Різдво Христове – це велике релігійне свято християнської спільноти, яке кожен народ відзначає по-своєму. Як же Різдво святкується в Україні?

Різдвяний цикл – від Святвечора до Водохреща – припадає на дні, коли ще в дохристиянській Україні відзначали свято зимового повороту сонця. Ці давні українські звичаї, традиції увійшли у плоть і кров нації. І тепер нам важко уявити собі Різдвяні свята без куті, без коляд, без обрядів, без «павука» і дідуха – без усього цього колосального пласта фольклору.

Походження вертепу можна віднести до початку 17 століття. Вертеп – це ляльковий театр, у якому розігруються лялькові вистави на духовні та світські теми. Назву його взято з канонічного біблійного сказання, де вертеп – це печера, в якій поміж стійлами віслюка та вола Діва Марія поклала в ясла маленького Ісуса.

До українців традиція пересувного лялькового театру прийшла з католицької Польщі і поширилася спочатку серед студентів духовних семінарій та Києво-Могилянської академії, які розігрували вистави за біблійним сюжетом. З часом канонічний вертеп переплівся зі шкільним театром, у якому сюжети на релігійну тематику поєднувалися із веселими інтермедіями. Часто під час літніх канікул студенти ходили по містах і селах з ляльковим театром, заробляючи собі на прожиття. З часом вертеп набув такої популярності, що ним захопилися і міські ремісники, і селяни. Поступово невеличкі сценки з народного життя набули ознак повноцінної вистави. З’явилися і постійні дійові особи – Дід, Баба, Москаль, Поляк, Циган, Пан, Хлопець, Чорт, Кінь, Коза. Та головним героєм був веселий Запорожець, здатний здолати навіть Чорта.

Вертепна вистава складалася з двох частин – «божественної» та «народної», дія яких, відповідно, розгорталася на двох поверхах театру, який називався скринькою (похідний будиночок з двома поверхами, зроблений з тоненьких дощок та картону). На другому поверсі розгорталася «Божественна» частина вистави, а на першому – «народна», бо перший поверх символізував грішну землю.

Якщо перша частина дійства (тобто оповідь про народження Ісуса Христа) залишалася незмінною, традиційною, то друга частина («народна») постійно змінювалася в залежності від місцевих умов, від часу та від майстерності виконавця.

Вертепна вистава була обов’язковим атрибутом різдвяних свят. Її показували в панських маєтках, у міщанських будинках, на площах. А от на ярмарках – тільки сценки з народного життя. Показувати біблійну частину під час ярмаркових свят заборонялося. Під час показу глядачі жваво реагували на події і героїв вистави, підкидаючи свої репліки, які пізніше входили до тексту вистави. Тому з часом і герої, і текст світської частини зазнавали значних змін. А вертепники, розважаючи народ, отримували гроші і частування.

«Зірка» – обов’язковий атрибут колядування. Зірку роблять із тоненьких дощечок, потім її декорують кольоровим папером, стрічками. В центрі вміщують зображення народження Ісуса Христа, зображення діви Марії. А в середині цієї зірки запалюють свічку, щоб вітер не загасив і щоб цю зірку було видно здалеку.

Колядування в Україні починається не в усіх місцевостях однаково: десь ідуть колядувати вже на Святий вечір; на Гуцульщині, наприклад, на перший день Різдва після церковного богослужіння; а на західному Поділлі – на другий день свят вранці.

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата. Але по всій Україні першими ідуть колядувати діти. На колядування завжди треба просити благословення. Діти просили благословення у батьків, а дорослі – у священника.

Із «зіркою» колядують дорослі парубки – вони ходять із «зіркою» та дзвоником. Парубки колядують ватагами. Колядницька ватага складається з п’яти, семи або дев’яти осіб. Колядники обирають з-поміж себе ватажка (що зветься «коляда» або «береза»), звіздаря, дзвонаря, міхоношу та запасних. Сформована колядницька ватага, отримавши благословення від священника, також питає благословення у господаря:

• Чи дозволите Христа славити?
• Просимо! – відзивається господар, відчиняючи двері.

