Кецалькоатль – міфологічний персонаж Давньої Мексики

Кецалькоатль – один з найбільш популярних міфологічних персонажів Давньої Мексики. За традиційними уявленнями, він був білошкірим бороданем і зіграв подвійну роль у долі місцевих народів: спочатку благодійника, просвітника, а потім – «злого генія». Адже саме за нього, за популярною версією, прийняли ацтеки ватажка іспанських завойовників Кортеса.

Легенду про «білого бога» вже кілька сторіч переказують у художній літературі, статтях ЗМІ, науково-популярних та навіть наукових виданнях. Щоразу дещо по-іншому, проте основа одна.

Колись давно у Мексиці жив білий бородатий бог на ім’я Кецалькоатль. Він був добрим: заперечував людські жертвопринесення, навчав людей мистецтвам та ремеслам. Це не сподобалося жерцям-суперникам, які сповідували кривавий культ, і ті домоглися його вигнання. Кецалькоатль вирушив морем на схід, до країни предків, проте обіцяв повернутися. З тих пір народи Мексики чекали на нього: хтось – з острахом, а хтось – з надією. Коли Кортес висадився на мексиканському узбережжі, його прийняли за Кецалькоатля, який повернувся. Сталося це тому, що, по-перше, він був білим, по-друге – мав бороду і одягався майже так, як легендарний бог, і, по-третє, прибув у рік з тією назвою, у який, за переказами, відбув Кецалькоатль. Ці «докази» переконали царя ацтеків Монтесуму у тому, що Кортес і є Кецалькоатлем, і той наказав не чинити зайдам опору, і, врешті-решт, дозволив їм захопити країну.

Чи схожий Кецалькоатль індіанських міфів на цей образ? Про що у них йдеться насправді?

Тут на нас чекає сюрприз. У фольклорі ацтеків можна виокремити цикли легенд про принаймні ДВОХ Кецалькоатлів.

Перший Кецалькоатль – це один з богів-деміургів, який брав безпосередню участь у створенні світу та людей.

Бог-деміург

Міфи кажуть, що колись давно у космічному просторі жив двоєдиний бог на ім’я Ометеотль – одночасно чоловік і жінка. Він також мав інші імена, для кожної половини окремо: Ометекутлі та Омесіуатль (Подвійний Пан та Подвійна Пані) або Тонакатекутлі та Тонакасіуатль (Пан – Володар нашої плоті та Пані – Володарка нашої плоті).

З часом богу, мабуть, стало нудно, і він вирішив народити дітей. В нього народилося четверо синів – четверо богів-Тескатліпок.

Першим з’явився на світ червоний Тескатліпока, який згодом отримав багато імен, одне з яких – Шипе (у Тлашкалі – Камаштле). Другим народився чорний Тескатліпока, який так і залишився Тескатліпокою. Третім з’явився білий Тескатліпока, який згодом став Кецалькоатлем.

Найменшим і наймолодшим з братів був блакитний Тескатліпока. Він був шульгою і згодом, у ацтеків, отримав ім’я Уіцілопочтлі.

Формально з’явилося четверо богів, але в наступних міфах про творення світу діють здебільшого двоє – Тескатліпока та Кецалькоатль. Уіцілопочтлі зливається з Тескатліпокою, Шипе вважається чи то товаришем, чи то однією з аватар Кецалькоатля.

Міф записаний місіонерами зі слів ацтеків вже у ранньоколоніальну добу. Не виключено, що у первинному варіанті було лише два бога-деміурга, а інших потім додали заради симетрії та символізму кольорів.

Боги-брати відпочивали 600 років, а після цього вирішили створити світ.

Доручили цю важливу справу парі богів-деміургів. Першим з них був Кецалькоатль, другим – Тескатліпока чи Уіцілопочтлі (за версією ацтеків).

Боги-деміурги створили

1) вогонь;
2) половину сонця, яке світило недостатньо, бо було не цілим;
3) чоловіка та жінку, яким наказали «не лінуватися, а працювати»;
4) дні, місяці, роки;
5) богів пекла Міктлантекутлі та Міктлансіуатль, і разом з ними, 9 рівнів пекла;
6) небо (13 небес) та воду;
7) потім виростили у воді чудовисько;
8) боги-деміурги (Кецалькоатль та Тескатліпока) розчленували це чудовисько і зробили з нього землю;
9) насамкінець деміурги створили бога дождя Тлалока та його дружину Чальчіутлікуе – богиню прісної води. Тлалок зробив собі слуг – малих Тлалоків.

Після цього, нарешті, боги зрозуміли, що половина Сонця дає недостатньо світла. Тескатліпока став Сонцем. Так почалася Перша Епоха. У той час на землі жили гіганти. Проте цей стан речей тривав недовго.

