Україна була для Іллі Юхимовича Рєпіна батьківщиною. Історія України, побут її народу, її природа дали йому перші життєві враження і потім завжди хвилювали його мистецьку уяву. Саме тут запозичив він матеріал для багатьох своїх нині всесвітньовідомих творів. Українська тематика проходить через усю творчість Рєпіна, починаючи від ще напівдитячої акварелі 1859 року «Бандурист» і закінчуючи останньою в житті художника картиною «Гопак».

Коли Ілля Юхимович жив у Петербурзі, він не пропускав нагоди відвідати вистави українського театру, який приїжджав туди на гастролі, і підтримував дружні стосунки з його видатними діячами, зокрема, з М.Л.Кропивницьким. Серед представників української культури у Рєпіна було багато друзів і знайомих. Іноді земляки зверталися до художника по допомогу, і тоді він разом із ними брав активну участь у культурних заходах української громадськості, як, наприклад, в оформленні будиночка-музею Т.Г. Шевченка на Чернечій горі в Каневі або в конкурсі на проєкт пам’ятника Т.Г. Шевченку в Києві.

Рєпін завжди цікавився станом українського образотворчого мистецтва і сприяв його розвитку як своїми особистими стосунками з українськими художниками, такими, як Микола Іванович Мурашко, Микола Дмитрович Кузнецов, Микола Корнилович Пимоненко, Киріак Костянтинович Костанді, так і педагогічною діяльністю на посаді професора в Петербурзькій академії мистецтв. Він вдумливо вивчав історію України, особливо Запоріжжя, і був добре з нею обізнаний.

Ілля Юхимович Рєпін народився в місті Чугуєві Харківської губернії в 1844 році. Малювати почав дуже рано. Спершу він розписував скрині та займався виготовленням писанок, тонко і оригінально розробляючи мотиви. Він також багато копіював з різних гравюр, що були в нього під рукою. Любов хлопчика до малювання сприймалася в родині не як пуста забава і всіляко батьками підтримувалась.

У Чугуєві тоді існував своєрідний художній гурток, в якому об’єдналися місцеві живописці. Членом цього гуртка згодом став і Рєпін. Після того, як Рєпін набув певних художніх знань, він став учнем Івана Михайловича Бунакова – церковного живописця й портретиста. Навчання пішло так успішно, що вже через три роки він став самостійним майстром-іконописцем. Його почали наймати для розписування церков у довколишніх селах. Але робота іконописця не могла довго задовольняти талановитого юнака. Все частіше він починає думати про подорож до Петербурга, щоби навчатися в Академії мистецтв. Нарешті, у 1863 році, отримавши гроші за виконання великого замовлення, він здійснив свій намір.

У Петербурзі існувало декілька українських земляцтв. Про одне з них у Медико-хірургічній академії ще в 1840-х роках із захопленням згадував Тарас Шевченко. Такі ж земляцтва були і в Академії мистецтв. Студенти-українці були міцно пов’язані з народним життям, бо самі були вихідцями з народу. Вони підтримували особисте знайомство з багатьма відомими представниками української культури як у Петербурзі, так і в Україні.

У класі гіпсових постатей Рєпін сидів поряд із М.І. Мурашком, майбутнім засновником Київської рисувальної школи. Вони швидко потоваришували, і потім їх пов’язувала довголітня дружба. Коли в 1867 році, під час літніх канікул, Рєпін приїхав до себе в Чугуїв, то українська природа, якою він захоплювався і до переїзду в Петербург, сильно вразила його своєю чарівністю. У листі до Адріана Прахова Рєпін писав: «До речі про колорит, тут напрочуд колоритне небо, тепер я трохи звикнув, а в перший час мене це просто вражало, та і не одне небо, а все, все, навіть порох, збитий вівцями, відбиває в собі веселку».

У творах Гоголя на українську тематику Рєпін знаходив близькі його серцю картини і черпав у них творче натхнення. Вплив цей Рєпін відчував на собі все своє життя. Для оповідання «Сорочинський ярмарок» Миколи Васильовича Гоголя Рєпін виконав чотири рисунки. А поява картини «Запорожці» поряд із постійним інтересом художника до української історії також була обумовлена впливом на нього творчості Миколи Гоголя. Задум великої історичної епопеї народився під враженням прочитаних творів Гоголя, особливо його повісті «Тарас Бульба». Звичайно, «Запорожці» не є ілюстрацією до «Тараса Бульби». Картина створена на основі серйозного вивчення документів і матеріалів української історії.

Навчання в Академії мистецтв тим часом ішло своїм звичаєм. Рєпін успішно справлявся з академічними завданнями і блискуче написав програму на Велику золоту медаль «Воскрешення доньки Іаіра», що дала йому право на закордонну подорож, як пансіонеру Академії. Він поїхав до Парижа.