Поколядувавши в одній хаті, ватага йшла до іншої. Заколядовані гроші парубки віддавали у церкву на оздоблення іконостасу.

Увечері на другий день Різдва, як стемніє, ідуть колядувати дівчата. Дівоча ватага ходить із ліхтарем у вигляді місяця або зірки. Ліхтар дівчата прив’язують до довгої палиці, щоб здалеку їх було видно. Дівчата до хати не заходять, співають на дворі, під вікном.

«Павуки» – теж атрибути Різдва. Вважалося, що вони захищають оселю від нечистої сили. Вішалися на вікнах. Робилися із соломки.

Чому в української традиційної ляльки немає обличчя?

Давня лялька завжди робилася без обличчя. Якщо ж обличчя було, то вважалося, що в ту ляльку могла переселитися душа дитини. Коли дитина хворіла, то мати перезамовляла хворобу на ляльку, а потім ту ляльку спалювали.

Тепер про кутю. В народі слово «кутя» означає два поняття: кутя як обрядова страва і кутя як Свят-вечір.

До Святої вечері господиня готувала 12 страв, які мали бути пісними. Чому 12 і чому пісних? Це пов’язано з тим, що впродовж року місяць оббігає землю 12 разів. Отже, кожному місяцю присвячена страва. А пісні страви символізують первісність та незайманість буття, бо ж первісний світ був рослинним.

До Святої вечері не сідають, аж поки у небі не з’явиться вечірня зірка – символ народження Ісуса Христа. А до того ніхто нічого в рот не кладе. Господар тре мак у макітрі, а господиня розкладає  нові ложки, нові миски, виймає з печі готові страви. Ось на небі вже засвітили зорі. З цього моменту і починається Свята вечеря.

Дідух – незмінний атрибут Різдва. Символ добробуту і щастя. Виготовлявся із найкращої запашної пшениці та жита із додаванням інших хлібних злаків по кілька стебел.

У різних місцевостях України Дідух використовували по-різному. Найчастіше його тримали до Водохреща, і в це свято його спалювали, а потім розкладали під плодові дерева, щоби краще родили. В окремих регіонах зерно з колосків Дідуха додавали до зерна нового врожаю, щоб він був ліпшим за попередній. Дідух також вважається місцем перебування добрих духів, опікунів роду і дому.

Обрядова коза. Обрядова коза в Україні вважається символом добробуту й достатку. Водила козу парубоча ватага. По обіді на перший день Різдва збирались парубки, які не брали участі в колядуванні, перевдягалися в Цигана, Діда-жебрака, Жида, Лікаря, Козака, Ляха, Козу. Заходили до хати, жартували, просили «дарів». Коли господарі погоджувалися дати «дари», вводили Козу. Збоку стояв Лікар. Починали вихваляти Козу. Аж ось Коза «помирає». Кличуть Лікаря. Той відмовляється лікувати мертву Козу. Усі жартують, співають, веселять дім. Потім міхоноша виймає дудочку і співом оживлює Козу. Віджартувавши, беруть дари та йдуть до іншої хати.

Гра «Калита». Молодь збиралася у хаті. Посередині хати підвішували до стелі калач. Поруч ставав парубок, який тримав у руках квач, вимазаний сажею. Учасники гри на такій конячці мали підскакати до парубка с квачем. Той ставив питання, а цей відповідав. Потім мав підстрибнути і відкусити калача. Якщо ж  не діставав до калача або неправильно відповідав на питання – його обличчя вимазували сажею. І ще: той, хто під’їзжав на конячці, не мав права сміятися, хоча було дуже смішно. Ця гра відбувалася на Св. Андрія – 13 грудня. А потім калача розривали на шматочки і всіх пригощали.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник НМТШ