За ацтекськими міфами світ, перш ніж стати таким, як він зараз, пережив низку катастроф. Майже все живе зникало, потім знов відроджувалося. Кожна з міфічних праепох називалася Ерою, або Сонцем.

У різних версіях міфу назви та навіть кількість цих ер відрізнялися. За версією ацтеків, було так.

1) Перша ера називалася Науі Оселотль (4 Оцелот). Це була ера стихії землі. Сонцем був бог Тескатліпока. Землю населяли гіганти.

Кецалькоатль також захотів стати Сонцем, тому від вдарив Тескатліпоку палицею. Той впав у воду, перетворився на ягуара і почав вбивати гігантів. Так завершилася перша епоха.

2) Друга ера називалася Науі Еекатль (4 Вітер). Це була ера стихії повітря. Сонцем був бог Кецалькоатль.

Тескатліпока у подобі ягуара вдарив Кецалькоатля. Той впав з неба. Здійнявся сильний вітер. Люди перетворились на мавп.

(У цьому міфі є цікавий момент. Давні індіанці Мезоамерики сповідували, так би мовити, «теорію еволюції навпаки». За їхніми уявленнями, не люди походять від мавп, а навпаки: мавпи – то колишні люди. У майя також є подібні мавпячі легенди. Вони пішли навіть далі та вважали, що мавпи – то колишні напівбоги. Цікаво, що вже у ранньоколоніальні часи спорідненість з мавпами стала вважатися чимось образливим навіть для нащадків місцевої еліти.)

3) Третя ера називалася Науі Кіуітль (4 Дощ). Це була ера стихії вогню. Сонцем був бог дощу Тлалок (за деякими версіями, «намісник» Тескатліпоки).

Завершилася ера вогняним дощем. Люди загинули або перетворилися на індиків.

4) Четверта ера називалася Науі Атль (4 Вода). Це була ера стихії води. Сонцем була богиня води Чальчіутлікуе – «намісниця» Кецалькоатля.

Завершилася ера потопом. Люди перетворилися на риб.

Після четвертої катастрофи «небо впало на землю». Тескатліпока та Кецалькоатль попросили допомоги в інших богів, а потім перетворились на дерева і всі разом «підняли вгору небо та зорі».

Проте на небі ще не було Сонця, а на землі – людей.

Так почалася наша, П’ята Ера – Науі Ольїн (4 Землетрус). Вона колись завершиться землетрусом, проте коли – ніхто не знає.

А на початку ери перед богами стояло завдання – створити Сонце та людей. Про те, як вони впоралися з ним, розповідає наступний цикл міфів.

За однією з легенд, творцем, як зазвичай, виступив Кецалькоатль. Цього разу його суперником був не Тескатліпока, а бог дощу Тлалок. Хоча, імовірно, бог-суперник просто не хотів «світитись» зайвий раз – відомо, що Тлалок був його поплічником.

Кецалькоатль протримав сина над полум’ям так довго, що той почервонів від жару і став Сонцем. Тлалок пожалів свою дитину – тримав не над полум’ям, а над вугіллям. Тому той отримав менше блиску та перетворився на Місяць.

Проте більшої популярності набула легенда про інших богів: заможного та пихатого Текукістекатля та бідного, скромного Нанауацина.

Боги зібралися у Теотіуакані, священному місті, щоб створити Сонце нової епохи. Хтось з богів мав пожертвувати собою – стрибнути у вогнище, згоріти та перетворитися на Сонце.

Два боги погодилися виконати цю важливу місію – багач Текукістекатль і бідний та хворий Нанауацін. Перед стрибком у вогонь боги виконали цикл обрядів та піднесли іншим богам дари. Текукістекатль подарував коштовності, у Нанауаціна не було нічого, тож він пожертвував... колючки, змащені кров’ю, яку він пролив під час ритуалу очищення.

Нарешті, настав час ставати Сонцем. Текукістекатль повинен був стрибнути першим. Саме він мав стати Сонцем, бо його пожертви були найціннішими.

Проте багач злякався. Чотири рази підходив він до багаття, і чотири рази відступав. Вогнище було дуже великим... та гарячим.

Настала черга Нанауаціна. Той не вагався ані миті. Стрибнув, затріщав у вогні – і перетворився на яскраве Сонце.

Слідом за ним стрибнув і Текукістекатль. Проте не у центр вогнища, а скраєчку, у попіл. Тому він отримав менше блиску і перетворився на Місяць.

(За одним з варіантів легенди, спочатку і він світив достатньо яскраво. Проте хтось з богів вважав, що боягуз не заслуговує такої честі, і тому кинув у Місяць... кролика. Кролик оселився на Місяці, і тому той став світити більш тьмяно).

