Описова експедиція, яку очолив відомий мореплавець і географ, капітан-лейтенант флоту Олексій Іванович Бутаков, і до складу якої як художник увійшов Тарас Шевченко, була організована для опису Аральського моря, вивчення його природних ресурсів та умов майбутнього судноплавства.
По дорозі від Орської фортеці до укріплення Раїм (бо саме з цього пункту в гирлі Сирдар’ї експедиція вийшла в Аральське море) Шевченко став свідком того, як казахи влаштували традиційний щорічний підпал сухої ковили у степу.
Через кілька років (у 1855 р.) Тарас Григорович опише це вражаюче видовище у своїй повісті «Близнята» (цитата в перекладі українською мовою):
«Другого дня ми вирушили, як почало сходити сонце. Ранок був тихий, ясний, прегарний. Я… цілком міг віддаватися спогляданню природи довкола. Це був рівний, без будь-якого найменшого узгір’я степ, як білою скатертиною, вкритий ковилою неозорий степ. Чудова, але разом і сумна картина! Ні кущика, …анічогісінько, крім ковили, та й та стоїть, не ворухнеться, наче скам’яніла»… раптом з-за обрію показалася біла хмарка. Я страшенно зрадів цьому явищу: все-таки різноманітність. Починаю любуватися нею, а вона, лукава, то раптом розтане в повітрі, то знову з’явиться з-за обрію.
– Бач, собаки, що надумали – промовив один козак.
– А що таке?.. – спитав його другий.
– Хіба осліп, не бачиш? Степ горить!
– А й насправді горить!..
Я почав уважніше вдивлятися в обрій і, справді, замість хмарки побачив, як клубочився білий дим, що швидко зникав у розпеченому повітрі. Десь ополудні війнув назустріч нам тихий вітерець, і я відчув уже легкий дух диму.
Незабаром постала перед нами срібна стрічка Орі, і довга, в наш бік затока війнула прохолодою. Я дихнув вільніше, і поки транспорт розвертався своїм велетенським каре довкола затоки, я вже купався в ній. Пожежа все ще була попереду нас, і ми могли бачити тільки один дим, а полум’я ще не з’являлося з-за обрію. По заході сонця почала світити над обрієм бліда заграва. В міру наближення ночі заграва червоніла і підходила до нас. З-за темної, поземної, ледь-ледь вигнутої де-не-де лінії почали з’являтися червоні струмені та язички. В транспорті усе затихло, ніби дожидаючи чогось надзвичайного. І справді, дивовижна картина постала перед моїми зачудованими очима.
Увесь простір, що я його бачив удень, ніби розширився і облився вогневими струменями, які йшли майже рівнобіжно. Чудова, невимовно прекрасна картина! Я цілу ніч просидів під своєю джеломейкою, любуючись вогняною картиною».
Акварель «Пожежа в степу» Шевченко виконав на прохання начальника експедиційного транспорту генерал-майора Івана Петровича Шрейбера і подарував йому. Це був перший малюнок, виконаний художником під час Аральської експедиції.
На малюнку зображено вогняну стіну, що охопила весь обрій. На першому плані – вози експедиційного транспорту, намети, юрти на березі маленької річечки, а також група казахів біля вогнища.
Спочатку Шевченко виконав олівцевий начерк, а уже пізніше – акварель. Художник по пам’яті відтворив колорит і побудував композицію на основі своїх власних зорових спостережень, а також своїх пізнань про життя казахів. Перед нами – кочовий стан казахів, укріплений повозками, розставленими по периметру.
Передати картину відкритого вогню, та ще й у такому масштабі, завжди є дуже складним завданням для художника. Шевченко в цьому мистецькому творі зумів передати відчуття вогняної стіни, що рухається, завдяки тонким колірним так би мовити розтягненням. Художник плавно регулює насиченість червоного кольору – від дуже густого до стану розсіяних вкраплень, що ніби гаснуть у суміші кольорів буро-зелених відтінків. Враження струменів полум’я, що вириваються з-за обрію, Шевченко створює пунктирними мазками білила.
Колористичність малюнка та його емоційне напруження визначають три джерела освітлення:
- Степ, що палає на обрії;
- Далекі сонячні промені, що відсвітлюють хмарку у верхній частині композиції;
- Відблиск вогнища, навколо якого зібралася група казахів (на першому плані малюнка).
Микола Макаренко (1877–1936) – український історик мистецтва, археолог і маляр-графік, який досліджував українське мистецтво, опублікував у 1914 році репродукцію акварелі Шевченка під назвою «Вид пожара в киргизской степи» у Шевченківському збірнику (томі І), виданому в Петербурзі, і там же, в статті «З артистичної спадщини Шевченка» він написав, що цей малюнок «виконано дуже гарно: не почувається ні сухості, ані одноманітності. Нема нічого робленого, вимученого. Навпаки, відчувається нервова, бойка, вправна рука та свіжий соковитий пензель».
Дмитро Антонович у своїй книжці «Шевченко-маляр» (2004) пише, що Микола Макаренко зробив дуже велику справу для дослідників малярської творчості Шевченка, відшукавши і опублікувавши цей малюнок, бо до того були відомі тільки, так би мовити, ліричні краєвиди Шевченка – сонячні, життєрадісні, або повиті сумом сірі краєвиди, іноді трохи романтично забарвлені, а тут Шевченко перед нами постав з широкою, величавою, трагічною, епічного розмаху картиною. Очевидно, дуже великим було захоплення Шевченка невиданим доти явищем, що він його так безпосередньо просто й величаво, відтворив. Цей пейзаж несе в собі великий емоційний заряд, викликаючи у глядачів почуття схвильованості.
Унизу посередині малюнка чорнилом є авторський підпис і дата: «Т. Шевченко. 1848».
Малюнок наклеєний на альбомний аркуш, на якому праворуч угорі чорнилом позначено: 41.
По верхньому краю альбомного аркуша олівцем напис: «Оригинальный рисунокъ Шевченки, подаренный г-мъ Шрейберомъ». Під малюнком по нижньому краю альбомного аркуша тушшю напис: «Видъ степного пожара въ киргизской степи во время следования транспортов въ Укрепления близъ Аральского моря. 12 мая 1848 года въ веденіи Г.М. Шр…на заливе р. Ори».
Від власника малюнка генерала Шрейбера після 1861 року (тобто після його смерті) малюнок надійшов, напевне, до когось із його рідних. З 1914 року він належав московському колекціонерові Миколі Михайловичу Миронову. А з 1919 року малюнок уже належав Р.М. Левінзону, котрий працював тоді в Управлінні музеїв – керував музеями. Очевидно, він мав доступ до конфіскованих після революції 1917 року речей.
Існує дуже цікава історія надходження акварелі Т.Шевченка «Пожежа в степу» до Державного музею Шевченка (нині Національного), записана мною зі слів тодішнього головного зберігача фондів Клавдії Василівни Чумак.
Відомий український мистецтвознавець Степан Андрійович Таранушенко в 1927 році був у відрядженні в Москві і зайшов до Управління музеїв, де зустрівся з Р.М. Левінзоном. Той йому сказав, що може продати цю акварель. Але у Таранушенка не було з собою відповідної суми грошей. Тоді він продав свою смушеву шапку і купив акварель. Таким чином, з 1927 року «Пожежа в степу» належала Таранушенку. У 1933 році його було заарештовано і він 10 років відсидів у «Гулазі». Упродовж цих років акварель зберігалася в Тамбові у родичів Степана Андрійовича. Після реабілітації Таранушенко деякий час жив у Курську, потім в Астрахані, де працював в різних картинних галереях. Нарешті 1954 року він повернувся до Києва і почав працювати в Академії архітектури. Акварель знову була з ним, хоча до того часу вважалося, що вона вкрадена і вивезена до Франції.
Одного разу до музею завітав професор Музичко і сказав К.В.Чумак, що може дати адресу людини, у якої зберігається акварель «Пожежа в степу». Почалися довгі переговори з Таранушенком, але він не хотів продавати цю роботу. Художник Юрій Вербицький ходив до нього додому, зробив дві копії цієї акварелі. Одну подарував Таранушенку, а другу – музею. Але потім все ж таки умовили Степана Андрійовича продати акварель за 4,5 тисяч карбованців.
Таким чином, з 1971 року малюнок зберігається в Державному музеї Шевченка (з 2001 року – Національному музеї Тараса Шевченка) і не перестає захоплювати численних відвідувачів музею, адже в цій акварелі яскраво виявився настрій Тараса Шевченка, його нестримне бажання хоч на якийсь час забути про тяжке заслання і відпочити душею серед природи – хоча і чужої, але своєрідної.
Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
![Математика: проблеми теорії чисел [2]](/images/202404ua/numbers-theory.jpg)
Засновник та видавець