Вікінги… Хто не чув про цих середньовічних скандинавських відчайдухів? Писали, що у них є лише дві справи, війна та бенкет; що перед боєм вони гризуть краї власних щитів, аби як слід роз’яритись… У столітті дев’ятому їхні кораблі з головами звірів та драконів наводили жах на всю Західну Європу, Середземномор’я, Північну Африку.

Лондон і Париж, Кельн та Севілья, Антверпен і Орлеан були розграбовані вікінгами.

Та інтереси піратських ватажків, конунгів, не зводилися лише до грабунку. Шукаючи здобичі, вікінги відкривали нові землі. Саме конунг Лейф Щасливий, а зовсім не Колумб, першим ступив на узбережжя Америки.

І ще одне – можливо, найважливіше! Оскільки кожен розбійник у ті часи був почасти купцем, – а нерідко і навпаки, купець – розбійником, – вікінги радо включалися до міжнародної торгівлі.

Їм належить важлива роль у прокладенні знаменитого «шляху з варягів у греки», від Скандинавії до Візантії. А шлях цей лежав через володіння слов’ян…

Можливо, саме тому, дбаючи про свої торгові інтереси, зробив шведський конунг Рюрик захоплений ним, за підтримки слов’янських вождів, Новгород оплотом нової, Руської держави.

Але на Півдні, на прямому вже шляху до Константинополя, лежав більш стратегічно важливий пункт. Священний для усіх східних слов’ян стародавній Київ. Ключ від Дніпра та Причорномор’я.

Завойовницький рейд у ці краї не був безпечним. Племена полян, древлян, сіверян, радимичів та інші, розрізнені, а підчас і ворожі одне одному, навряд чи могли чинити сильний опір. Але на Подніпров’ї тоді ще лежала рука імперії хазарів.

І все ж саме туди, на Південь, до Києва, вирушив з потужним загоном хоробрий конунг Хельгі. Власне, «Хельгі» – це навіть і не ім’я, а прізвисько: воно означає – «Святий». Можливо, саме тому у нас і знаний Олег, як Віщий…

Що таке для нас Київська Русь? Найчастіше ми її уявляємо собі у відносно коротку пору розквіту: кам’яні палаци, передзвін численних храмів, іноземні кораблі у київській гавані; дочки великого князя, які одна за одною стають європейськими королевами… Та відступимо на сотню-півтори років у минуле і подивимось, як усе починалось.

Спочатку звернемося до начального літопису. На жаль, неможливо перевірити, чи насправді конунг Хельгі, захопивши Київ, убив двох тамтешніх князів, Аскольда і Діра. Взагалі, на вікінга це схоже. Припустимо, що вбив і захопив престол Києва. Але… що ж було далі? Читаємо…

«В рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав з них данину по чорній куниці.

В рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і поклав на них легку данину, і не велів їм платити данину хазарам, сказавши: «Я ворог їхній, і вам їм платити ні для чого».

В рік 6393 (885). Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому даєте данину?» Вони ж відповіли: «Хазарам». І сказав їм Олег: «Не давайте хазарам, але платіть мені…»

Отже, Олег ходив на автономні сусідні племена і, одне за одним, підкоряв їх Києву. Дії, як кажуть, не надто шляхетні, – але заради існування єдиної держави абсолютно закономірні і потрібні. Щоб відбувся суспільний та культурний прогрес, комусь треба було взяти владу над усім морем східнослов’янського суспільства. І Олегу це, зрештою, і вдалося.

Спробуємо прослідкувати за рухом Олегових дружин, що підкоряли слов’янський простір, в одному, але дуже важливому напрямку. На дніпровому Лівобережжі.

Дорога наша лежить до села Виповзова на Чернігівщині, – точніше, до стародавнього городища, яке, певно, і подарувало назву селу.

Справа у тому, що городище, наче шапка, увінчує собою довгий вузький мис, який врізається – виповзає! – у заплаву ріки Десни. Укріплений град був відносно невеликим, та за його стінами лежав просторий посад. Там жили ремісники, які обслуговували воїнів.

А за невеликою річкою Кримкою, притокою Десни, яка з півдня омиває мис, стояв іще і поділ, образно кажучи – портовий квартал, де зустрічали і ремонтували прибуваючі судна.

Виповзівську земляну фортецю почали досліджувати понад сто років тому. Знайшли чимало цікавих речей, прикрас, зброї, кераміки, а також срібні арабські монети – дірхеми, універсальну валюту тих часів, так би мовити, долари Євразії дев’ятого століття.