У тогочасному Парижі мали успіх зображення італійок в національному вбранні. Деякі російські художники-пансіонери навіть спеціально викликали з Неаполя італійок та італійців для моделі. Рєпін з іронією писав про їхні марні зусилля. Картини створювалися на смак паризької публіки: красивий живопис, привабливі обличчя і повна відсутність думки. Вважаючи, що одяг його батьківщини анітрохи не гірший за італійський, а обличчя українських дівчат такі ж милі і красиві, Рєпін, мабуть, і вирішив написати своїх «Українок». Пізніше, вже після повернення з-за кордону до Чугуєва, він писав про свої чугуївські враження: «Тільки малоросіянки… вміють зодягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно зодягаються дівчата, парубки також вправно. … Це, дійсно, народний, зручний і граціозний одяг, незважаючи на великі чоботиська. А які дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!!! А яка мова!!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!»

Першу «Українку» Рєпін написав у 1875 році. Він зобразив дівчину, котра в задумі обперлася на огорожу. Чудово виписані її красиві руки, юне обличчя і численні різнокольорові намиста на шиї. Не менш майстерно виконано й другу «Українку», що написана через рік після першої. Склавши руки на грудях, спокійно біля плоту стоїть дівчина. Голова її пов’язана яскравою різнокольоровою стрічкою, шию і груди прикрашає намисто. Сам художник вважав, що картина вдалася, бо посилав її на виставку в Лондон.

Повернувшись з-за кордону, восени 1876 року Рєпін їде до себе в Чугуїв. І знову, як колись, не може він нарадуватися українською природою: фантастичними місячними ночами, чудовими морозними днями, коли в небі ні хмаринки, і сонце світить, «як в Італії». У березні 1877 року Рєпіна в Чугуєві відвідав давній його приятель М.І. Мурашко.

М.І. Мурашко в 1867 році сильно захворів і не міг закінчити Академію мистецтв. Він одержав лише диплом на звання вчителя малювання і почав викладати цей предмет в учбових закладах Києва. До слова, у 1875 році М.І. Мурашко організував у Києві рисувальну школу, якою керував упродовж 25 років і яка відіграла велику роль у розвитку художнього життя Києва та цілої України.

У Рєпіна перед приїздом М.І. Мурашка народився син, і Мурашко став його хрещеним батьком. Тоді ж Рєпін написав портрет М.І. Мурашка.

Взимку Рєпін часто відвідував будинок Мамонтових, а влітку, разом з іншими художниками, жив у підмосковній садибі Мамонтових в Абрамцево, яка стала своєрідною столицею російського мистецтва. Влітку 1878 року в Абрамцево гостював М.В. Прахов, товариш Рєпіна по Академії мистецтв. Він звернув увагу Рєпіна на лист запорожців до турецького султана як на чудовий сюжет для картини. Рєпіна вже давно томили неясні образи великої історичної епопеї, дійовою особою якої було б запорозьке козацтво.

Лист запорожців не пов’язаний з певною конкретною подією, яка була б зафіксована в історичних документах. У ньому відбилися типові риси взаємовідносин козаків із турецькими загарбниками, й він відповідає історичній правді в цілому. Задум, пов’язаний з листом, захопив Рєпіна. Тоді ж, в Абрамцево, він зробив перший олівцевий ескіз майбутньої картини. Наскільки новий сюжет захопив Рєпіна, свідчить те, що художник, не відкладаючи, тоді ж узявся за його розробку. У себе в майстерні ним було зроблено багато рисунків з натурщиків у потрібних йому позах. Більшість цих рисунків зараз знаходиться за кордоном.

Почавши працювати над «Запорожцями», Рєпін відчув, як мало він знає про своїх героїв. Треба було вивчити історію Запорозької Січі, звичаї, зброю, побутові подробиці, відвідати місця, де колись жили запорожці.

Взимку 1880 року Рєпін декілька разів приїздив до Петербурга, де зустрічався з відомим істориком Миколою Івановичем Костомаровим. Під час цих зустрічей він написав портрет історика. Костомаров був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Він багато займався історією України, вивчав її народний побут і усну народну творчість. До Костомарова Рєпін звернувся як до знавця української історії спеціально за порадою про маршрут своєї майбутньої подорожі по місцях колишньої козацької вольниці.

У травні 1880 року художник разом із своїм учнем Валентином Олександровичем Сєровим виїхав в Україну. Рєпіну запам’яталося відвідання Хортиці. Рєпін також відвідав Нікополь, Покровське, Капулівку, Старий Кайдак, Чортомлик, Грушевку, Олександрівськ (тепер Запоріжжя), Миколаївку (тепер Микольське), а також її околиці. І малював, малював, заносячи в альбом все, що здавалося йому цікавим і важливим.