Цікаве трактування цього міфу. За однією з версій, в ньому – пропаганда людських жертвопринесень. За іншою – він закликає до добровільної самопожертви. Є також версія – міф закликає позбутися всього зайвого, «земного», вивільнити творчу енергію й духовну сутність, тобто – до трансформації та перевтілення. У цьому міфі яскраво проявляється подвійність світосприйняття давніх мексиканців.

Отже, Сонце та Місяць, земля і вода – все на місці. Не вистачає на землі лише людини.

Кецалькоатль визвався вирішити цю проблему – спуститися до підземного світу, володінь Міктлантекутлі, бога смерті, і забрати в нього кістки людей минулих ер.

Бог смерті погодився віддати кістки, проте висунув умову. Кецалькоатль повинен чотири рази обійти його трон, граючи на трубі з мушлі. Завдання здавалося простим, проте виконати його було неможливо. Труба не мала отворів. Кецалькоатлю допомогли комахи. Хробаки просвердлили отвори у мушлі, а шершні зібралися у них та загули.

Бог смерті був вимушений віддати кістки, проте задумав ще одну підлоту. Він наказав своїм підлеглим викопати яму, і Кецалькоатль на зворотному шляху звалився у неї. Бог втратив свідомість, а кістки розсипалися. Коли Кецалькоатль прийшов до тями, то побачив, що кістки погризли перепілки.

Він все ж так-сяк зібрав їх та приніс до Тамоанчану – райської обителі, де, за переказами, жили боги. Одна з богинь змолола кістки в порох. Боги додали до цієї субстанції свою кров. Так, з праху та крові богів, постали люди П’ятої ери – масеуали, тобто «ті, хто заслужений покаянням».

Результатом «дефектності» кісток стало те, що люди нашої ери значно менші, ніж ті, що жили у минулі епохи. До того ж, народжуються дітьми, і лише потім виростають. (Перші люди народились одразу дорослими).

Новонародженим людям потрібно щось їсти. Кецалькоатль також подбав про це. Він чи то попрохав, чи то вкрав у мурах зерна маїсу.

Творіння нашого світу остаточно завершилося. Міфи поступаються місцем історії.

На відміну від переказів про минулі ери, у циклі міфів про створення П’ятого Сонця згадані цілком конкретні географічні місця – Тамоанчан та Теотіуакан.

Тамоанчан, за думкою деяких вчених – не райське місце, розташоване на небі, а тропічне узбережжя Мексиканської затоки, де у 2 тисячилітті до н.е. народилася перша розвинута цивілізація Мезоамерики – ольмеки.

Ольмекам було відомо землеробство, ремесла, архітектура та скульптура. Вони мали писемність та календар. Кам’яні голови ольмеків, створені 3 тисячі років тому, є «візитівкою» цієї загадкової цивілізації та донині викликають подив та зачарування.

Саме у мистецтві ольмеків з’являється вперше зображення «пернатого змія» – символу неба.

Теотіуакан – це перший мегаполіс давньої Америки. Він процвітав у І тисячолітті нашої ери і деякий час був найбільшим містом не лише Мезоамерики, а й всього світу. Тоді кількість його мешканців, за деякими підрахунками, могла досягати 100 чи навіть 200 тисяч осіб.

«Візитівкою» Теотіуакану є величезні піраміди Сонця та Місяця.

З часом гігантське місто почало занепадати, і біля 650 року було залишено.

Коли ацтеки прийшли до долини Мехіко, церемоніальний центр міста був пусткою. Ацтеки дивилися на гігантські піраміди і гадали, що спорудити таке під силу лише богам. Так Теотіуакан став місцем богів і творіння ацтекських легенд. Навіть сама назва міста перекладається з науатль як «Місто богів» або «Місце, де людина стає богом». Відомі також майянські назви Теотіуакана: Хонохвіц та Вітенах. Як називали місто самі мешканці, невідомо.

Про релігійні уявлення теотіуаканців ми можемо лише здогадуватися. Але відомо, що у місті поклонялися Пернатому Змію (тобто, Кецалькоатлю) і божеству, схожому на Тлалока. Не виключено, що Кецалькоатль та Тлалок – справді, одні з найдавніших богів, успадковані згодом ацтеками та їхніми попередниками ще з Теотіуакану.

В циклах міфів про творення світу, Кецалькоатля, як зазначалося вище, інколи називають Білим Тескатліпокою. Чи може це бути натяком на те, що він – білошкірий європеєць?

Описи і зображення Кецалькоатля, знайдені у стародавніх манускриптах, спростовують цю привабливу версію.

