Ще в давнину Homo Sapience, оцінивши оригінальні властивості яскраво-жовтих каменів, від випадкових знахідок перейшов до спеціального пошуку. Однак, кування цього м’якого металу залишалося єдиною технологією виготовлення яких-небудь предметів доти, доки людина не навчилася переплавляти золоті піщинки та самородки. Знахідки золотих виробів на Балканах, Кавказі, Індії, Єгипті археологи датують V тисячоліттям до н.е.

Однак самородки з міді траплялися набагато частіше (за різними оцінками — у десятки разів), ніж золоті, і першу мідь освоїла людина на південному сході Малої Азії вже в VIII тисячолітті до н.е. Але чомусь не беруть до уваги технічну причину – у міді могли б домішки інших металів. І ці сили мають білі високу твердість, ніж золоті, а, значить, вони були потрібні в господарстві.

Спосіб видобутку золота залежить від виду родовищ. Крім добре видимого розсипного золота, цей метал «прихований» у різних рудах. Якщо метал розсіяний гірською породою, його важко витягти. Облаштовуються шахти. Видобувати таку руду почали після того, як розробили технології відокремлення золота від породоутворюючих матеріалів.

У переказах та оповідях

Про початок освоєння мінеральних ресурсів планети можна дізнатися з міфів та народних епосів («Пісня про нібелунги», «Золоте руно»). Зі старовинних літописів, релігійних писань та спеціальних гірничо-металургійних трактатів. Так у «Пісні про Гільгамеша» (кінець III – початок II тис. до н. е.) зустрічаються згадки про золото, срібло, палаци та будинки з каменів та цегли.

У давньоіндійському епосі («Магабхарата», «Маркандет-Пурана» тощо) є багато посилань на золото, олово, залізо, перли та інші мінеральні копалини. У Біблії згадується близько двох десятків мінералів. Тіт Лукрецій Кар, римський поет І ст. н. е., у філософсько-пізнавальній поемі «Про природу речей» підкреслює важливість відкриття та розробки родовищ металів у загальній історії людства. Пліній (Гай Пліній Секунд, 23 або 24 – 79 р. н. е.) у 33-й та 34-й книгах «Природної історії», Страбон (64/63 р. до н. е. – 23/24 р. н. е.) у «Географії» (17 книг) описали історію та досвід гірничої справи в країнах світу часів античності. Про народи та країни, де займалися видобуванням мінералів, писав «Батько історії» Геродот. Влада золота позначилася на літературі. Наприклад, в 1200 в проклятий скарб нібелунгів описано в легенді «Пісня нібелунгів».

Часто видобуток золота проходив у формі «золотих лихоманок». Золота лихоманка – таке ж стійке історичне явище, як, наприклад, війни. Золоті лихоманки яскраво описані в повістях та романах. Сильні, азартні, фізично міцні люди прямували до важкодоступних регіонів, туди, де виявлялися поклади золота. Часто там же діяли грабіжники, банди, чиновники та війська. Ці «епідемії», як і війни, записували в історію під певними іменами.

Слідами «золотих лихоманок», вказаних Біблією

Багато поколінь людей намагалися з’ясувати «золотих лихоманок», де тоді видобували дорогоцінні метали. У Біблії йдеться про те, що на узбережжі Червоного моря недалеко від Ейлата цар Соломон побудував великі судна. Допомагали йому в цьому фінікійці, найкращі мореплавці свого часу. Вони ж і становили команди цих кораблів.

«І послав Ґірам (цар Фінікії, союзник царя Соломона – авт.) на тих кораблях своїх підданих мореплавців, які з морем були обізнані, разом із підданими Соломоновими, і прибули до Офіру, і взяли звідти золота чотириста та двадцять талантів, і привезли до цареві Соломонові» (Перша книга Царів, розд. 9, вірші 27, 28).

Далі в біблійному тексті повідомляється, що надходження золота і дорогоцінного каміння з країни Офір стали регулярними: «і було в золоті ваги, що приходило до Соломона, шістсот шістдесят і шість талантів».

А де зараз біблійна країна Офір?