Багато дала Рєпіну поїздка за пороги. Він немовби дихав одним повітрям із запорожцями, ходив по тій землі, що зберігала сліди їхнього життя. Художник безпосередньо вивчав місце дії, що мав зобразити у своїй майбутній картині, й познайомився з прямими нащадками запорожців, яких немало жило по берегах Дніпра. Цікаво, що за два роки перед цим ці ж самі місця відвідав видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко у зв’язку з виникненням задуму опери «Тарас Бульба» (опера створювалася впродовж 1880–1890 років).

Цікаво, що в історії створення «Запорожців» Рєпіна й «Тараса Бульби» М.В. Лисенка є багато спільного. Обидва митці відштовхувалися від геніальної повісті М.В. Гоголя, в один рік задумали свої твори й майже однаковий час працювали над ними. Подорож за пороги справила на обох однаково сильне враження. М.В. Лисенко завжди особливо виділяв картину Рєпіна, вбачаючи в ній ціле лібрето для своєї опери.

По дорозі до маєтку Тарновських у Качанівці Рєпін зупинився на деякий час у Києві у свого приятеля М.І. Мурашка. Звичайно, Рєпін завітав у Київську рисувальну школу, де відбулася його перша зустріч з майбутнім відомим українським художником Миколою Корниловичем Пимоненком, з яким пізніше у нього зав’яжуться дружні відносини.

У Качанівці Рєпін написав цікавий портрет Василя Васильовича Тарновського в червоному запорозькому жупані 17 сторіччя. Глибоко поринувши у народне життя, Рєпін почав думати про створення картини «Вечорниці». У Качанівці він зайнявся збиранням матеріалу до цієї картини і виконав тут усю підготовчу роботу. У рисунках і етюдах Рєпіна зображені чудові народні типи, сповнені великої внутрішньої гідності, духовної сили, зовнішньої краси. У цьому виявилася глибока повага художника до простого народу.

Вражень від подорожі Україною було так багато, і всі вони були такі яскраві, такі образні, що Рєпін, не відкладаючи, відразу ж почав працювати над «Запорожцями». Робота над картиною тривала 15 років. Ця картина відома у декількох варіантах.

Працюючи над «Запорожцями», Рєпін усім своїм єством поринав у далеку запорозьку старовину. Це відбилося навіть у сімейному побуті. Рєпін читав своїм дітям уголос українською мовою про запорозьких козаків, про отамана Сірка, про козака Голоту, про Тараса Бульбу, Остапа та Андрія. Він малював на замовлення дітей коваля Вакулу, пацюка і що кому бажалося. Синові Юрію пошили жупан, поголили голову, залишивши тільки оселедець, який він замотував біля вуха. А коли хрещений батько М.І. Мурашко привіз Юркові українську сорочку і штани, то він зовсім став схожий на запорожця. З нього Рєпін намалював малого джуру.

Основний (класичний) варіант картини був завершений вже 1881 року. Після першого публічного огляду художника критикували, бо, на думку багатьох, картина була «історично недостовірною». Але доля цього полотна склалася добре. Після великого успіху на виставках закордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм), картину 1892 року купив за 35 тисяч рублів імператор Олександр ІІІ. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася в Державному Російському музеї.

У Петербурзі в роковини смерті Т.Г. Шевченка прихильниками його таланту щороку влаштовувалася панахида в Казанському соборі і після неї вечір у громадській залі, присвячений пам’яті поета. На одних з таких роковин у 1887 році Рєпін познайомився з українським істориком Дмитром Яворницьким Це знайомство відіграло вирішальну роль у завершенні «Запорожців» і наклало певний відбиток на подальшу творчу діяльність художника. Дмитро Яворницький все своє життя присвятив вивченню історії Запорозької Січі. У своїх історичних роботах Дмитро Яворницький наводить багато достовірного фактичного матеріалу, записи народних переказів, а для художника саме це найцінніше. Від Дмитра Яворницького Рєпін одержав те, чого не міг йому дати Микола Костомаров: різноманітні подробиці про побут козаків, про їхні звичаї, їхній одяг. Крім того, він позичив Рєпіну свою численну збірку справжніх запорозьких предметів: зброю, жупани, чоботи, люльки, глек, що обув викопаний з могили запорожця, і навіть череп з міцними білими зубами з такої ж могили.