Ось що писав про зовнішність Кецалькоатля-бога у 30-х роках ХХ сторіччя американський дослідник Джордж Вайян: «Кецалькоатль літописів долини Мехіко ніколи не був білявим. Зазвичай його зображали з чорною бородою та розмальованим обличчям, якщо він не був представлений у масці бога вітрів...» [2]

А ось опис Кецалькоатля з іншої, пізнішої роботи: «Кецалькоатль зображений у кодексах з тілом, розфарбованим у чорний колір, що характерно головним чином для жерців... Його рот закриває маска у вигляді пташиного дзьобу, яка на деяких зображеннях прикрашена зміїними зубами. Інколи він зображений з бородою, символом старості, тому що він є одним з богів-творців і тому досить похилого віку.» [14]

Тобто, бог Кецалькоатль у індіанських кодексах зображався не біло-, а чорношкірим! Хоча фарба – не природній колір, проте – дивно і ламає всі стереотипи. Щоправда, борода в наявності, проте це ознака не раси – похилого віку.

Крім того, досить часто бога Кецалькоатля зображали не антропоморфною істотою, а відповідно імені – у вигляді змії, вкритої пір’ям.

У жодній з легенд цього циклу не йшлося, що бог-деміург Кецалькоатль приплив морем зі сходу. Він живе на небі і час від часу спускається звідки, як і годиться богам.

Більшість вчених поділяє думку: бог Кецалькоатль ацтекських міфів – не прибулець чи то мандрівний місіонер. Він – культурний герой, персонаж фольклору, якому приписують як світоустрійну діяльність, так і впровадження окремих культурних досягнень.

Культурний герой – постать не історична, а міфічна. Проте у давньомексиканському фольклорі збереглися легенди і про іншого Кецалькоатля...

Творець давньомексиканської утопії

Після занепаду Теотіуакану у долині Мехіко і прилеглих до неї територіях настали «темні віки». Наступною яскравою цивілізацією центральної Мексики була цивілізація тольтеків.

Тольтеки – напівлегендарний народ, який ацтеки вважали своїми вчителями й попередниками. За деякими свідченнями і гіпотезами, тольтеки розмовляли мовою науатль, як і ацтеки, і були етнічно споріднені з ними.

Тольтеки панували на історичній арені приблизно з VIII (IX) по XI (XII) сторіччя. Хоч місто Тула (Толлан), яке вважається столицею держави тольтеків, розташовано за межами долини Мехіко, у штаті Ідальго, однак її вплив розповсюджувався і на долину, і далеко за її межі.

Коли ацтеки проходили повз Тулу, це місто вже було покинуте, проте відносно нещодавно, і ацтеки могли бачити у ньому рештки високої культури, яка, безсумнівно, була створена людьми: залишки величних споруд, битий посуд. Про відвідини Толлану вони згодом складали легенди, які вже у колоніальні часи переказували місіонерам.

Ацтеки також створили цикл легенд про розквіт та занепад держави тольтеків. Головним героєм багатьох з них був цар-напівбог Кецалькоатль та його антагоніст Тескатліпока.

Археологічні та історичні дані свідчать, що тольтеки були досить войовничим народом, проте у ацтекських легендах вони відомі як «народ майстрів». Термін «тольтекайотль» («тольтекність») у ацтеків означав «найкраще», «вишукане» та «майстерне». Якщо ацтеки хотіли сказати, що щось зроблено напрочуд добре, вони казали, що воно «тольтекське».

Тольтеки також подарували Мезоамериці (і всьому світу) світлу утопію про напівбога-жерця Кецалькоатля, володаря мексиканського Міста Сонця – Толлану.

У стислому переказі «аборигенний» варіант легенди виглядає так.

Кецалькоатль (при народженні – Се Акатль Накшит Топільцин, тобто Наш Принц Одна Тростина) був сином тольтекського ватажка (або царя) Мішкоатля (часом називають інше ім’я батька – Тотепеу) і місцевої жінки Чимальман. Є підстави вважати, що ця жінка була не простою селянкою, а походила з місцевої знаті.

Доля батьків Топільцина склалася трагічно. Батько незабаром став жертвою заколоту. Змовники вбили його та захопили владу у царстві тольтеків.

Мати переховувалася у батьків, де народила дитину й померла.

Топільцина виховували дід та баба. За версією деяких вчених, вони були представниками «старої» місцевої знаті, і, можливо, вели рід з нащадків теотіуаканців. Традиції Теотіуакану на той час зберігалися у місті Шочикалько. Є припущення, що в ньому оселилася частина людей з загиблої держави, зберігалися давні знання. Деякі дослідники пов’язують виховання Топільцина з Шочикалько. Цей момент, а також змішане походження (напівтольтек – напівмісцевий) сформували світогляд Топільцина і вплинули на його долю.