Ще однією біблійною вказівкою на багаті розробки золота є епізод прибуття до Єрусалиму цариці Савської: «Прибула ж вона до Єрусалиму з дуже великим двором, а верблюди несли пахощі і багато золота та дорогоцінного каміння… І подарувала вона цареві сто двадцять талантів…» (Перша книга Царів, розд. 10, вірші 2, 10).

Існують різні гіпотези щодо того, яка країна стала «спадкоємицею» золотих покладів країни Офір. Одна з найімовірніших гіпотез – золото доставлялося з Ефіопії, куди воно потрапляло з розробок у верхів’ях Нілу.

Золото Нубії

З ХІ століття до з н. е. понад 14 століть на території Нубії (нині територія Судану) навколо Білого Нілу, Блакитного Нілу та Атбари існувала держава Куш. Назва «Нубія» походить від стародавнього єгипетського слова «nub» – золото. Тобто, на Африканському континенті було справжнє золоте царство. Столицями були міста Керма, Напата та Мерое.

Вважали, що піраміди пограбували ще в давнину. У 1830-х роках пошуком скарбів у Нубії зайнявся італієць Джузеппе Ферліні. Він використав під час робіт вибухівку і знищив повністю понад 40 пірамід. У результаті величезна кількість безцінних артефактів була втрачена для світової цивілізації. У піраміді цариці Аманішакети йому, таки, вдалося виявити похоронні приношення та інші коштовності. В іншій піраміді знайшли прекрасні бронзові судини. Частину коштовностей купили музеї Берліна та Мюнхена.

В 1848 на прохання владики Єгипту Мохаммеда-Алі російський гірничий інженер і геолог Є. Ковалевський очолив експедицію з пошуку міфічних джерел золота. Він прославився тим, що знаходив корисні копалини в Чорногорії, Середній Азії, Китаї, Єгипті, і це була чотирнадцята експедиція. Є. Ковалевський разом з частиною експедиції вирушив на пошуки країни Офір у верхів’ї Тумата (Ефіопське нагір’я), де знайшов ознаки давніх розробок та багатих корінних родовищ золота. На Туматі (притока Блакитного Нілу) він виявив поклади розсипного золота та побудувала золотопромивну фабрику. Результати експедиції викладено у науковій праці Є. Ковалевського «Нільський басейн у геологічному відношенні та золотовмісні розсипи Внутрішньої Африки» (1849).

З легенди Стародавню Грецію

Міфи і сказання різних народів у всі часи наділяли до золотої величезної чаклунської силою.

Була багата на золото і Малу Азію. Це підтверджується наявністю численних міфів та легенд – наприклад, міф про фригійського царя Мідаса правив про кінець VIII ст. до н. е. Він мав неймовірну здатність перетворювати на золото все на світі, до чого він торкається. Мідас був близький до голодної смерті, до нього врятувало купання у водах річки Пактокл, що сталося золотоносною при вході до її води Мідаса. А легкість видобутку з цієї річки золота народила приказку лідійського царя Креза: «Хай тече тобі Пактокл, нехай стоятимеш ти в золоті та багатстві».

Малій Азії потрібно шукати витоки легенди про золоте руно. Руном називалася овеча шкура, яку розкладали на дні золотоносного струмка так, щоб над нею проносився золотоносний пісок: піщинки мчали течією, а важкі частинки золота застрягали в шерсті, яку потім висушували та вибивали. А, можливо, шкуру з намиті золотом так і продавали іноземцям, чому і народилася легенда про золоте руно.

За ним вирушали до Колхіди (сучасна Грузія) аргонавти, придумавши легенду, що в Колхіді шкура грецького «чарівного златорунного барана» опинилась після витікання на ньому з Греції Фрікса і Гелла від переслідувань злої мачухи.

Руно, згідно з давньогрецьким міфом, являло собою шкуру золотого барана, на спині якого Фрікс і Гелла, діти орхоменського царя Афаманта, рятуючись від переслідувань, покинули Грецію і вирушили до Колхіди (Грузія). Тут тварина була принесена в жертву, а її шкура стала артефактом.

