Купюру номіналом у двадцять гривень ми бачимо практично щодня. А тим часом вона прикрашена портретом людини, яка не лише дала своє ім'я місту Івано-Франківську, а й осяяла своїм ім'ям значну віху в історії України, стала прикладом всебічного таланту, неймовірної працездатності та величезної сили духу. Але чомусь про життя такої незвичайної особистості мало відомо. Хто ж він, Іван Франко?

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту в родині Якова Івановича Франка та Марії Миколаївни Кульчицької. Батько Івана був відомим на всю округу ковалем. Якось заїжджі торговці, помітивши рудоволосого хлопчика, що пильно дивився на полум'я, передбачили йому: «Твій батько кує залізо, а ти куватимеш слова».

У вісім років, відучившись два роки у сільській школі, Івась вільно читав і писав німецькою та польською (Галичина на той час входила до складу Австрійської імперії). Першими уроками рідної, української мови Іван був завдячений дядькові – Павлу Кульчицькому. Ставши учнем школи у Дрогобичі, Іван жив у дальньої родички, яка мала столярну майстерню. Розповідають, що одного разу, зачитавшись на уроці, він не почув учителя і був посаджений на останню «ослячу» лаву. Але незабаром пересів на місце першого учня. Як у школі, так і в гімназії Іван був першим учнем.

Влітку він пас худобу, допомагав у польових роботах, проте пробував і писати. Перший вірш його «На Великдень 1871 року» був присвячений батькові.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 року, Іван Франко вступає на філософський факультет Львівського університету. Одним із перших, хто звернув свою увагу на творчість молодого поета Івана Франка, був український поет Кесар Олександрович Беліловський, який у 1882 році в київській газеті «Праця» опублікував статтю «Кілька слів про переклад гетевського “Фауста” українською мовою Іваном Франком» (увагу до себе Іван привернув своїми віршами та довгим фантастичним романом «Петрії та Довбущуки», у стилі Гофмана, надрукованими в журналі «Друг»). За участь у «Друзі» в 1877 році автор був заарештований (за доносом) і провів 9 місяців у в'язниці, в одній камері зі злодіями та волоцюгами. Після виходу з в'язниці від нього, як від небезпечної людини, відвернулося все галицьке консервативне суспільство. Тоді ж Франко змушений був залишити університет. Він закінчив його лише через 15 років, готуючись до професорської кафедри в 1895 році, до якої його так і не допустили. У в'язниці йому довелося побувати ще двічі – у 1880 р. – три місяці за підозрою в участі в селянських заворушеннях у Коломиї та в 1889 р. – два з половиною місяці за політичну діяльність.

Всебічно обдарований, енциклопедично освічений, дуже працьовитий – «Академія в одній особистості» – так називали його сучасники, Франко виявив себе в багатьох сферах української культури – був поетом, прозаїком, драматургом, критиком та істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав із життя та боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Фактично він став «золотим мостом» між українською та світовою літературою. Зазначимо у кількох словах основні віхи його великої спадщини.

За поетичним стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, це видатний поет післяшевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887). Збірка охоплювала головні твори його суспільної лірики, революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії вона була заборонена.

Вершина інтимної лірики Франка – збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро і зло, красу і вірність, обов'язки і сенс людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, у якій Франко півчуває стражданням рідного народу. Багато автобіографічного вклав Франко у свою визначну поему «Мойсей», у якій на матеріалі біблійного сюжету показав конфлікт вождя з народом. У поемі засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народу.

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається вона з так званого «бориславського циклу» (з 1877 року), у якому Франко представив жахливий образ та глибокий аналіз соціального зла в тодішній Галичині. Вершини прози Франка: повість «Boa constrictor» (1878) та соціальний роман «Борислав сміється» (1882), де вперше зображено початкові форми революційної боротьби робітників та стихійне пробудження його класової свідомості.

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), де зображено героїчну боротьбу горян Карпатської Русі проти монголів у 1241 році. Особливе місце у творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Шляхи-дороги» (1899–1900). Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них – представники різної статі, різних соціальних верств, професій, національностей. Прототипом головного героя Євгена Рафаловича послужив Євген Олесницький – адвокат та громадський діяч.