У юності Топільцин помстився вбивцям батька та відновив владу над царством тольтеків. Столицею царства став Толлан, а володар прийняв ім’я Кецалькоатль. При захопленні влади принц діяв рішуче, не цурався крові, проте, як став царем, кардинально змінив свою політику і життя у підвладній державі.

На той час тольтеки були народом завойовників-прибульців, які підкорили місцеві, більш розвинені народи і силою тримали їх у покорі. Вони поклонялися Тескатліпоці – жорстокому богу, який вимагав людських жертвопринесень.

Кецалькоатль зламав усю систему. Він заборонив культ Тескатліпоки (а, разом з ним – людські жертвопринесення). Офіційною державною релігією він оголосив культ Кецалькоатля, Пернатого Змія, а сам став жерцем цього бога. Ритуал поклоніння Кецалькоатлю не вимагав людських жертвоприношень. Єдині дари, які приймав цей бог – метелики та квіти. Якщо хтось все ж таки не міг втриматися від пролиття крові, цар і бог дозволяли дарувати... власну. Тобто, людина могла завдавати собі ран і жертвувати богам власну кров, і таким чином спілкуватись з надприродним. Найціннішою вважалась кров володаря, жертвувати її було його обов’язком. Ці уявлення відомі ще з часів класичних майя, і, імовірно, походять від них.

У важкі для держави часи людина могла добровільно приносити себе в жертву заради майбутнього. Але це була не звичайна практика, а виняток, у справді критичний момент. І розпоряджатися людина мала права тільки ВЛАСНИМ життям та здоров’ям – не життям і здоров’ям оточуючих!

Зворотнім боком цієї гуманної концепції стало регулярне самокатування. В ідеалі воно було добровільним, проте ритуал вимагав здійснювати його в численних випадках: як засіб самодисципліни, щоб позбутись «низьких» якостей, пробудити енергію творчості тощо, перетворюючи з дару на обтяжливий обов’язок. Проте до певного часу цей болісний засіб стримував агресію народу та перенаправляв її у інше, творче русло.

Біль, що відчував творець при спілкуванні з богами задля того, щоб вкласти душу у свої творіння, вважався найвишуканішим мучеництвом.

(Зрозуміло, що володар мав показувати приклад і виконувати болісний ритуал якомога частіше, тому ще саме він вважався посередником між богом і людьми)

За думкою деяких вчених, Кецалькоатль намагався впровадити серед тольтеків монотеїзм – поклоніння одному, проте двоєдиному богу, єдності й боротьбі протилежних начал. Так це чи ні – важко судити. Письмових джерел не збереглося, а легенди записані вже у XVI сторіччі християнськими місіонерами і були перероблені кілька разів (і ацтекськими, і християнськими філософами). Проте символізм імені героя-бога підказує нам, що у цій концепції щось таки є. Кецаль-коатль – це «птах»-«змія», тобто, поєднання небесного й земного, духовного, творчого з мерзенним, низьким, плотським. За переказами, вчення Кецалькоатля полягало в тому, щоб придушувати у собі «низькі» плотські інстинкти (агресію, сексуальну розбещеність тощо) і пробуджувати творчий потенціал.

У Толлані всяко заохочувалася творча праця.

У пізнішій, вульгаризованій версії, Кецалькоатль навчав тольтеків навіть землеробству. Це вже, звичайно, перебільшення – відомо, що у ті часи давні мексиканці вміли не лише обробляти землю, але й будувати міста. Але цілком можливо, що він запровадив якісь інновації (у землеробстві, ремісництві, будівництві) – надбання більш цивілізованих народів, нащадком яких він був з боку матері. Це покращення добробуту тольтеків відображено у легендах. За переказами, тольтеки у часи Кецалькоатля вирощували різнокольорову бавовну, а кукурудзяні початки були такими великими та їх було настільки багато, що ними... топили бані!

Кецалькоатль запровадив деякі нові ремесла. Можливо, те, що він (чи його прототип) навчив тольтеків обробляти дорогоцінні метали та робити прикраси зі пір’я – не вигадка, а історичний факт.

Також не виключено, що завдяки майстрам з земель матері Кецалькоатля тольтеки опанували кращі технології містобудування, почали споруджувати храми, піраміди, палаци. Легенди кажуть, що Кецалькоатль побудував для себе особисто два розкішних палаци з коштовним оздобленням.

Отже, Кецалькоатль побудував зразкову державу, Місто Сонця, у котрій в пошані творча праця та засуджуються марні вбивства, терор та війна.