Існувала і ще одна легенда, згідно з якою на Кавказі «було залізо, більш цінне золото, а виготовлена ​​з нього зброя має непереборну силу і незрівнянні бойові якості». Кавказькі ковалі володіли майже «демонічними» силами при виковуванні вироби з металів. До цього дня існує заснований 1430 р. орден Золотого руна, а виникнення його сягає корінням до легендарної Колхіді, про яку Геродот писав як про «благословенному золотому» краї, де вже в V столітті до нашої ери існувало високорозвинене золоторобство.

Кінцем V тисячоліття до н. е. датують перші золоті вироби Південного Кавказу та Вірменського нагір’я. У Месопотамії, вздовж західного берега річки Євфрат, знаходилося місто Аккад (Агаде) – центр Аккадської імперії (2334 – 2218 до н. е.). На відміну від єгипетського та арійського культу Бога-сонця, у Межиріччі та на Близькому Сході поклонялися богині родючості та любові Інін (вона ж Іштар, Астарта), символом якої був місяць.

У Варні виявлено найдавніші вироби

З погляду історії науки і техніки найдостовірнішим критерієм визначення першості видобутку та створення технологій є вироби.

Найбільш давні знахідки золотих виробів виявлені на території Болгарії – «Золотий некрополь» поблизу Варни. Це поховання V тис. до н. е. налічує близько 300 могил, в яких було знайдено понад 2 тисячі унікальних виробів із золота, міді та кременю, у тому числі золоте жезло – символ влади. Розкопки дали підстави стверджувати, що видобуток та обробку благородних металів на території Балкан та Карпат освоїли навіть раніше, ніж у Єгипті.

Вперше археологічні знахідки Варненського некрополя вирушили у світовий тур 1973 року. Вони були включені до національної виставки «Золото Фракійського вершника». У 1980–1990 роках ексозиція Варненського золота побувала у Канаді, Німеччині, Франції, Італії та інших країнах. 1982 року з виставкою під назвою «Давнє золото світу – перша цивілізація Європи» протягом 7 місяців ознайомилися мільйони жителів Японії.

Доля золота Стародавнього Єгипту

Наукові аналізи, реконструкція та моделювання технологій будівництва пірамід у Єгипті та Америці досі не спростували гіпотезу про допомогу прибульців із Космосу. Щоправда, відомо, звідки єгиптяни брали золото для «виробів», які залишилися всередині споруд. Стародавній Єгипет отримував золото з Аравійсько-Нубійських родовищ.

Новому фараонові необхідно було організовувати черговий видобуток, освоювати наступні золотоносні райони, щоб зібрати необхідну кількість металу для гідного переходу до царства мертвих. Є дані про те, що при фараоні Тутмосі III, який правив Єгиптом приблизно в 1479 – 1425 роки до н. е., золото часом добували понад 40 тонн на рік.

Вибравши золото в якомусь місці, старателі просувалися руслом річки вгору, відкриваючи нові поклади. Пошуки призводили до витоків річок, в гірські масиви Поступово прийшло розуміння того, що золоті розсипи в долинах річок – це продукти вимивання та вивітрювання золотоносних жил гірських масивів, змитих та переміщених дощовими водами, потоками річок та струменів. Вже в III тисячолітті до н. е. шахтарі почали розробляти золотоносні кварцові жили, причому глибина шахт сягала 120 м, а довжина – 500 м. Наразі виявлено понад 100 таких шахт. Середньовічний арабський учений Аль-Біруні писав про єгипетські родовища в Нубії: «Гори ці золотоносні та прямовисні, і вода з великою силою несе шматки золота у вигляді самородків, подібних до бусин, тому земля Нілу названа «золотою землею».

Цікавим є метод ідеологічної обробки суспільства.

Тривалий період важкий і небезпечний працю гірників у Давньому Єгипті організовували жерці, а стимулами йому служили сакральні уявлення єгиптян. Аналіз багатьох писемних та археологічних джерел свідчить, що єгипетські Віра у богів у поєднанні з безмежною владою фараона та жерців становили один із головних стимулів масового видобутку золота. Ментальність єгипетського суспільства сприймала людину не як індивіда, а як частину єдиної спільноти, консолідуючи народні зусилля щодо реалізації релігійного та громадського обов'язку, служіння божественним намісникам – фараонам. Це сприяло високим досягненням єгипетської культури, мобілізувало населення на розвиток таких трудомістких та небезпечних промислів, як видобуток руди та металургія. Втім, на таких роботах використовували і військовополонених рабів.