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми та комедії. Перші спроби на цьому полі походять із гімназії: «Югурта» (1873), «Три князя на один престол» (1874). Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках, серед яких – соціально-психологічна драма «Вкрадене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З великих п'єс відомі комедії «Горобина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок – «Останній крейцер» (1879), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла у 1920). У жанрі дитячої літератури він збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон Кіхота» (1891), «Коваль Басса», «Абу-Касіма» (1895).

З наукової спадщини Франка зазначимо таке. Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Думки про еволюцію в історії людства» (1881-1882), «Нові напрямки в народознавстві» (1895), «Соціалізм та соціал-демократизм» (1897).  

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Огюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природних дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля, теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буало, Готгольда Лессінга до Тена, Леметра, Гійо, Брюнетьєра, Брандеса та ін. Проте Франко залишився собою, мав власну думку, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівельник людських душ українського народу.

Праці Франка з теорії та історії літератури, літературної критики починалися з докторської дисертації «Варлаам та Йоасаф. Давньохристиянський духовний роман та його літературна історія» (1895) та статті – «Розбір “Наймички” Шевченка» (1895), що є цінним внеском до українського літературознавства. Найбільшою науковою роботою Франка є 5-томне видання «Апокриф та легенди з українських рукописів» (1896–1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з науковим аналізом. Вивчав Франко стару та середню епохи, історію української старовинної драми, зокрема, вертепної. З нової літератури Франко приділив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, О.Федьковича, А.Канського, Л.Українки, С.Самойленка, В.Винниченка та ін.

Підсумком літературознавчих досліджень та монографій була стаття «Південноросійська література» (1904) у словнику Брокгауза та Єфрона та загальний курс «Нарис історії українсько-російської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури він сформулював у статтях «Із секретів поетичної творчості» (1898), «Теорія та розвиток історії літератури» (1899), в яких наголошував на суспільному підкладі літературного твору, однак вихідною точкою оцінки Франко вважав артистичний талант автора та літературно-естетичні цінності твору.

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі роботи: «Етимологія та фонетика в південноросійській літературі», «Літературна мова та діалекти» (1907), «Нотатки до Української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, створену на придніпровських діалектах та збагачену західноукраїнськими виразами. За праці з філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських товариств. Пропозицію Олексія Шахматова та Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не було здійснено через заборону царського уряду.

В області фольклору та етнографії Франко зібрав багато вихідного матеріалу, написав низку статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Життя і слово», «Зоря», «Київська старовина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) та разом із В.Гнатюком редагував «Етнографічну збірку». Капітальною працею фольклориста є «Студії над українськими народними піснями» (три томи в «ЗНТШ»; окреме видання 1913 р.), у яких Франко застосував історико-порівняльний метод.

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені стану робітників, а також селянства Галичини.

Тісно пов'язані із соціологічними, суспільно-політичними та економічними історичними дослідженнями Франка близько 100 друкованих праць, більшість із них присвячені селянському руху та революції 1848 року в Галичині, а також польсько-українським відносинам.

У публіцистиці Франка часто розмиваються межі між науковим та публіцистичним есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вільних колів» і багато уваги приділяв отриманню загальнолюдських прав. Розпочавши свою громадську діяльність із москвофільського гуртка, він незабаром залишив його для народовецького табору.

Франко відомий також своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він казав: «Шкода, що я не орієнталіст».

Першу свою роботу зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через 2 роки після того, як Вільгельм Вундт відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію (1879). Надалі у багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це проявляється у статті «З секретів поетичної творчості» (1898) (II розділ називається – «Психологічні основи»), про психологічні аналізи діяльності тодішніх громадських діячів та психологічний аналіз персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав із 14 мов, серед інших: Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Гомулицького, Асника, Гавличка-Боровського, Яна Неруду, Махара та інших. Серед його перекладів є біблійна «Книга Буття».

Ось що сказав отець Макарій Каровець щодо релігійних поглядів Франка: «Тут згадуємо, що Франко майже з перших хвилин свого виступу до смерті був у нас головним пропагандистом виразного атеїзму, цей атеїзм пропагував і у своїх популярно-наукових писаннях, і у своїй поезії. Згадуємо, що атеїзм був завжди головним стовпом його світогляду. Згадуємо, що коли Франко помирав, відвідав його піп Феодосій Галущинський і вмовляв помиритися з богом і з церквою, в якій він, Франко, народився і з якою боровся все життя. І отримав від Франка відповідь: «А що на це сказала б молодь, яку я все життя вчив не вірити у бога?» Помер несповіданий і непокаяний.

