Власне, в Єгипті його ніхто так не називав і не називає. Сучасники фараонів звали його Хуб, або Ху, що означало міфічного звіра, лева з людською головою. Іменували кам’яного монстра також Хоремахет: це з іпостасей сонячного бога Хора (Гора), «Хор на горизонті». Сфінкс же – слово грецьке, яке означає — «стискає». Точніше, Сфінга, жіночий рід; саме так звалося у греків чудовисько з тілом лева та головою жінки.

Згідно з міфом, воно підстерігало мандрівників і ставило їм підступні питання. Хто не відповів, потрапляв у лапи Сфінги, якими вона і вдавлювала нещасного. (До речі, той самий корінь у слова «сфінктер»: це клапанний пристрій у нашому організмі, що регулює перехід вмісту з одного органу в інший; наприклад, круговий м’яз рота.) Араби ж надали статуї миле ім'я Абу-ель-Хол, тобто Батько Жаху.

Отже, нагадаємо самі собі: Великий Сфінкс знаходиться на західному березі Нілу, у Гізі, колись самостійному місті, тепер частині мегаполісу Каїр. Це – найдавніша у світі монументальна скульптура, і до сьогодні – одна з найбільших.  Вона висічена з монолітної вапнякової скелі у вигляді лежачої людини-лева. Може, греки – просто плагіатори? Обличчю Сфінкса, як з давніх-давен прийнято вважати, надано портретну подібність з фараоном Стародавнього царства на ім’я Хафра (близько 2575–2465 рр. до н.е..); його похоронна піраміда знаходиться поблизу. Довжина статуї – 73 метри, висота – 20 метрів; між передніми лапами колись було невелике святилище.

Вчені завжди вважали Сфінкса ровесником піраміди фараона Хафра, проте у стародавніх папірусах, що відносяться до епохи будівництва пірамід, не виявлено жодної згадки про скульптуру!

За деякими даними, може виявитися, що вона досить молода. Історично, звісно. Принаймні «батько історії» Геродот, який побував у Єгипті через дві тисячі років після будівництва пірамід, про статую не згадує. Невже скелю на плато Гізи обтесали в епоху Олександра Македонського чи Птоломеїв? Віриться насилу.

Розгадка не надто складна. Давньоримський вчений і письменник Пліній Старший (І століття н.е.) у своїй «Природній історії» розповідає, що у його дні Сфінкс вкотре був очищений від пісків пустелі! Перед цим вони з головою поглинули людину-лева.

І це сталося далеко не вперше. Одного разу в Єгипті було знайдено стелу з текстом, висіченим у XV столітті до нашої ери, за фараона Тутмоса IV. У тексті сказано, що фараонові уві сні був знак: якщо він зможе відчистити Сфінкса від піску, тоді царювання його буде благополучним і довгим. Скульптуру відкопали, витративши майже рік. Саме Тутмос поставив між левовими лапами міні-храм на честь своїх розкопок.

Сфінкса відкопували з піску за династії Птолемеїв, потім – за римських імператорів і арабських правителів. Навіть сьогодні, після сильних піщаних бур, статую доводиться очищати. Щоправда, піску зараз набагато менше, ніж було раніше. Остаточно скульптура була очищена у середині 1920-х років.

Просто допитливому греку Геродоту не пощастило. Коли він здійснював свій тур до країни на Нілі, Хоремахет був похований під піщаною товщею! Однак кожне «занурення», напевно, відбувалося не миттєво. Довгий час, можливо, десятки чи сотні років, Сфінкс височів над пустелею: по груди, по плечі, по підборіддя… А вітри, несучи міріади твердих піщинок, мали залишати на скульптурі борозни ерозії. І археологи знайшли такі сліди. Але не лише їх!

Професор геології університету Бостона Роберт Шоч (Schoch), провівши ретельний аналіз, дійшов висновку, що борозни залишив не лише рухливий пісок. Їх прокреслила також вода! Шоч вирішив, що Сфінкс виготовлений між 7000 та 5000 роками до нашої ери. Саме у цей період над Єгиптом йшли сильні дощі, здатні викликати ерозію. А втім... ще не було царства Єгипет! Хто ж висікав статую?

Ну, звісно, ​​жителі Атлантиди, – відповіли найрішучіші автори. Так, ерозія була водною, але спровокували її зовсім не дощі, а хвилі Великого потопу! Сфінкс був збудований раніше – і опинився під водою. Метрополія потонула без повернення, а ось атлантській колонії Єгипту пощастило. Рівень моря поступово знижувався, статуя здійнялася над хвилями… але, знову-таки, не вся відразу. Спочатку виринула, скажімо, голова, через сотні років шия, ще пізніше – плечі… І на кожному етапі океан встиг залишити глибоку промоїну. А оскільки можливий час Великого Потопу прихильники його реальності відносять приблизно до дванадцятого тисячоліття до нашої ери, значить, Абу-ель-Хол ніяк не молодший!

Цю версію непрямо підтверджує арабська легенда: піраміди були побудовані для порятунку єгиптян, а також їх знань, від Потопу, Сфінкс же зведений для того, щоб попередити людей про катастрофу, яка насувається.

Підтвердження версії атлантологів знайшлося на зоряному небі. Американець Роберт Бьювел, використовуючи комп’ютерну технологію, встановив: близько 10 500 року до н.е. вранці, в день весняного рівнодення, сузір’я Лева піднімалося на східному горизонті прямо перед обличчям Сфінкса. Бьювел дійшов висновку, що скульптуру зроблено саме у ту далеку епоху, як покажчик цієї астрономічної події. Стародавніх кам’яних візирів рівнодення та сонцестояння на Землі вельми чимало: від Стоунхенджа до первісних «обсерваторій» в Андах, на Кавказі, у Криму. Міг бути й такий «інструмент», як статуя зростом  з семиповерховий будинок; зусиль рабів чи військовополонених владики не шкодували. Тим більше, для стародавньої Африки характерний культ «царя звірів». Більше того, сузір’я Лева, згідно з комп’ютерною реконструкцією, 12 500 років тому дуже нагадувало силует Сфінкса! Чи не на честь його сузір’я і вирубали?

Далі сенсації повалили одна за одною. Японські археологи на чолі з професором Йошимурою за допомогою спеціальних приладів просвітили спочатку піраміду Хеопса, а потім  Сфінкса. Висновок був разючий: камінь скульптури оброблений раніше, ніж блоки піраміди!

І нарешті: обличчя Великого Сфінкса – зовсім не обличчя фараона Хафра! Чудова статуя цього царя знаходиться у Каїрі, в Єгипетському музеї. Ані найменшої подібності! Поліцейський художник, лейтенант Френсіс Домінго з Нью-Йорка, довів це однозначно, провівши ретельне порівняння всіх деталей двох облич. Напевно, криміналісту можна вірити?

Андрій Дмитрук, письменник, науковий журналіст