До VII століття до н. е. до Єгипту накопичилося близько 3500 тонн золота.

У 671 році до н. е. золото, яке не використовувалося з культовою метою, захопили ассирійці. Вже за півстоліття це золото перекочувало до Вавилону, де його запаси збільшилися майже до 5000 тонн. Але в 536 році до н. е. Вавилон упав під ударами персів, Через два століття Олександр Македонський (Великий) переміг перського царя Дарія Ш і забрав золото. Внаслідок переможних походів у просторі від Індії до Єгипту Олександр Великий зібрав приблизно 5500 тонн золота. Після смерті імперію розділили його соратники. У Єгипті заснував нову династію фараонів діадох Олександра Македонського Птолемей Сотер (Πτολεμαῖοι).

Тим часом, Рим у 202 році до н. е., під час другої Пунічної війни проти Карфагена зайняв золотоносну провінцію Піренейського півострова (Іспанія). За часів Римської імперії головними центрами видобутку золота була Іспанія. В Іспанії стародавні римляни вигадали добувати золото шляхом обвалення породи. Для цього в ній робилися тунелі, в яких ставилися підпори та перемички. Після того, як підпірки забиралися, гірська порода під своєю масою обрушувалася і дробилася. Роздроблену золотоносну породу ретельно промивали водою зі штучно створених водойм. Тут видобули понад 1500 тонн золота. У 30 році до н. е. Єгипет (з його золотом) перейшов під владу Римської імперії. У 101 – 106 роках н. е. після завоювання. імператором Траяном золото для Риму добували і в Дакії (територія сучасних Румунії, Молдови, а також частково Болгарії, Сербії, Угорщини та України).

Європейський континент

У 1913 році в Еберсвальді (неподалік Берліна) було знайдено скарб необробленого золота, зливки, золоті чаші, кольє, браслети, начиння. Припускають, що виготовлено приблизно 900 року до нашої ери. (Тобто приблизно за кілька тисяч років після Варненських виробів).

У I-V століттях н. е. у Європі щорічно добувалося в середньому по 200 – 300 кг. Серед визначних центрів середньовічних розробок на Балканах слід назвати Ідрію (Західна Словенія), де в 1497 році було відкрито потужне родовище кіноварі, з якої робили ртуть. Ртуть застосовується для отримання золота і срібла з руд шляхом амальгамації. До цього відкриття монополія з виробництва ртуті належала іспанській Альмадені. Кіновар Ідрії ліквідувала дефіцит і значно знизила надмірно високу ціну ртуті.

Візантія швидко відновила стародавні римські розробки родовищ золота Балканах. Значну частину візантійського золота давали копальні Нубії (до захоплення їх арабами), а також і Малої Азії (до того, як ними заволоділи турки-османи). Цим металом оздоблювали храми. Так, на прикрасу Собору Святої Софії – Премудрості Божої (грец. Ἁγία Σοφία – Айя-Софія) імператор Юстиніан виділив 135 тонн золота. Храм, збудований у 532 – 537 роках у візантійській столиці Константинополі (зараз Стамбул) став символом «золотого століття» Візантії.

Охорона протяжних кордонів імперії потребувала утримання величезної військової застави, за наймання якої імперія розплачувалася дорогоцінними металами. Не маючи можливості вести одночасні війни за різними напрямками, Візантія «дарувала» золото та срібло потенційним агресорам (франкам, лонгобардам, Великій Болгарії, Київській Русі), для чого також були потрібні золото. Проте, в 1204 Констангтинополь захопили і пограбували хрестоносці, в 1261 війська Нікейської імперії, а в 1453 – Османська імперія під командуванням Мехмеда II. «Золота епоха Візантії» закінчилася.

