У березні 2020 року виповнилося 250 років із дня народження видатного німецького композитора Людвіга ван Бетховена.

Бетховен народився в німецькому місті Бонн 16 грудня 1770 р. у родині музикантів. Його дід грав на скрипці і співав. Батько композитора також був співаком, тому яскраві музичні здібності хлопчика в родині помітили відразу. Спочатку батько сам став навчати сина музиці: слава маленького Моцарта не давала йому спокою, і він жорстоко муштрував сина, змушуючи Людвіга грати на клавесині по сім-вісім годин на день, а іноді і вночі. Ніякі умовляння матері не могли перешкодити здійсненню цих болісних «уроків». На щастя, батько незабаром зрозумів, що нічому більше не може навчити сина і залишив хлопчика в спокої. Мати Людвіга важко хворіла, а батько вів розгульний спосіб життя. Родина терпіла нестатки, і хлопчик змушений був піти працювати придворним органістом і, по суті, утримувати родину: двох братів і хвору мати.

Тільки в 1782 році Бетховен починає учитися у прекрасного педагога, композитора й органіста Християна Нефе. Саме Нефе познайомив хлопчика з кращими творами німецьких композиторів – Баха, Генделя, Гайдна, Моцарта. Християн Нефе наполягав на вивченні іноземних мов (латинської,  французької, італійської), знайомив з найбільш важливою для розвитку Бетховена, як  музиканта, літературою.

У 1787 р. Бетховен їде у Відень, щоб зустрітися з великим Моцартом. Моцарт  був уражений сміливістю юнака, багатством його фантазії і незвичайною манерою виконання: бурхливої і рвучкої. Звертаючись до присутніх, Моцарт викликнув: «Він усіх змусить про себе говорити!».

У 1789 р. у Франції здійснилася революція, що знайшла в душі Бетховена гарячий відгук. Він вирішує переїхати у Відень, де жили і діяли великі композитори Гайдн і Моцарт, куди з'їжджалися з усього світу кращі музиканти, де віртуози змагалися, демонструючи своє мистецтво. Спочатку Бетховен завоював Відень як піаніст. Клавесин, з його дзвінким, але швидко загасаючим звуком, уже не задовольняв молодого музиканта. Він почав грати на новому тоді ще інструменті – фортепіано. Цей клавішний ударний інструмент, винайдений у 1786 р. італійцем Кристофері, почав витісняти свого скромного попередника, клавесин.  Молодий Бетховен, що віртуозно опанував технікою цього інструменту, залишив далеко позаду всіх наявних тоді піаністів.

Бурхлива, стрімка і рвучка музика Бетховена будоражила Відень, що звик до ясної, життєрадісної музики Гайдна і витонченої манери композицій Моцарта. Та й сам Бетховен – без перуки, із гривою густого чорного волосся, з уперто зсунутими бровами, щільно стиснутими губами, дуже просто по тим часам одягнений, не відрізнявся галантними і вишукано-ввічливими манерами.  Він не переносив аристократів і в одному з листів написав: «Князів існує, і буде  існувати тисячі. Бетховен же один».

Він міг стрімко пройти повз імператрицю, не поклонившись, і відразу з посмішкою сказати: «Ніхто з друзів моїх не повинен терпіти нестатки, поки в мене є що-небудь». Подібно багатьом музикантам, Бетховен часто терпів нестатки і злидні. Коли в 28 років у нього з'явилися перші ознаки глухоти, композитор впав у відчай і готовий був розстатися з життям. Але любов до музики, наміри принести людям радість, побороли думку про смерть. Саме в цей час з'являється його знамените висловлення: «Я схоплю долю за глотку і не дозволю, щоб вона мене розтрощила».

1802 рік став переломним для композитора. Приходить зрілість. У ці роки ним написані кращі його твори: одна за іншою з'являються його симфонії, написані увертюра «Эгмонт», «Коріолан»,  найграндіозніша з фортепианных сонат «Аппассіоната», знаменита «Крейцерова соната» для скрипки і фортепіано та інші.

До Бетховена приходить всесвітня популярність і повага. І разом з цим матеріальні труднощі стають усе відчутніші. Він так і не зміг оженитися на графині Терезі Брунсвік, яку любив усе життя. Прогресуюча глухота робила його усе більш замкнутим і самотнім. Бетховен перестав давати сольні концерти, припинив свої виступи як диригента й усе рідше бував у суспільстві.

Але хвороба і нестатки не зломити волю композитора. У 1824 р. він пише «Урочисту месу» ре мажор – хоровий твір на латинський текст, а слідом за нею останню, дев'яту симфонію, у якій на додаток до оркестру ввів співаків-солістів і хор. У фіналі симфонії звучать слова з вірша Шиллера «До радості»: «Радість, юного життя полум'я! Нових світлих днів застава».

Бетховен помер 26 березня 1827 року. Поруч з ним не було нікого з рідних, і все-таки в останню дорогу його проводжала двадцятитисячна колона шанувальників його таланту, тих, хто розумів, що з життя пішов геніальний композитор, що втілив у музиці епоху «бурі і натиску» Великої французької революції. Він залишиться в історії як один із найбільш яскравих представників віденської класичної школи, що займає важливе місце в історії світового музичного мистецтва. Проходять роки, уже навіть століття і кожне нове покоління приходить до його музичного джерела, із вдячністю черпаючи з нього натхнення, підтримку і сили до боротьби. На всіх континентах нашої Землі, у кожній державі освічені, культурні люди знають  видатного композитора Людвіга ван Бетховена, слухають його музику.

Бетховен залишив після себе  багато яскравих  і незвичайно різних  по характеру  творів. Є в його творчості радісні і ліричні настрої, і все ж драматизм і контрастність превалюють. Тому що Бетховен, як і багато інших композиторів, зображував світ таким, яким він його бачив, пропускаючи його через призму свого важкого, самотнього і часом драматичного життя. І реакція на його життєві події – боротьба, незгода, похмурі передчуття, метання… –   були в характері самого автора. Наприклад, у відомій фортепіанній «Патетичній» сонаті, уже в похмурому вступі чуються питання, гнівні і рішучі. Весь інший матеріал цього твору  також наповнений динамічними, темповими й емоційними контрастами. Чи знаменита П'ята симфонія, усі чотири частини якої пронизує та сама тема, що сам Бетховен охарактеризував словами:  «Так доля стукається в двері».

І все ж це був не «весь» Бетховен. Ця непривітна і кошлата людина мала ніжну і раниму душу, тиху і сумну, як його Місячна соната і радісну, як 1-й концерт для фортепіано з оркестром. Його музика зовсім не схожа на музику його сучасників, наприклад, Моцарта, що вважається безпосереднім попередником бетховенського симфонізму, чи Гайдна з його Лондонськими симфоніями, що був учителем  Людвіга.

У творчості Бетховена уже зароджувався новий стиль – романтизм. І це невипадково. Сучасником Бетховена був  Шуберт, що знав і любив музику великого симфоніста, але вони ніколи не зустрічалися. Час – початок 19 ст. – був часом переходу від класицизму до романтизму.

Про музику можна говорити дуже багато, але ніщо не може замінити її слухання. Давайте разом будемо вчитися робити захоплюючі подорожі  в країну почуттів і переживань, Ця країна знаходиться в кожному з нас. І музика допоможе відкрити в неї двері.

Г.В. Булибенко, лауреат національного конкурсу органістів, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної музичної академії України