У більш близькі до нас часи вчені зіткнулися тут з великими перешкодами. Уся ця місцевість була віддана під навчання військовим. І тридцять років поспіль тутешню землю обстрілювали, руйнували гусеницями танків, краяли траншеями та окопами. Та, попри все, археологам тоді вдалося зробити дуже важливе відкриття. Вони помітили, що тут, у Виповзові, стався своєрідний симбіоз двох культур. Автохтонної, південно-слов’янської – і культури яка, скоріш за все, належала скандинавам.

Висновок учених був такий: град у Виповзові був заснований саме загонами, посланими Олегом, – як гарнізонне містечко, дружинний табір. З нього воїни київського князя могли контролювати навколишню територію, сюди ж вони збирали данину. Але… чи можна сказати, що Русь завоювали іноземці, нормани? Аж ніяк. Ще конунг Рюрик заключив угоду з новгородською старшиною, – а в Олеговому війську, яке захопило Київ і рушило далі, крокували поруч шведи, руси, фіни, балтійці…

І археологічні, і писемні джерела говорять про те, що вже у перших наших князів була інтернаціональна дружина. Всі, хто хотів воїнської слави та здобичі, – джентльмени удачі тих часів, – йшли до київських володарів. Отже, в описувану нами епоху – до Хельгі-Олега.

Гарно, коли археологія своїм авторитетом «підпирає» літописні свідчення. Але є моменти, ніяким Нестором не відзначені. Вони стають відомими лише під лопатами копачів. Як, наприклад, велика пожежа у Виповзові. Судячи з досліджень, – така, що охопила весь скандинавсько-слов’янський град. Випадковість – чи щось інше? Звернемося знов до «Повісті временних літ». Може, вона тепер підтримає археологію?..

«В рік 6421(913). Після смерті Олега став княжити Ігор… І зачинилися від Ігоря древляни після смерті Олега…»

«В рік 6422 (914). Пішов Ігор на древлян, і переміг їх, і поклав на них данину більше попередньої…»

Ми добре знаємо, що було далі. Завдяки своїй жадобі під час походу за даниною конунг Інгвар, званий у нас Ігорем, загинув від рук древлян. Отож, правитель він був невмілий, гірший від свого мудрого наставника Хельгі. Логічно припустити, що не одні древляни, але й інші слов’янські племена повставали проти Ігоря. А звідси вже й недовго до нападу сіверян на дружинний табір у Виповзові, і до пожежі, яка знищила град…

Та повернемося до попереднього князювання.

Час Олега, 882-911 роки, можна сміливо назвати часом формування київської держави, складання єдиної давньоруської народності. Величезна територія, так чи інакше, була підкорена, на ній створювалися опорні пункти князівської влади.

Отже, Виповзів – один з перших форпостів, збудованих воїнами Олега (точніше, руками підвладних сіверян) на шляху завоювання слов’янських земель. Рішучий конунг ставив дерев’яно-земляні твердині серед степу та лісу, на берегах рік, та населяв їх хоробрими воїнами, щоб держати в покорі свої нові володіння.

Взагалі, археологія нагадує мені чесну дівчину, яку один за одним спокушають різні правителі та пропагандисти. Був час, коли кожну культуру, відкопану у нашій землі, треба було іменувати праслов’янською. У недавні роки всі наші археологічні культури оголошувались праукраїнськими. Хотілося б дочекатись такої пори, коли кожна знахідка буде говорити сама за себе: я – готський горщик, значить, тут жили готи; я – сарматський меч, отже, тут проходили сармати… Правда, тільки правда і нічого, крім правди! Хто б там не сидів «нагорі» і не керував ідеологією…

Заснувавши фортецю у Виповзові і, певно, лишивши там залогу, інтернаціональний загін Олегових дружинників рушив далі, на Північ. Поки невідомо, в яких місцях були побудовані нові укріплені табори. Їх ще мають відкрити археологи.

Ясно одне: ланцюг укріплених градів мав простягнутись від Києва та Вишгорода – до міста, яке згодом стало головним суперником столиці Русі на Лівобережжі. До Чернігова.

І одним з останніх форпостів Києва біля чернігівських околиць, сокирою, що нависла над містом, став дружинний табір, розкопаний біля сучасного села Шестовиця.

Певно, його заснування не було мирним: тут знайдені залишки більш раннього селища сіверян, спаленого дощенту. А втім, шестовицьке поселення важко назвати просто табором колонізаторів. Адже тут сходилися два найважливіші шляхи на Київ — суходільний до Вишгорода і водний до Дніпра: Десна поруч!