Золото у Волзькій Булгарії

На землях за Волгою золото добували з найдавніших часів. На Султанівському копальні виявлено сліди розробки кварцових жил за допомогою кам'яних знарядь. Давньогрецькі історики писали, що на північному сході, за степами, височіють Рифейские (Уральські) гори, де «золото у величезних кількостях». Елліни, що побували в цих землях, бачили у скіфів, що кочують від моря до гір Ріфейських, багато красивих виробів із золота. Ними була прикрашена навіть кінська упряж.

Хто ж робив ці золоті прикраси? Якщо греки захоплюються і дивуються, то не всі золоті вироби скіфів та інших народів на той час було зроблено у Греції чи Кавказі.

Від автора: «Будучи в Міаському машинобудівному (ракетному) заводі, я намагався розпитувати про місцезнаходження курганів, про знахідки чи скарби, про які існують у народі перекази. Пошуки міді та золота в Міаській долині призвели до відкриття скіфо-сарматських курганів та унікальних знахідок». Як встановили вчені, золото для скіфських курганних прикрас (яким 2500 років!), Видобуто в тих же місцях, де йшов видобуток золота в 18-20 століттях.

Звичайно, особливої ​​потреби в золоті народ, що переселився з причорноморських степів у суворий лісовий край, не мав. Вони зосередилися на виробництві побутових предметів, зброї і навіть предметів мистецтва із залізних сплавів (сталі, чавуну) та з міді та її сплавів. (Але це інша історія). Звичайно, і про золото не забували – зберігали та розвивали способи видобутку та майстерність обробки. Золотом були прикрашені мечеті та церкви столиці Булгарії Білар та інші міста. Золотом цікавилися купці із Середньої Азії, Кавказу та інших місць.

Білим і Північним морями йшла торгівля навіть з Англією і Шотландією. Після удару по Волзькій Булгарії та руйнування Біляра монгольськими військами, штурму Казані та завоювання Волзького торгового шляху московським царем Іваном IV (Грозним), видобуток та імпорт золота припинилися. Майстри з Булгарії стали розвивати в чавунне та бронзове лиття, конструювати механічні машини у Московському царстві. Іван IV, московські, тверські, суздальські та інші бояри відмовилися від послуг італійських будівельників і металургів, тому що заволзькі майстри будували церкви та оборонні споруди, відливали дзвони та гармати краще за іноземців. (А за Волгу з центральної Росії тікали жертви церковних реформ, сюди посилали людей, неугодних владі.).

Наступні два століття царство Російське – Російську імперію стрясали реформи, палацові перевороти, війни та повстання, і правителям було не до золотих копалень Волзької Булгарії. 1745 року селянин села Шарташ (сьогодні це частина Єкатеринбургу) Єрофій Марков повідомив владу, що на річці Березівці є золоті камінці. Золотих запасів виявилося багато і тут у 1752 році відкрили першу офіційну в Росії копальню. (Березівська копальня розробляється досі). Так у XVIII столітті освоєння Волзько-Уральських родовищ приступили правителі Російської імперії.

В 1797 експедиція Євграфа Мечникова виявила золотовмісні породи і в гирлі річки Міас і на річці Ай. (Між іншим, назви річок – протоболгарська тюркська). Основною продукцією п'яти Золотоустівських заводів перед Вітчизняною війною 1812 року і після цього були сталь і чавун, а також гармати, артилерійські снаряди, холодна зброя і, звичайно ж, золото.

У 1824 році на річці Ташкутарганці відкрили новий золотий розсип і відразу ж почали промисловий видобуток. З Літопису Петропавлівської церкви: «В Оренбурзькій губернії, в Троїцькому повіті, між Златоустівським і Міаським заводами, простягається відокремлена Ташкутарганська долина. У 1824 році Ташкутарганська долина відкрила свої золотоносні надра і справді здивувала світ своїми самородками». Тільки за один рік тут видобули 52 великі самородки.