Позували Рєпіну багато відомих особистостей. Зокрема, для одного з центральних персонажів – писаря – художник вибрав Дмитра Яворницького, який був головним натхненником і консультантом художника. Цікаво, що усмішку, яка відображена на картині, Рєпіну вдалося викликати в Яворницького не відразу. Коли Яворницький приїхав у майстерню художника позувати, він був вельми похмурий. Тоді Рєпін дав йому журнал з карикатурами, і Яворницький, переглянувши декілька сторінок, заусміхався і у такому вигляді потрапив до остаточного варіанту картини. Цей варіант з’явився 1887 року. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його Павлу Третьякову. Нині цей ескіз зберігається у Третьяковській галереї.

1889 року Рєпін почав працювати над іще одним варіантом картини, проте роботу над ним так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є «кулуарним примірником». Цей другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити історично достовірнішим, але виявився незадоволеним результатом і кинув його на півдорозі. Нині він зберігається у Харківському художньому музеї.

На квартирі у Дмитра Яворницького по суботах збиралися земляки-українці. Вечори ці звалися «збіговищами». Рєпін теж часто приходив сюди. Яворницький залишив спогади про одне з таких «збіговищ», коли його відвідали українські артисти (трупа Кропивницького), що приїхали на гастролі до Петербурга. Марко Лукич Кропивницький, Микола Карпович Садовський, Панас Карпович Саксаганський, Марія КостянтинівнаЗаньковецька та ін. влаштували великий вечір. Опанас Георгійович Сластіон – постійний відвідувач таких «збіговищ» – чудово грав на кобзі старовинні козацькі думи і народні українські пісні, яких він навчився від кобзарів під час своїх мандрівок Україною. А потім, щоб розігнати сум, навіяний думами, «ушкварив» гопака.

І тут гості не витримали, пустилися у танець. «Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а услід за нею Садовський! Взута в червоні черевики, зодягнута в ошатну барвисту плахту, вона, легка і граціозна, немовби літала в повітрі, як метелик, і здавалося, не торкалася зовсім ногами підлоги. А за нею Садовський. А як же він пляше, бісової вдачі козак! То повернеться одним боком до танцорки, то другим і тут і «скоком і боком, вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки». Ілля Юхимович не відставав від інших і, усім на диво, теж «ушкварив» гопака…

Рєпін також брав участь у деяких заходах Товариства ім. Т.Г. Шевченка. Зокрема, через Дмитра Яворницького Товариство звернулося до художника з проханням написати портрет Тараса Шевченка для могили поета на Чернечій горі в Каневі. Там у 1883 році була поставлена невелика хатина для наглядача. Вона поділялася на дві половини. В одній жив наглядач, а в другій була світлиця для приїжджих. Відвідувачі могили поета часто заходили сюди відпочити, тому постало питання про якесь упорядкування хати. Було вирішено повісити у світлиці портрет Тараса Шевченка.

Саме його і замовили Рєпіну. Великих коштів Товариство не мало, а тому просило написати так, щоб це було й недорого, і не безплатно. Рєпін погодився. Писати портрет він міг лише за фотографією, тому йому потрібна була допомога від людей, які особисто знали поета. Таку допомогу надали йому Василь Михайлович Білозерський – редактор журналу «Основа» і художник Григорій Миколайович Честахівський, який колись супроводжував труну поета до Канева. У квітні 1888 року портрет Т.Г. Шевченка був готовий. Рєпіну вдалося передати живу душу людини, з найтоншими її відтінками, не бачачи самої людини. На портреті відразу привертає увагу погляд вдумливих, трохи скорботних очей.

Враховуючи те, що портрет виконано видатним майстром, замовники здали його на збереження в редакцію журналу «Киевская старина», в Канів надіслали копію. А фото Шевченка, з якого був написаний портрет, пізніше дістало назву «рєпінського типу».

 Ілля Рєпін увійшов в історію світової культури як російський художник. Втім, українська ідентичність завжди була органічною і невід’ємною частиною митця, а українська тематика – наскрізною у його творах. Вершиною творчості Рєпіна справедливо вважається картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Це – «гімн волелюбності та непохитності волі українського народу», – так описували свої враження від картини захоплені сучасники. Треба зазначити, що Ілля Юхимович Рєпін завжди дуже скромно оцінював власні роботи. Але картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану» вважав своїм найкращим полотном.

Талановито відобразивши сучасне йому життя українського народу та його історію, Рєпін тим самим зробив значний внесок в українську культуру, сприяв її розвиткові та збагаченню.

Як не можна вважати повною творчу біографію Рєпіна без висвітлення його зв’язків з Україною, так не можна вважати повною й історію українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ – початок ХХ ст. без врахування впливу на нього рєпінської творчості. В історії української культури твори Рєпіна на українську тематику займають почесне місце. Вони продовжують ту прогресивну традицію, яку розпочав своєю серією офортів «Живописна Україна» Тарас Шевченко.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка