Якщо будь-кого попросити «з ходу» назвати декількох відомих французів XVIII століття, то напевно одним з імен буде Бомарше, чиї п’єси «Севільський цирульник» і «Безумний день, або Одруження Фігаро» і сьогодні не сходять зі сцени як завдяки таланту автора, так і музиці Россіні й Моцарта.

П’єр Огюстен Бомарше (Карон) (1732–1799) прославився завдяки таланту драматурга, хоча літературна діяльність була лише епізодом його життєвого шляху. Значно менше він відомий як впливовий політик, який переконав короля Франції Людовика XVI підтримати боротьбу американців за незалежність у громадянській війні, і як неперевершений годинниковий майстер, завдяки винаходу якого кожен з нас сьогодні може користуватися надійними й точними механічними годинниками.

До середини XVIII століття кишенькові годинники були не стільки приладом для вимірювання часу, скільки витвором ювелірного мистецтва. Внаслідок недосконалості механізму, який ніхто не міг покращити, забезпечивши точність ходу годинника більше, ніж півгодини на добу, майстри почали приділяти особливу увагу їх зовнішньому вигляду, в результаті чого годинники перетворювалися на коштовну іграшку.

Одним з тих, хто бився над вирішенням проблеми підвищення точності ходу годинників, був і дев’ятнад­цятирічний син годинникового майстра П’єр Огюстен Карон, який з тринадцяти років працював підмайстром у свого батька. Протягом двох років молодий винахідник відпрацьовував нові й нові деталі, і нарешті, після численних спроб і помилок він зробив спусковий механізм годинникового механізму, який покращив точність ходу на порядок порівняно з існуючими зразками. Винайдений підмайстром годинникаря анкерний спуск практично без змін застосовується в сучасних механізмах найрізноманітніших механічних годинників.

23 липня 1753 року в майстерню старшого Карона зайшов годинникар його величності, короля Людовика XV, пан Лепот. Ознайомившись з принципом дії годинника молодшого Карона, він був вражений, наговорив винахіднику масу компліментів і пообіцяв всіляку підтримку. Яке ж було здивування і обурення П’єра Огюстена, коли у вересні того ж року в «Меркюр де Франс» він побачив статтю про те, як пан Лепот представив королю Людовику XV свій новий винахід – анкерний спуск. Лепот виявився шахраєм, привласнивши собі досягнення молодого Карона. Що міг зробити невідомий підмайстер супротив могутньої й поважної людини, який товаришував зі всіма принцами Європи? Сили були нерівні, і розпочинати боротьбу з боку Карона здавалося безглуздям, але він ані хвилини не вагався. Прочитавши статтю, Карон відповів Лепоту відкритим листом у тому ж «Меркюр де Франс», надрукованим у грудні 1753 року.

Почалася боротьба за право авторства, яку завдяки своїй наполегливості і правоті блискуче виграв винахідник, що і було підтверджено на засіданні Академії наук 23 лютого 1754 року, якій П’єр Огюстен надав цілу коробку зі всіма деталями, які протягом двох років і привели врешті-решт до унікального винаходу. Зрозуміло, що опонент ніяких доказів щодо свого «авторства» надати не зміг.

Набувши широкої огласи, ця історія дійшла навіть до Людовика XV і маркізи де Помпадур, які зацікавилися молодою людиною, яка отримала перемогу над самим Лепотом. Щоб продемонструвати свою майстерність, П’єр Огюстен виготовив для фаворитки короля годинник, вмонтований у перстень і який був всього трохи більше 11 мм у діаметрі і менше 4 мм завтовшки. До того ж подарунок відставав від найточнішого на той час настінного годинника лише на секунду за тиждень! Ця робота відкрила П’єру Огюстену доступ до королівського двору, і невдовзі йому було надано титул королівського годинникаря.

Крім досконалого анкерного спуска П’єр Огюстен, який з юних років непогано грав на струнних інструментах, у 1759 році винайшов для модної на той час арфи педалі, завдяки яким звуки божественного інструмента зазвучали набагато чистіше. Слава про нього як про чудового арфіста швидко дійшла до короля, і П’єр Огюстен став вчителем музики принцес – дочок Людовика XV, ще більше зміцнивши своє соціальне положення.

На жаль П’єру Огюстену Карону, який з 1756 року стає П’єром Огюстом Бомарше, ще не раз прийшлося ставати на захист не лише права авторства, а й авторського права (П’єр Огюстен приєднав до свого прізвища трохи змінену назву земельної ділянки, що належала його першій дружині – Буа Марше – ліс Марше).

Будучи вже визнаним драматургом і потерпаючи від постійних порушень авторських прав, він разом з однодумцями 23 грудня 1791 року надіслав до Законодавчих зборів Петицію з приводу ущемлення авторських прав, в якій зокрема говорилося: «Майже всі письменники – люди бідні, але горді, оскільки геніїв без гордості не буває, і гордість ця чудовий приклад у справі суспільного виховання! Будучи, може бути, найменш талановитим, але одним з найбагатших серед них, я подумав, що мені слід попіклуватися про них. Я вирішив взятися за те, що вони самі вважають нижче своєї гідності».

13 січня 1792 року завдяки Бомарше було прийнято декрет про літературну діяльність, який забороняв перехід у громадську власність п’єси протягом життя автора і гарантував сплату автору частки від театральних зборів.

Бомарше не припиняв своєї боротьби за удосконалення законодавства доти, поки положення про авторське право не стало законом після його прийняття Законодавчими зборами 19 липня 1792 року.

Цікаво, але через три десятки років великий італійський композитор Джоаккіно Россіні, автор опери «Севільський цирульник», скористався досконалістю французького законодавства про авторське право, у витоків якого стояв Бомарше: він відмовився творити на батьківщині і переїхав до Франції, де дотримувалися справедливих виплат по авторському праву і залишали за автором право власності на всі його твори протягом життя, забороняючи при цьому будь-кому за власним розсудом їх спотворювати.

...Людина універсальних здібностей, яка була талановита майже у всьому, все життя потерпала від критики професіоналів у галузі мистецтва, політики, механіки. Проте зі всього створеного французькими драматургами у другій половині XVIII століття до наших днів дійшли лише два твори – п’єси непрофесіонала Бомарше. І хочеться вірити, що Ви не здивуєтеся, а лише посміхнетеся, почувши, як хтось, кинувши погляд на годинник, тихо наспіває «Фігаро тут, Фігаро там...», віддаючи шану великому драматургу й винахіднику.

Література
1. Кастр Р. Бомарше / Пер. с фр. И.А. Сосфеновой. – М.: Мол. гвардия, 2003. – 428 с. – (Жизнь замечат. людей. Сер. биогр.)
2. Фраккароли А. Россини / Пер. с ит. И. Константиновой. – М.: Мол. гвардия, 1987. – 352 с. – (Жизнь замечат. людей. Сер. биогр.)

І.О. Мікульонок, доктор технічних наук, професор, заслужений винахідник України, НТУУ «Київський політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського