Поговоримо про одну з надзвичайних жінок у світовій історії. Природа подарувала їй геніальність, а життя – долю героїні і мучениці.

Мабуть, і серед представників «сильної статі» небагато знайдеш людей, які б настільки твердо і мужньо винесли випробування, що тривали десятки років, не втративши при цьому найкращих людських якостей і навіки обезсмертивши своє ім'я. У минулому столітті це – прикутий до ліжка письменник Микола Островський, в нинішньому – фізик Стівен Хокінг, що не залишав крісла-робота. Одиниці...

145 років тому, 25 (за новим стилем) січня 1871 року в місті Звягіль (нині Новоград-Волинський), в сім'ї чиновника Петра Косача та письменниці Олени Драгоманової-Косач народилася дівчинка, приречена на страждання тіла та найвищий зліт духу.

«Тридцятилітньою війною» назве одного разу Лариса Петрівна Косач свою боротьбу з туберкульозом кісток. Їй ще не було десяти, коли болі в ногах стали настільки сильними, що дівчинка плакала дні і ночі. А два роки по тому їй оперували ліву руку, назавжди перекресливши мрії: про кар'єру піаністки, про заняття живописом...

Важко повірити, що це написала дівчинка, якій не виповнилося й дев'яти років. Мало того, у вірші міститься сумне пророцтво (передбачати майбутнє – також дар генія). Лариса, яку в сім'ї звали Лесею, тоді ще не розлучалася з рідною домівкою, але ніби передбачила свої прийдешні поневіряння в пошуках здоров'я по курортах і лікарнях Криму, Кавказу, Бессарабії, Італії, Швейцарії, Єгипту...

Але погрішила в цьому вірші Леся, піддалася настрою безнадійності. Доля дійсно обійшлася з нею нещадно, проте воля була, та ще яка! Недарма Іван Франко (1856-1916) з роками назвав Лесю Українку «єдиним чоловіком у нашій літературі».

Освіти поза домом, у школі або в університеті, Лариса так і не отримала, була занадто слабка для регулярного відвідування занять. Але, займаючись з учителями вдома, працюючи самостійно, досягла таких успіхів, якими не змогли б похвалитися і «вічні студенти». Головною вчителькою була мати, яка писала під псевдонімом Олена Пчілка, одна з найінтелігентніших жінок свого часу.

З її допомогою Леся вивчила німецьку та французьку мови. А пізніше, вже сама, опанувала польську, італійську, англійську, чеську, болгарську, арабську, латинську, старогрецьку!..

Коло її читання було колосальним, знання неосяжними. Важко знайти в історії культури іншого подібного ерудита. Недарма з повним знанням матеріалу вона могла писати про Елладу, стародавній Єгипет і Рим часів перших християн, про шотландського короля Роберта Брюса і про сміливого художника, постраждалого від протестантського фанатизму в ранню пору Сполучених Штатів Америки...

Дорослішання Лариси припало на роки революційного підйому в імперії, зльоту свободи, що закінчився великою трагедією 1905 року. Її друзі та колеги з українського письменницького цеху виходили на вулиці міст, брали участь у демонстраціях. Домагалися суспільної справедливості та звільнення національного... Незважаючи на те, що ходи ці нерідко бували розігнані кулями жандармів або козацькими нагайками, Леся мріяла брати у них участь – і не могла...

Відвідувала марксистські гуртки, переклала українською мовою «Маніфест Комуністичної партії» Фрідріха Енгельса.

Сама Лариса Косач, згідно з обраним нею способом життя, могла б віднести себе до тієї групи, яка вже після жовтня 1917-го була названа «пролетарями розумової праці».

Бідувала постійно, адже лікування коштувало дорого! Намагалася підробляти статтями, перекладами, приватними уроками. Батько, Петро Антонович, хоч і був дійсним статським радником, «цивільним генералом», і платню отримував чималу, – допомагав шістьом своїм дітям. Тому на Лесину частку випадали крихти, і так тривало до кінця її днів.

Схоже, що якісь темні сили – назвемо їх силами хаосу – намагалися будь-яким способом стерти з лиця землі людину, яка кинула їм виклик... Особисте життя Лесі Українки також було нелегким, повним моральних мук. Зустрівши в 1897 році в Ялті, вона покохала білоруського інтелігента, чоловіка тонкої душі Сергія Мержинського. Зблизилися на ґрунті спільної ненависті до «свинцевої мерзоти» царизму, очікування соціального вибуху. Потім стосунки стали більш тісними, довірчими... хоча ці двоє навіть ніколи не перейшли на «ти».

Вона покохала. Чи відповідав взаємністю Сергій Костянтинович? Довго це залишалося невідомим... Ще одна усмішка злих сил: Мержинський страждав на туберкульоз легень, «сухоти». Півроку він не вставав з ліжка, потім, неймовірно страждаючи, пішов з життя. Леся була з ним до останніх хвилин: намагалася розважити, потішити... Великі були в ній нерозтрачені запаси ніжності, вірності, безкорисливої ​​турботи  – все це вилилося на коханого. А він... У свої останні дні змушував Ларису... писати під його диктовку листи до іншої жінки, Віри Крижановської-Тучапської. І вже відходячи, прошепотів своєму доброму ангелові: «Я тебе ніколи не любив...»

В останню жахливу ніч вона, сама хвора, утримувала себе від фатального рішення тим, що над ліжком вмираючого до ранку писала вірші.

Жах і невимовна душевна велич зливаються в цій сцені, що ніби вийшла з-під пера Достоєвського.

Зрештою, на схилі своїх років Лариса Петрівна вийшла заміж за людину, яка зуміла дати їй – наостанок – трохи спокою і щастя. Витончений, повний натхнення збирач пісенного фольклору України – Климент Васильович Квітка (1880-1953), в устах Лариси «Кльоня» ... Він був на дев'ять років молодший за свою обраницю. Климент Васильович теж був хворий на туберкульоз, хоча з роками позбувся страшної хвороби, на сорок років пережив дружину і закінчив дні поважним професором Московської консерваторії.

Тут не місце докладно зупинятися на приголомшливій літературній спадщині Лесі Українки. Вірші ліричні, історичні, філософські; просто поеми і поеми драматичні, такі, як «Бояриня», «Кассандра», «В катакомбах», «Оргія»...

Згадаймо лише про одну – але, можливо, найбільшу перлину з цього намиста.

У 1911 році сорокарічна Леся з Климентом жили в грузинському місті Кутаїсі. (Власне, скоріше лікувалися, ніж просто жили...) Невимовно нудьгуючи за своєю батьківщиною, за лісами і луками Волині, вона пише сестрі, згадуючи казковий образ лісової чарівниці-мавки, образ, який вразив її в дитинстві: «А  то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж  з того часу, як ти в Жабриці мені щось про мавок розказувала… Потім  я у Колодяжному (село, де знаходилися землі Петра Косача — А.Д.) в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка… Видно, вже треба було мені її колись написати… Зчарував мене сей образ на весь вік».

Там, у Кутаїсі, і народилася написана за десять днів драма-феєрія «Лісова пісня».

Писали згодом критики, що, мовляв, запозичила Леся і деякі західні мотиви («Затоплений колокол» Гауптмана, «Синій птах» Метерлінка...), і сюжетний хід «Снігуроньки» Олександра Островського... Але ж так і Шекспіра звинувачували в «присвоєнні» фабул із середньовічних хронік або старовинних п'єс.

Пам'ятаємо тих, хто найкраще впорався з художнім завданням. А тут, мабуть, немає рівних Ларисі Косач-Квітці!

Строго кажучи, їй вдалося створити те, на що, можливо, не спромігся жоден письменник із часів легендарних творців могутніх епосів, таких, як Гомер з його «Іліадою» та «Одіссеєю», В'яса, який склав «Махабхарату» або Вальмики, міфічний автор «Рамаяни».

Не будемо дивитися на малий, порівняно зі згаданими поемами, розмір «Пісні»: вона відбила найдавніший цивілізаційно-культурний конфлікт людства, конфлікт більш ранній, ніж суперництво хлібороба Каїна з братом-скотарем Авелем...

У небагатьох карбованих рядках втілено зіткнення двох укладів, що тривало тисячі років, архаїчного привласнюючого, збиральницького (споглядальний світ лісу) і господарського, який йшов йому на зміну, пов'язаного з підкоренням природи (енергійний світ села).

Навіть настільки сучасна, гостра тема, як небезпека занадто грубого тиску на живе середовище, прийдешньої екологічної катастрофи, – і та знайшла місце в цьому грандіозному, разючому заповіті Лесі Українки.

Лариса Петрівна Косач, Леся Українка, покинула цей світ у віці сорока двох років. Дійсно, якась фатальна межа для багатьох геніїв! Микола Гоголь, Модест Мусоргський, Елвіс Преслі, Володимир Висоцький... Пішла, встигнувши охопити у своїй творчості безмір часів і безмежну глибину людських драм, суть далекого минулого – і передвістя біди, що насувається на світ третього тисячоліття.

... А сопілка Лукаша все звучить в хащах волинських – в точності так, як сопілка Крішни в квітучих лісах Індії...

Андрій Дмитрук