У роботах деяких мексиканських дослідників ХХ сторіччя Кецалькоатль зображений ледь не революціонером, який «позбавляє еліту її привілеїв, встановлює рівні права для всіх та веде свій народ до кращого життя». [7]

Толлан процвітав. Інші народи заздрили добробуту тольтеків та складали про «народ майстрів» легенди.

Та незабаром щось пішло не так...

За легендою, з часом Кецалькоатль став віддавати перевагу езотеричним практикам та спілкуванню з надприродним і відійшов від безпосереднього керування державою. Цим скористалися його вороги – повалені жерці Тескатліпоки, яких, за легендою, направляв сам їхній бог.

Спочатку вони влаштували декілька провокацій. Про це збереглися яскраві легенди.

Кажуть, одного разу на майдані у Толлані з’явився жрець, на долоні у якого танцювала лялька. Люди так хотіли подивитись цю виставу, що давили один одного у натовпі. Хтось вигукнув, що жерця треба вбити, і його закидали камінням. Після цього труп одразу засмердів і почав розповсюджувати якусь заразу, від якої померло багато людей. Його хотіли прибрати з майдану, та труп виявився неабияк важким. Врешті-решт його таки позбулися, проте усі, хто тягнув тіло, повмирали.

У цій легенді – символічне відображення якоїсь епідемії, а також натяк на те, що цією трагедією скористалися деякі сили і почали маніпулювати народом.

За однім із варіантів, жерцем був сам Тескатліпока, а лялькою – Уіцілопочтлі, бог ацтеків.

У іншій легенді йдеться про те, що одного разу вояки пригнали з військового походу полонених. Їх зазвичай перетворювали на рабів для будівництва. Проте жерці Тескатліпоки підбурили натовп принести полонених у жертву.

Є легенди про випадки масового божевілля серед тольтеків, які танцювали до повного виснаження, бачили галюцинації, скоювали дивні вчинки.

Усе це було справою агентів жерців Тескатліпоки, які підбурювали тольтеків проти Кецалькоатля. Можливо, вони вдавалися не лише до психологічних маніпуляцій, але й задіяли психотропні речовини й алкоголь.

Нарешті, настала кульмінація. Жерці Тескатліпоки дісталися до самого Кецалькоатля.

У той час цар-жрець був вже людиною похилого віку і страждав від багатьох хвороб. Тож підступні жерці запропонували йому «ліки від старості», а насправді – напоїли його пульке.

У стані сп’яніння Кецалькоатль справді деякий час почувався здоровим та дужим, здійснив неподобства і дурниці. Кажуть, він навіть вступив у зв’язок зі сестрою (чи іншою близькою родичкою, бо немолода сестра навряд би змогла привабити його).

Коли він прийшов до тями – зрозумів, що зрадив себе, власні принципи, дозволив земному, мерзенному взяти гору над духом. І він вирішив сам покарати себе – піти у вигнання. (Хоча, можливо, що до вигнання його засудила тольтекська еліта)

Деякі послідовники Кецалькоатля пішли за ним слідом, а у Толлані знову запанував Тескатліпока. Кецалькоатль забрав з собою деякі знаряддя праці та сувої з рукописами. За ним влаштували погоню – наказали віддати цінності. Він викинув знаряддя і сувої у струмок, щоб вороги не скористалися приладами та знаннями.

Існує декілька варіантів легенди про мандри вигнанця Кецалькоатля. За однією з них, він деякий час жив у Чолулі, де споруджена найбільша у Америці (а можливо, і у світі) піраміда, яка присвячена саме Кецалькоатлю.

Закінчилося усе на узбережжі Мексиканської затоки.

Існує два варіанти легенди про зникнення Кецалькоатля. За однією, він спорудив пліт зі «змій» і відплив у море. За іншою, він розпалив на узбережжі величезне багаття, кинувся у нього і перетворився на Венеру – вранішню зорю.

Ось така поетична легенда. Як до неї ставитися? Як до суцільної вигадки, чи може – міфи мають якесь реальне, історичне підґрунтя? Спочатку вважалось – це суцільний міф. Толлан – міфічне місто, Кецалькоатль – міфічна особистість. Існувала й інша думка – саме він, а не бог-деміург, був тим самим місіонером-благодійником. Адже саме володар (не бог!) Кецалькоатль пішов, проте обіцяв повернутись.

