Пам’ять – це один із найзагадковіших психічних феноменів, який, незважаючи на більш ніж столітню історію вивчення, все ще приховує в собі безліч таємниць.

Лише замисліться: без пам’яті ми не змогли б навчатися (бо відразу усе б забували), спілкуватися (адже не мали б словникового запасу) і навіть не знали б власної біографії.

Лауреат Нобелівської премії Ерік Кандель (Eric Kandel) у своїй автобіографічній книзі «У пошуках пам’яті» писав: «…пам’ять забезпечує цілісність нашого життя», «ми ті, хто ми є, багато в чому завдяки пам’яті та здатності до навчання». Очевидно, що без такої функції як пам’ять людська психіка була б приречена на деградацію.

Завданням сучасних науковців є здобуття нових знань, що допоможуть глибше осягнути природу пам’яті та її можливості. Та навіть не зважаючи на велику кількість прихованого, на сьогодні вже вдалося встановити ряд цікавих особливостей та механізмів пам’яті людини.

Наприклад, славнозвісний «ефект Зейгарник», який був відкритий радянським психологом Блюмою Вульфівною Зейгарник під час виконання дипломної роботи (науковим керівником виступив не менш відомий психолог – Курт Левін).

Суть зазначеного феномену полягає в тому, що незавершені дії запам’ятовуються у рази краще, ніж завершені.

Сам експеримент мав наступний вигляд: експериментатор надавав досліджуваним (тобто, людям, які брали участь у дослідженні) ряд завдань, які необхідно було вирішити за певний час. Потім досліджуваному раптово повідомлялося, що час вичерпаний і завдання вилучалися у нього. Через певний проміжок часу досліджуваному було запропоновано пригадати, які завдання він вирішував.

Результат був очевидним: незавершені завдання запам’ятовувалися значно краще, ніж завершені.

Ще одним цікавим феноменом пам’яті є її семантична організація. У найзагальнішому розумінні семантика – це наука про значення. Тому, образно кажучи, мова піде про тематичну «картотеку» пам’яті. Вона складається із так званих семантичних полів – сукупностей слів зі спільним або схожим значенням. Також, до одного семантичного поля можуть входити слова однієї категорії (наприклад, назви меблів).

Існування таких семантичних полів було доведене рядом цікавих досліджень, які наведені нижче.

Перше з них – це метод семантичного радикалу Олександра Романовича Лурії та Ольги Сергіївни Виноградової, який полягає у тому, щоб за допомогою умовного рефлексу дослідити семантичну близькість слів.

Дослідження проводилося наступним чином: досліджуваним пред’являвся ряд понять певного семантичного класу (наприклад, назви музичних інструментів: скрипка, віолончель і т.д.), що супроводжувався негативним безумовним стимулом (несильним ударом електричного струму).

Після цього пред’являлися слова, які були семантично пов’язані з підкріплюваними раніше (інші назви музичних інструментів), і ця процедура супроводжувалася оборонною реакцією досліджуваного. Пред’явлення слів, що були опосередковано пов’язані з першими (наприклад, оркестр, концерт), викликало орієнтовну реакцію. Слова, які не були пов’язані із музичною тематикою (дім, сонце, пустеля), викликали нейтральну реакцію.

Таким чином було встановлено, що людина несвідомо відносить певні слова до одного смислового простору, тому заперечувати наявність семантичних полів у пам’яті просто немає сенсу.

По-друге, показовим є експеримент Алана Бедделі (Alan Baddeley) із пред’явленням досліджуваним слів зі спільними семантичними значеннями, наприклад: великий, гігантський, масивний тощо. Після двадцятихвилинної паузи людям було важко пригадати зазначені слова. Так учений зробив висновок, що довготривала пам’ять кодується семантично, тобто за принципом змісту.

Наступне дослідження було проведене Віктором Федоровичем Петренко (нар. 1948) із використанням методу гіпнозу.

Один досліджуваний був введений у гіпнотичний стан, після чого йому заборонили бачити цигарки, тобто дали установку на «забування» їх функції як предмету. По виходу із гіпнозу досліджуваний «не бачив» не лише цигарки, але і попільничку, сірники чи недопалки. Якщо предмети потрапляли у його поле зору, то їх призначення і назва не могли бути відтворені ним; тобто, людина бачила об’єкт, але не усвідомлювала його.

Таким чином, внаслідок гіпнотичної установки, було «стерте» ціле семантичне поле, пов’язане з курінням.

Отож, ми розглянули тематичне упорядкування пам’яті – семантичні поля, але ще одним не менш цікавим питанням залишається фізіологічна основа пам’яті. Свого часу популярним був пошук «енграми» – своєрідного «резервуару» для всіх спогадів, який так і не був знайдений.

Згодом відповідь була знайдена у дослідженнях, які показали, що пам’ять охоплює весь мозок: її основа – це синапси, що з’єднують нейрони. Саме процес утворення нових зв’язків між нейронами, тобто синапсів, і є фізіологічним підґрунтям процесу запам’ятовування.