На думку доктора історичних наук Олександра Петровича Моці, який керував розкопками у Виповзові та Шестовиці, – шестовицький комплекс завдячує своєю появою політиці перших руських князів з роду Рюриковичів, які побачили, кажучи сучасною мовою, перспективи в економічній базі цього регіону. Завдяки Олеговим фортецям, саме й почав активно діяти «шлях із варягів у греки»…

Невеликим, з сучасної точки зору, був сам військовий табір – тисячі три квадратних метрів. Та поруч, під його захистом, склався просторий ремісничий посад. І працювали на ньому – ковалі, гончарі, склодуви, ювеліри, смолокури, косторізи, суднобудівники… Знайдено тут безліч інструментів; розкопане поховання знатного скандинава, можливо, командира залоги. Тепер його меч – у музеї, як і бойові сокири інших сміливих синів Одіна.

Кінська збруя свідчить: на суші ставали морські мандрівники добрими вершниками. Відкопані у тій же Шестовиці гарні срібні персні носила військова знать. З бронзових чаш варяги пили грецьке вино, а може, і сіверянський мед. Грали в своєрідну настільну гру, подібну до шахів...

Бозна, як іще проводили своє життя у фортеці, розважалися або підтримували себе у бойовій формі вікінги та їхні слов’янські побратими. Але дуже ймовірно, що, починаючи з певної пори, грали тут і весілля. Прибульці одружувалися з місцевими жінками; підростали їхні діти, потім онуки. І скоро вже ніхто не питав, хто з городян звідки родом, хто з північних земель за морем, а хто корінний, тутешній!

У першій половині сторіччя одинадцятого занепадають дружинні гради… Учені пов’язують це з певними історичними подіями. На певний час Чернігів таки виборов собі самостійність. Уся Русь була поділена між двома братами – Ярославом Київським та Мстиславом Чернігівським. Тому й став зайвим київський нагляд над Лівобережжям. Чи то самі воїни пішли з фортець, чи, може, гречно попросив їх князь Мстислав…

Але згодом – от несподіванка! У ХІІ-ХІІІ століттях починає знов інтенсивно функціонувати життя в Олегових градах на Десні.

Щоб пояснити це дивне воскресіння, згадаємо про дві шестовицькі знахідки. Перша – це ніщо інше, як колія! Сліди стародавньої дороги, яка, схоже, йшла на Київ.

А друга знахідка – свинцева печатка князя чернігівського Володимира Мономаха… Що ж об’єднує два ці, абсолютно несхожі артефакти?

Як це не дивно, одна фраза з «Повчання дітям», твору, написаного самим Мономахом: «А з Чернігова до Києва близько ста разів їздив до батька, за один день проїжджав, до вечірні».

Професор Моця пояснює це так: «Згідно можливостям кінського транспорту, – а це ж він на конях все проскакував, – треба було через кожні кілометрів п'ятнадцять-двадцять міняти коней для того, щоб інтенсивно рухатись… Отже, десь повинні були стояти станції зі свіжими кіньми – для князі та його почту. Одна з них, певно, і знаходилася у Шестовиці. Життя тут продовжувалось, – просто функції цього населеного пункту кардинально змінилися».

Що ж, можна вважати цей маршрут Володимира Мономаха, з підмінами коней на станціях, у колишніх фортецях вікінгів, першою лінією рейсового транспорту на Русі, попередником пошти та залізниць! Цілком вірогідно, що жеребців для князя тримали напоготові в усіх градах Олегова ланцюга, включаючи Виповзів…

Слово честі, дивуюсь я тим, хто оцінює внесок у цивілізацію тієї чи іншої людності за генами, за антропологією! Мовляв, арії зробили таке і таке, а семіти на це не здатні, а монголи і поготів… У нашій минувшині ми бачимо ніщо інше, як союз різних етносів, який, власне, і творить цивілізацію. Завойовники-нормани засновують Руську державу (до речі, через пару століть вони за тим же сценарієм заснували Британську). Слов’яни, землероби та ремісники, роблять цю державу міцною, а її культуру – високою. Тюрки-кочовики теж дарують свій внесок – відкривають далекі євразійські шляхи… Що ж врешті успадковується? Колір волосся, очей, форма черепа? Нісенітниця! Успадковується духовний синтез всіх, хто тут жив, корінних і прибульців…

І центром цього колосального синтезу, зміцнюючи його і освячуючи, став Київ.

Андрій ДМИТРУК