Легенди про його зникнення досить цікаві. Кецалькоатль відплив на плоту до Тлапалану. Чи не до Старого Світу він прямував? Кецалькоатль спалив себе та перетворився на зірку. Можливо, так дикуни сприйняли старт космічного корабля прибульців? У деяких легендах згадується – Кецалькоатль мав незвичну та потворну зовнішність. Чи не є це натяком на те, що він був людиною іншої раси, і його нетипова для тубільців зовнішність здавалась тим відразливою? Щоправда, присутні місцеві батьки, а це псує картину. Та не дуже. Якщо заглибитися у давні місцеві легенди, можна з’ясувати – з ними також не все просто. На місце батька Кецалькоатля претендує кілька напівміфічних-напівісторичних постатей, а у деяких варіантах легенди йдеться... про непорочне зачаття! Та й взагалі, чому ми повинні вважати, що цар-жрець Кецалькоатль – прибулець у ПЕРШОМУ поколінні?

Аргументи спокусливі, проте, здається, ЦЕЙ Кецалькоатль – все ж таки мексиканець. Більше того! Був період, коли науковці цілком серйозно вважали його... реальною історичною особою!

У 40-х роках ХХ сторіччя були проведені розкопки у місті Тула у штаті Ідальго. Тулу ототожнили з Толланом, столицею тольтеків (до речі, саме про це місто йшлося у ацтекських міфах і «археологічних» переказах)

Вчені визначилися з місцем дії легенди. Згодом визначили й час – приблизно Х сторіччя н.е.

У наукових колах запанувала інша крайність. Кецалькоатля почали вважати реальною історичною особою, а легенду про нього – ледь не біографією. На віру бралося усе: і розповідь про боротьбу за трон, і про реформи, і про вигнання та мандри.

Щоправда, науковці сумнівалися, що історичний Кецалькоатль відплив за океан. Знайшлася інша, ближча та природніша мета його морської експедиції  – на Юкатан, підкорювати майя. Адже саме з Х сторіччя починається експансія науа на землі майя, а одного з їхніх ватажків, за легендами майя, звали Кукулькан – «Пернатий Змій».

Відбулося чітке розмежування двох постатей та двох циклів легенд про особу з однаковим іменем: Кецалькоатля-бога і Кецалькоатля-людину.

Проте згодом виникли питання.

Дослідники помітили, по-перше, взаємопроникнення двох циклів міфів. (Наприклад, протистояння Кецалькоатля з жерцями Тескатліпоки дуже схоже на боротьбу богів під час створення Сонць)

По-друге, знайшлися інші варіанти легенд про Кецалькоатля-царя, у яких він постає не таким доброзичливим. В одній «миролюбний» Кецалькоатль жертвує власну кров богам, щоб ті «зробили його могутнім воїном», [8] в інший – вбиває братів та дядьків... Існує навіть легенда, у який Кецалькоатль навчає мешканців Толлану... правилам жертвопринесень! Їхня відсутність наприкінці його володарювання – не здобуток, а одна з ознак занепаду.

А якщо прийняти завоювання Юкатану Кецалькоатлем за історичний факт – як могло статися, що жрець-пацифіст раптом перетворився на завойовника? І чому після підкорення майя противником людських жертвопринесень вони не були там викоренені остаточно? Навпаки – набули небаченого досі розмаху?

У деяких наукових спільнотах думка вчених пройшла повне коло і знову повернулась до початку: вважати і Толлан, і Кецалькоатля міфом, ототожнювати „царя” з аватарою бога і трактувати цикл легенд про творення світу та діяння Кецалькоатля-бога і „Толланський цикл” частинами одного епосу.

Існує і більш обережна, виважена думка.

Легенда про Кецалькоатля-царя має певне історичне підґрунтя, проте таке ж відношення до «офіційної» історії, як поеми Гомера – до історії Давньої Греції. Якщо ретельно проаналізувати всі легенди, можна прийти до висновку – Кецалькоатлів не один і не два, а набагато більше. Можливо, у народній пам’яті збереглася згадка про декількох володарів тольтеків з титулом Кецалькоатль (вигнанця, реформатора, завойовника), а потім всіх їх об’єднали у одному образі. Звідти – розбіжності у міфах, «всюдисущість» Кецалькоатля у просторі і часі.

Так, у легендах про його мандри під «Кецалькоатлем» оповідач міг мати на увазі навіть не особу, а народ чи військовий загін. Тобто, «прийшов Кецалькоатль» означало  – «прийшли ті, хто вклоняється Кецалькоатлю».

А щодо «географічної» прив’язки міфів... Толлан означає «населене місце». Це ім’я могло надаватися різним поселенням, як і титул Кецалькоатль – його володарям. Проте, не виключено, що у Х сторіччі «справжній» Толлан був саме там, де згодом його знайшли ацтеки, а у ХХ сторіччі – археологи.

З «тольтекським завоюванням Юкатану» теж непросто. Зараз американські вчені заперечують його, незважаючи на красномовні археологічні знахідки та згадки про нього у легендах. Мабуть, вони розуміють під «завоюванням» щось на кшталт конкісти – тотальне знищення народу і культури. Скоріше за все, тотальної війни на винищення не було, а от експансія народів центральної Мексики до областей майя Юкатану та гірської Гватемали таки відбулася – часом – військовим шляхом, часом – торговим або династичним.

Цікаво простежити за трансформацією образів двох супротивників – Кецалькоатля та Тескатліпоки. У міфах творіння вони спочатку рівноправні, ніхто з них ані «безперечно хороший», ані «безперечно поганий».

У міфі про останню епоху Кецалькоатль набуває більше позитивних рис, а Тескатліпока відходить у тінь.

У міфах Толланського циклу Кецалькоатль – безперечно позитивний персонаж, а Тескатліпока та його жерці – безперечно негативні. Деякі місіонери навіть згодом прозвали останнього «мексиканським дияволом».

Міф Толланського циклу про мексиканську утопію викристалізовувався і облагороджувався поступово. Спочатку над «романтизацію» образу правителя Толлану попрацювали місцеві жерці, зокрема, тескокської школи, а потім – місіонери-гуманісти. Один з творців «класичного варіанту» легенди Хуан де Торквемада працював в архівах тескокських царів, відомих освіченістю та «гуманістичною» традицією. Інший збирач старовини, Бернардіно де Саагун, автор більш раннього варіанту «класичної версії», спирався на свідоцтва освічених ацтеків з Теночтітлану та його околиць.

Місіонери, які вже, напевно, читали класичну «Утопію» Томаса Мора (пізні хроністи могли читати й Кампанеллу!) ще більше відбілили образ давнього царя, надали йому рис християнина-реформатора та творця мексиканської утопії.

Далі пішло розгалуження легенди. У ранньоколоніальні часи зародилася, а у XIX – остаточно сформувалася вульгаризовано-романтизована версія про «білого бога»-прибульця, який навчив «диких індіанців» всьому, починаючи із землеробства. У ній об’єдналися образи бога та царя-жерця Кецалькоатля.

Ця версія більш популярна у європейській та американській літературі. Вона надала поштовх шукати у давній Мексиці сліди прибульців із Старого Світу та навіть інших планет.

Паралельно викристалізовувався традиційний «мексиканський» варіант легенди, у якій Кецалькоатль поступово набував рис визначної історичної особистості – великого реформатора минулого, творця національної утопії та мексиканського «Міста Сонця» – людини, що обігнала свій час. Цю версію легенди полюбляють мексиканці.

Взагалі, Кецалькоатль вже давно став надбанням світової культури та героєм багатьох творів мистецтва.

Чи прийняв Монтесума за нього Кортеса? Це вже – інша історія...

Література

1. В. Баглай В.Е. Империя ацтеков. Таинственные ритуалы древних. М.: Вече, 2005. 336 с.
2. Вайян Дж. История ацтеков. М., 1949.
3. Галич М. История доколумбовых цивилизаций. М.: Мысль, 1990. – 407 с.
4. Гарднер Б. Отцы Кецалькоатля.
5. Гролиш М. Монтесума. Ростов-на-Дону: «Феникс», 1998. 480 с.
6. Ершова Г.Г. Древняя Америка: полет во времени и пространстве. Культурный центр «Новый Акрополь», 2007.
7. Диас Інфанте, Фернандо Дух и метаморфоза Кецалькоатля. Кецалькоатль. М., Искусство, 1982.
8. История мексиканцев по их рисункам. Пер. Генри Филипс.
9. Иштлильшочитль, Фернандо де Альва. История народа чичимеков. Историки Доколумбовой Америки и Конкисты. Книга первая. Пер. с исп. В.Н. Талаха. К.: Лыбидь, 2013. 504 с.
10. Кинжалов Р.В. Орел, кецаль и крест. СПб., 1991.
11. Леон-Портилья М. Философия нагуа. М., 1961.
12. Мексиканская рукопись 385 «Кодекс Теллериано-Ременсис» (с дополнениями из «Кодекса Риос»); пер. А. Скромницкий, В. Талах, 2010, Украина, Киев.
13. Саагун Бернардино де. История событий в Новой Испании. Книга десятая. Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа. Ред. и пер. С.А. Куприенко, В.Н. Талах. Киев: Издатель Куприенко С.А. 2014. 382 c.
14. Соди, Деметрио. Свидетельства археологии и этноистории. Кецалькоатль. М., Искусство, 1982.
15. Прескотт В. Завоевание Мехики. Спб., 1885.
16. Торкемада Хуан де. Индейская Монархия. Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа. Ред. и пер. С.А. Куприенко, В.Н. Талах. Киев: Издатель Куприенко С.А. 2014. 382 c.

Тетяна Плихневич