Шлюб письменника, на жаль, не був щасливим. Наскільки блискучою була літературна нива Івана Франка, настільки ж невеселі були його фінансові справи. Гонорари за книги та статті не могли забезпечити потреби сім'ї. Його дружина, Ольга Федорівна, яка сприймала літературну діяльність чоловіка насамперед як джерело доходу, вважала його невдахою... Вічні потреби, важка непродуктивна праця та проблеми запекли Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося такими: нещасний, недбало одягнений Франко і сіпана бідністю та дітьми Ольга. Для пані Франко життя у шлюбі було нестерпним. Урочистості з нагоди 25-річчя його наукової, суспільної та літературної діяльності вона сприйняла як глузування. Вона почала також страждати на психічні розлади, які ще більше посилилися після смерті в 1913 році сина Андрія. За спогадами сучасників, скандали в їхньому будинку не вщухали.

Можна багато розповідати про поневіряння автора, його політичні уподобання та боротьбу, проте цікаво відзначити, що 25-річний літературний ювілей Франка урочисто відсвятковано 1899 року українцями всіх партій та країн. Найкращі українські та русинські письменники Росії та Австрії без різниці напрямків присвятили Франку збірку «Привіт» (1898). Ще за життя багато його творів перекладено німецькою, польською, чеською і – переважно наприкінці його життя – російською мовами.

За своє життя Іван Франко створив понад п'ять тисяч (!) творів, при тому, що він ніколи не мав нормального робочого кабінету. Нерідко його називають титаном праці – іноді здається просто неймовірним, щоб одна людина змогла стільки зробити (він залишив по собі понад 100 томів художньої, наукової та особливо багатої епістолярної спадщини, лише перерахування його праць становить кілька томів).

Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, впевнившись сам чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, піднімає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Люди, не знайомі з Франком, уявляли його людиною богатирської статури, таким собі титаном – відповідно  його потужним творам. А він був невисоким, з почервонілими від втоми очима, одягненим у скромний сірий (на свята – синій) костюм і вишиванку, немодні туфлі, з буханцем хліба під пахвою. Але безпосереднє спілкування показувало реальну енергетику Івана, його силу духу.

Сум і скорбота охопила всю Україну, коли великий «каменяр» помер. Ховали письменника 31 травня. Був ясний сонячний день. З дозволу військового коменданта Львова похоронна процесія в понад десять тисяч осіб з безліччю вінків пройшла центральними вулицями Львова. З родичів на похороні були присутні лише молодший син Франка Петро, який на кілька днів зміг вирватися з фронту, та старший брат письменника Захар. Дочка Ганна, яка працювала у шпиталі, дізналася про його смерть лише за три місяці.

Наукове товариство імені Тараса Шевченка звернулося до старости Львова з проханням, щоб Франка поховали на Личаківському цвинтарі, на ділянці, де лежали М.Шашкевич, В.Барвінський, але одержало відмову, і письменника поховали в гробниці, що належить одній польській родині. Лише через п'ять років прах Франка знайшов власну могилу, на якій було встановлено плиту зі скромним написом: «Тут поховано великого українського поета Івана Франка». У 1933 році на могилі було споруджено пам'ятник.

Марко Черемшина писав: «Можливо, спитаєте, яке враження справив на мене Франко? Враження великого астрального тіла, яке зігріває всю Україну».

У листопаді 1915 року український письменник став кандидатом на Нобелівську премію. У документі, що зберігається в архіві Шведської академії за №19 за 1915 рік, можна прочитати: «№4. Іван Франко». Його кандидатура розглядалася нарівні із претендентами – А.Франсом, Р.Ролланом та іншими. Лауреатом став Р. Роллан. Проте українець залишився у списку можливих лауреатів наступного року і навіть мав непогані шанси на успіх. На жаль, у травні 1916-го письменник помер – Нобелівський комітет нагороджує лише живих…

В історії людства небагато знайдеться особистостей, рівних йому за різнобічністю таланту та працездатностю… Чи зігріває серце титана Україну зараз?

А.А. Антонюк, кандидат фізико-математичних наук,
Н.Г. Антонюк, кандидат хімічних наук