Проте і тут не все так просто.

Існує ряд структур мозку, які пов’язані з функціонуванням різних видів пам’яті. До них відносять: фронтальну кору, гіпокамп, стовбур мозку і мозочок. Кожна з цих структур так чи інакше задіяна у функціонуванні різних видів пам’яті. Наприклад, при видаленні гіпокампу інформація із короткотривалої пам’яті перестає надходити у довготривалу, а фронтальна кора бере участь у процесах короткотривалої пам’яті.

Ці дані також підтверджують досліди з пацюками, де першій групі тварин хірургічно пошкоджували гіпокамп, а другій – частину фронтальної кори. Тоді за допомогою досліду виявили, що перша група (з пошкодженим гіпокампом) погано справляється із завданнями, де необхідне використання довготривалої пам’яті, а друга – добре.

Якщо ж ставилося завдання, де необхідно було використати короткотривалу пам’ять, то пацюки першої групи легко її виконували, а пацюки другої – ні. Такі дані підтверджують участь відповідних мозкових структур у психічних процесах пам’яті.

А стосовно місця збереження спогадів, то воно дійсно не може бути чітко локалізоване. Ерік Кандель робить припущення, що спогади різних органів чуття зберігаються у відповідних їм ділянках кори головного мозку: зорові образи у зоровій корі або потиличних долях і т.д. 

Це підтверджується також експериментами зі щурами, яким видаляли різні за величиною частини кори великих півкуль. У результаті було виявлено, що ефективність запам’ятовування пропорційна кількості кори, яка залишилася неушкодженою, незалежно від місця її локалізації.

Після ознайомлення з досягненнями різних наук по вивченню пам’яті варто також звернутися до перспектив. Одним із важливих завдань залишається розробка універсальної теорії пам’яті, адже існують припущення, що людина пам’ятає значно більше, ніж вона усвідомлює і може пригадати.

Якщо це дійсно так (деякі експерименти з гіпнозом «натякають» на таку можливість), тоді багато наукових уявлень про пам’ять можуть бути повністю змінені.

Загалом, підґрунтя для такої теорії існує, зважаючи на дані, наведені Крістофером Фрітом (Chris Frith).

Він стверджує, що людиною усвідомлюється далеко не вся інформація, яка є актуально доступною мозку. Ці дані експериментально підтвердилися у дослідженнях з несвідомою установкою.

Отже, можна припустити, що існує певний «фільтр», який вибірково пропускає певну інформацію у свідомість, а іншу – затримує, роблячи недоступною для людини.

Схожа схема лежить в основі моделі пам’яті Річарда Аткінсона і Річарда Шифріна: довготривала пам’ять є практично необмеженою в об’ємі, але має обмежені можливості довільного згадування інформації, яка в ній зберігається.

Крім зазначеного є ще багато перспектив у вивченні пам’яті.

Наприклад, вивчення механізмів пам’яті та створення на їх основі методик для полегшення запам’ятовування, глибоке та системне дослідження феноменів «дежавю» (коли нове сприймається як щось знайоме), «жамевю» (знайоме сприймається як щось нове, раніше ніколи не бачене) та «прескевю» (ситуація, коли не можеш пригадати знайомий термін, хоча він «на кінчику язика») і т.ін.

Саме тому пам’ять була і залишається актуальним об’єктом дослідження та приховує в собі ще багато цікавих таємниць.

Як же використати отримані про пам’ять знання на практиці? Це дуже просто. Закономірності, відкриті ще Германом Еббінгаузом близько ста років тому, і досі використовуються у різних мнемотехніках (методах, що полегшують запам’ятовування).

 Серед них такі (їх дуже просто перевірити та застосувати на практиці):

1. «Ефект краю» – перша і остання одиниця ряду запам’ятовуються краще, ніж ті, що знаходяться посередині, отже при повторенні великої кількості матеріалу найважливіший слід винести на початок або кінець роботи.

2. Основна особливість процесу забування: спочатку він прогресує дуже швидко, а з часом – сповільнюється, внаслідок чого в перші години після запам'ятовування втрачається близько 60% інформації. Отже, необхідно декілька разів через значний проміжок часу повторити матеріал, щоб запам’ятати його краще; чим більший буде цей проміжок та кількість повторів, тим міцніше запам’ятається інформація .

3. Об’єм короткотривалої пам’яті становить 7±2 об’єкти, тому за один раз краще запам’ятовувати саме таку кількість дат, правил, імен і т.ін. Якщо треба запам’ятати більше, то краще розділити інформацію на окремі блоки та вчити їх поступово.

4. Осмислений матеріал запам’ятовується набагато швидше і легше, ніж беззмістовний, тому розуміння суті й логіки матеріалу значно полегшує запам’ятовування.

Якщо Вас зацікавили проблеми дослідження пам’яті, то ми раді бачити Вас на факультеті психології (кафедра загальної психології) Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Аліна Бахвалова, факультету психології КНУ імені Тараса Шевченка