Через рік Імператор Олександр зібрався подивитися цю копальню. За кілька годин до прибуття Государя Імператора, робітники виявили шматок самородного золота вагою 8 фунтів 7 золотників (3 кг 306 г) і подарували господареві імперії. Копальня назвали Царево-Олександровським – на честь імператора Олександра I. Копальня виявився багатшим: промивання піску показало зміст «більше фунта золота в ста пудах». Він став рекордним і за кількістю великих самородків, серед них і самородок «Великий трикутник». По всьому регіону було відкрито багато гірських родовищ. Почалася розробка у кар'єрах та шахтах.

Потім було відкрито поклади вздовж річок Кам'янка та Санарка. Цей регіон колишньої Волзької Булгарії називали Російською Бразилією. (Порівняння не зовсім точне – тут, кремом величезних запасів золота, були поклади топазів, аметистів, гірського кришталю та інших дорогоцінних та напівдорогоцінних мінералів.

У 1842 році було видано указ про «дозволення приватним особам відшукувати, розвідувати та розробляти золотоносні розсипи в землях Оренбурзького козачого війська». Зрозуміло, що золото вимагали здавати державі. У 1851 році з метою запобігання «приховування золота» власники приватних промислів наймали козаків із Кубані, Чечні та інших регіонів.

Але народ із часів Волзької Булгарії жив за своїми звичаями, не любив насильства. У Кріпосній Росії для мешканців селищ було прийнято особливий статус – селянин-однопалац. До золота, дорогоцінного каміння люди ставилися спокійно. Воно не було фетишем. (Порівняйте з давніми єгиптянами або ченцями). Для виживання в суворих умовах потрібні були залізні та керамічні вироби, гарне дерево та будівельне каміння. Природно, жителі Поволжя та Приуралля чинили опір, брав участь у повстанні Пугачова та інших протестах. Але все ж таки довелося пристосуватися до російських звичаїв і порядків. Часто старателі, поспішно розробивши родовище, цінні розсипи завалювали промитою породою (піском), що було однією з причин зниження видобутку золота. Існував таємний транспортний канал для вивезення золота до Бухари. У цьому бізнесі брали участь урядники та козаки, майстрові та старателі, варти і військові чини, селяни та міщани, власники питних закладів та купці.

Нова золота лихоманка розпочалася після відкриття родовищ розсипного золота на березі річки Березівка. Досвідчений старатель Лев Брусніцин не тільки відкрив родовище, а й розробив пристрої для промивання ґрунту, відомі як прохідні. Через кілька років їх почали широко використовувати на копальнях Каліфорнії та Аляски та назвали «Американка».

У регіоні колишньої Волзької Булгарії розгорнувся масштабний видобуток дорогоцінного металу. Вся долина річки Міас перетворилася на величезний золотий промисел. Фактично інтенсивне освоєння Заволзького регіону почалося тут раніше найвідоміших золотих лихоманок (у Каліфорнії (1849), Австралії (1851), Південній Африці (1886), на Клондайці (1896) і Алясці (1898)).

Розсипи продовжували розробляти старателі. Вони давали понад половину продукції. В 1891 одночасно з Міасса і Владивостока почалося будівництво Тансибірської залізничної магістралі. Південний Урал стає головним постачальником золота царської скарбниці. З одного лише Гадельшинського копальні за час розробок було видобуто близько 851,78 кг золота. Поклади вздовж річки Таш-Тарганки давали стільки самородків, що в Міас довелося відкрити золотопромивальний завод. Великі поклади розсипного золота знайшли в озерах і болотах Південноуральського регіону (тепер Челябінська та Єкатеринбурзька області РФ).

Розробка родовищ Волзько-Уральського регіону та Сибіру (між річками Єнісей, Олена, Ангара та Підкам’яна Тунгуска) вивела Російську Імперію на 1-е місце у світі. З 1719 до 1917 року було видобуто близько 3000 тон золота (90,7 % – розсипного, 8,8 % рудного і 0,5 % попутного).

У 1920-1930-х роках були відкриті нові копальні. В результаті було видобуто 760 кг золота – проти 450 кг видобутку 1917 року. Однак золота Радянського Союзу все одно не вистачало.

