи ні, роман допоміг Сервантесу зробити ще один крок на шляху до справжньої майстерності. Адже навіть у старанного учня не все виходить з першої спроби. Але якщо він уміє працювати над своїми помилками, то вони – помилки – лише йдуть йому на користь.

Роки йшли, старі рани все частіше почали нагадували про себе. Мігель Сервантес, як і його брат Родріго, не надто просунувся на військовій службі, хоча на повагу і славу він заслужив. Багатства він також не нажив. А слід було подумати про майбутнє: батько помер, і годувати сім’ю, що залишилася без гроша після викупу, сплаченого туркам, не було кому. І ось Сервантес подає у відставку, сподіваючись заробити бодай якісь гроші на цивільній службі. До того ж у 1584 році Сервантес одружився, а одруженій людині зовсім уже не личило мотатися по далеких краях у пошуках пригод.

Чесність та довірливість Сервантеса, які так приваблювали друзів, не дали йому збити капітал. У свій час колишній солдат займався тим, що закуповував продукти для іспанського військового флоту. Інший би на цій посаді озолотився. Дуже багато відкривалося можливостей для крадіжки. Але Сервантесу і на думку не спадало вчинити подібним чином. У результаті.. герой війни. опинився у в’язниці! Це сталося після того, як один із помічників, який саме не вирізнявся чесністю, обдурив його, привласнивши собі державні гроші. Вкрадена сума виявилася невеликою, але Сервантес все одно не міг повернути її, бо був, як і раніше, бідний.

Пам’ятаєте, що говорив Сервантес про ув’язнення? Що письменнику воно дуже допомагає зосередитись на роботі. Знову опинившись за ґратами – цього разу під наглядом своїх співвітчизників, а не ворогів, Сервантес почав створювати свого «Дона Кіхота».

Спочатку автор хотів виставити в найсмішнішому світлі пихатих «благородних лицарів», які витають у хмарах, із модних тоді в Іспанії романів. Лицарів безстрашних, але не надто розумних. Лицарів, які готові боротися, не шкодуючи свого життя, але не заради захисту скривджених, а виключно в ім’я слави. І, сміючись з них, він сміявся і з себе теж – такого, яким був він у юності. Той молодий Сервантес хотів усіх вразити своєю хоробрістю. Старий солдат Сервантес на прізвисько Однорукий (так його охрестили в турецькому полоні) розумів, що істинної слави заслуговує не просто сміливець, а лише той, хто бореться за праву справу.

Але поступово у читачів зникає бажання потішатися над Дон Кіхотом Ламанчським, Лицарем Сумного Образу. Так, нехай він постійно потрапляє в безглузде становище, то приймаючи вітряки за велетнів, то насильно рятуючи тих, хто жодного порятунку не потребує. І все ж таки його мужність і мрії про лицарську доблесть незабаром починають викликати співчуття. Особливо на тлі жорстокості, підлості та продажності, які оточують головного героя.

Перша частина «Дон Кіхота» нарешті принесла автору популярність – хай не надто широку. І гроші – не надто великі, проте вони дозволили вибратися з бідності. Особливо після того, як у світ вийшло продовження роману. Деякі п’єси та оповідання Сервантеса, написані до і після «Дона Кіхота», теж подобалися публіці, проте популярність їх не йде ні в яке порівняння із захопленням, яке викликала історія пригод невдалого ідальго з Ламанча.

Досить сказати, що один з писак, Алонсо Фернандес де Авельянеда, вирішив скористатися моментом і швиденько накропав своє «продовження» історії Дон Кіхота. Сервантес, який саме працював у цей час над другим томом роману, був обурений. Однак вирішив, що викликати на поєдинок нахабу – нижче своєї гідності. Хоча в молодості мав славу задираки і навіть був засуджений іспанською владою за дуелі. Тепер же, ставши старшим і мудрішим, він вважав за краще розтрощити ворога за допомогою пера, а не шпаги. Що йому з блиском вдалося: щойно було надруковано другу частину пригод Дон Кіхота, книжечку Авельянеди було забуто. У наші дні, якщо хтось і читав її, то це виключно історики літератури. Та й то лише тому, що цей фальшивий все ж таки якось пов’язаний із справжнім Дон Кіхотом.

Серван тес закінчив свої поневіряння в маленькому будинку в Есківіасі, який був приданим його дружини Каталіни де Паласіос. Тут він дописав «Дон Кіхота», тут завершив останній лицарський роман «Персиліс і Сихізмунда». Тут він покинув наш світ. Переживши бої, небезпеки та поневіряння, Мігель де Сервантес Сааведра помер у своєму ліжку.

Доля підносила Сервантесу безліч каверз за життя, які він мужньо долав. Спробувала вона відігратися на ньому і після смерті: довгий час могила автора «Дон Кіхота» вважалася втраченою. На надгробній плиті навіть не вирізали імені того, хто лежав під нею. Однак і цього разу Сервантесу вдалося перемогти: коли його слава облетіла весь світ, могилу знайшли.

А 1835 року в Мадриді йому поставили пам’ятник. Перший із багатьох. Є в столиці Іспанії і монумент, який увічнив його знаменитих героїв: Дон Кіхот, у старовинних латах, верхи на худому коні, і його вірний зброєносець Санчо Панса, який осідлав ослика, скачуть уперед, назустріч новим пригодам. Які ніколи не закінчаться, поки роман Сервантеса читатимуть і перечитуватимуть.

Юрій Грузин, кандидат філологічних наук

Давайте згадаємо деякі висловлювання з багатої літературної спадщини Мігеля де Сервантеса Сааведри..

• Робити добро дурням – все одно, що підливати воду в море.
• Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад та повчання для сьогодення, застереження для майбутнього.
• Брехливих істориків слід було б страчувати, як фальшивомонетників.
• Чесність – найкраща політика.
• Бувають люди, яким знання латини не заважає все-таки бути ослами.
• Добрі справи ніколи не слід відкладати: будь-яка проволочка нерозсудлива і часто небезпечна.
• Власна похвала принижує людину.
• Зацькований і притиснутий до стінки кіт перетворюється на тигра.
• Говорити, не думаючи, – все одно, що стріляти, не цілячись.
• Правда іноді гнеться, але ніколи не ламається і спливає поверх брехні, як масло поверх води.
• Багатослівність зазвичай породжує нудьгу.
• Ніщо не обходиться нам так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість.
• Великі люди здатні на велику доброту.