Взимку та восени до робіт з золотодобування залучали і колгоспників. З початком війни з Німеччиною робота на копальнях не зупинилася. Місця чоловіків, що пішли на війну, зайняли жінки і підлітки з місцевих селищ. 13-14-річні Хакіма Муталлапова, Зайтуна Салімова, Саліма Кужагільдіна та інші промивали золото і влітку, і взимку, стоячи у крижаній воді. У воєнні роки було отримано 8,8 тон золота.

У повоєнний час на річці з’являлися драги. З 1988 року на Міасі ставку працює драга № 5. Тут видобуто близько 2 тон золота.

Індустріалізація СРСР дозволила технічно переозброїти золотий промисел. Побудована 1932 року, на околиці Міасса електропідстанція підвищила енергоозброєність золотопромислових підприємств. Того ж року на Ленінській копальні (колишній Олександрівський) спустили на воду плавучу фабрику золота – першу електричну драгу.

Сьогодні на річках, болотах та озерах працюють сотні різних драг.

Тричі історія людства головним джерелом поповнення золотих запасів ставав Африканський континент, де з найбільшого родовища Вітотерзранда (Південна Африка) вже видобуто приблизно 50 тисяч тон золота (прогнозні запаси становлять понад 20 тисяч тон).

• Південна Африка (220 т. (2008 р));
• США (298 т. (2002 р));
• Австралія (225 т. (2009 р));
• Індонезія (90 т (2008 р));
• Китай (313.98 т. (2009 р)).

За всю історію людством видобуто близько 166,6 тис. тон золота (оцінка на 2012 рік). У тому числі 50 % пішло на ювелірні вироби, 12 % на технічні цілі.

Здобуте за всю історію золото, зібране в одному місці, утворило б куб з рубом, рівним 20 м, тобто заввишки п'ятиповерховий будинок; тоді як руда та пісок, з яких це золото було витягнуто, представили б гору висотою понад 2,5 км.

У 2010 році світовий видобуток золота склав 2652 тони, що виявилося на 3,9 % більше значення, зафіксоване у 2009 році (2553 тони). У 2011 році у світі було видобуто 2809,5 тони золота, з них у Росії — 185,3 тони (6,6 % світового видобутку).

В Україні було єдине діюче родовище з видобутку золота – Мужіївське (Береговецький район Закарпатської області). Перший злиток рудного золота вагою 5721 грам відлито у вересні 1999 року. Крім того, на цій території з відпрацьованих відходів уже видобули одну тонну золота та 4,5 тони срібла. У Рахівському районі Закарпатської області виявили велике родовище золоторудних покладів. Геологи розвідали: на сьогоднішній день там знаходиться 55 тон золота, 1 мільйон цинку та свинцю. Наприкінці 2006 року розробку Мужіївського золоторудного родовища через нерентабельність зупинено.

У 2012 році, за даними різних офіційних і не офіційних джерел, встановив, що за всю історію людством видобуто близько 166,6 тисяч тон золота. За об’ємом – це куб з ребром, рівним 20 м, тобто висотою з п’ятиповерховий будинок; а руда і пісок, з яких це золото витягли, представили б гору висотою понад 2,5 км.

На початку першого десятиліття ХХІ століття щорічна продукція золота у світі становила близько 2500 тон. Лідерами виробників золота були: Китай (314 тон – 2009 рік), ПАР, Австралія, США, РФ (205 тон – 2009 рік), Індонезія, Канада (95 тон – 2009 рік), Перу, Узбекистан (85 тон – 2001 рік), Перу (175 тон), Гана (72 тони – 2001 рік).

Світові запаси оцінено у 87 тисяч тон. З них розвідано лише 48,9 тисяч. Розподіл найбагатших родовищ по континентах: першому місці – Африка. Америка – на другому. На третьому – Євразія та Австралія. По країнах: ПАР, США, РФ. Четверте місце аналітики віддають Китаю. Одне з найбільших у світі родовищ – венесуельське Las Cristinas. Його запаси оцінюють у 500 тон.

О.М. Корнієнко, доктор історичних наук, Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України

 

За темою:

Золото. Стимул наукових досліджень і збагачення, джерело бід та інженерних інновацій [1]

Золото. Стимул наукових досліджень і збагачення, джерело бід та інженерних інновацій [2]