Дешифрувальник писемності майя Юрій Кнорозов: харків’янин, який повернув мексиканцям забуті сторінки історії

У 50-х роках ХХ сторіччя сталися дві знаменні для людства події: запуск першого штучного супутника Землі та знаходження „ключа” до писемності майя. Перша відкрила шлях у космос, до пошуку інших світів; друга „воскрешала світ”, який існував на Землі –забуту сторінку історії людства. Обидва відкриття вважались рівнозначними. І обом людство завдячує... вихідцям з України, вихованцям українських вишів.

„Алфавіт” Ланди

Перші спроби дешифрування писемності майя були здійснені після того, як у ХІХ сторіччі в  іспанських архівах було знайдено працю францисканця Дієго де Ланди (1524 – 1579) „Повідомлення про справи на Юкатані”.

Сам Ланда, другий єпіскоп Юкатану – досить своєрідна особистість. З одного боку, він був допитливим дослідником, цікавився історією та звичаями нещодавно підкорених майя. З іншого – з сумлінністю, яка межує з фанатизмом, займався тим, задля чого приїхав в ці землі – викоріненням „поганської мерзоти”. Як наслідок, він залишив для нащадків цінне історичне джерело – „Повідомлення про справи на Юкатані”, у якому детально описав побут та звичаї майя, їхні легенди та релігійні уявлення. Та водночас він позбавив людство набагато цінніших джерел – спалив на аутодафе 27 давніх манускриптів майя. До цього часу збереглось лише чотири...

З-поміж інших відомостей про майя, у своїй книзі Ланда залишив дослідникам так званий „алфавіт” – 27 знаків, які, на його думку, відповідали іспанським літерам, та приклади написання деяких слів. Крім того, він надав розгорнутий опис календаря.

З числами та календарними написами впоралися досить швидко. Вже наприкінці XIX сторіччя вченим Європи та Америки вдалося розшифрувати майже все. Розібралися з системою літочислення майя, пов’язали дати їх календаря з нашими, і таким чином довідалися про приблизний час створення монументів; отримали відомості про астрономічні явища, які спостерігали давні майя.

Все інше прочитати не вдавалося, і тому було зроблено висновок, що... тексти майя не містять нічого, крім заклинань, пов’язаних з календарем та астрономією.

Незважаючи на це, існували й спроби прочитати інші, некалендарні тексти. Одну з перших здійснив французький історик, лінгвіст, етнограф Шарль-Етьєн Брассер де Бурбур (1814 – 1874). (До речі, саме він знайшов в архівах рукопис книги Дієго де Ланди). Використовуючи „алфавіт” знайденого ним манускрипту, він спробував прочитати Мадридський кодекс, також розшуканий ним. Переклад де Бурбура, який щиро вірив в існування та загибель Атлантиди:„пробуджені вулкани, здригання землі, виверження лави...” – згодом виявився... переліком днів календаря майя.

Після Бурбура були й інші спроби прочитати тексти майя, використовуючи „алфавіт Ланди” – приблизно з таким самим результатом. Дослідники розділилися та утворили „фонетичну” та „ідеографічну” школи.

Представники „фонетичної школи” беззастережно довіряли Ланді та вважали, що „алфавіт” дійсно відтворює звуки мови майя. На їхню думку, писемність майя була фонетичною, отже – тексти можна „озвучити”, прочитати мовою, якою вони написані.

Послідовники „ідеографічної” концепції заперечували будь-яку цінність алфавіту. Ієрогліфи майя вони вважали ідеограмами – знаками для слів та понять.

Один з засновників „фонетичної школи” Леон де Роні ще наприкінці XIX сторіччя висловив припущення щодо існування трьох типів ієрогліфів: ідеографічних – для передачі коренів слів; фонетичних – для передачі одного складу чи звуку та ключових (детермінативів) – знаків, які пояснюють значення слова, проте не читаються самі.

Він показав, що у писемності майя були фонетичні (алфавітні чи складові) знаки і правильно визначив читання деяких ієрогліфів, відсутніх у „алфавіті” Ланди. Його послідовник Сайрус Томас „прочитав” ще три знаки. Далі діло не пішло. Крім того, дешифрувальники зробили багато помилок, які були на той час неминучими – бракувало матеріалу для дослідження, каталогів ієрогліфів та словників мов майя.

Все це розчарувало у „фонетичному” підході. Запанувала інша, „ідеографічна” тенденція – вважати, що знаки майя передають слова, частини слів та поняття. Саме представникам „ідеографічної” школи вдалося розшифрувати календарні тексти, тому її також називають „календарною”.

„Ідеолог” „ідеографічної” школи Ерік Томпсон у середині ХХ сторіччя створив каталог відомих на той час ієрогліфів майя, чим зробив неоціненний внесок у справу дешифрування писемності. Однак його ідея про те, що їх неможливо читати, а можна лише „інтерпретувати” та „тлумачити” – тобто приблизно вгадувати зміст згідно з характером зображення на знаку – загальмували дослідження на десятиріччя.

Томпсон слушно критикував тих, хто вважав знаки „алфавіту Ланди” літерами – він добре знав, що ієрогліфів не 27, а набагато більше. Те, що надав іспанський чернець у своєму рукопису, не могло бути алфавітом. Тоді що це? Містифікація? Непорозуміння? Чи можливо взагалі ставитися до цієї інформації серйозно? Томпсон вважав, що ні – і був неправий.

Розгадав загадку і тим самим надав „ключа” до писемності майя наш співвітчизник, колишній студент Харківського університету Юрій Валентинович Кнорозов (1922 – 1999).

Шлях до майя

За офіційною версією, Юрій Валентинович Кнорозов народився під Харковом, у селищі Південне, 19 листопада 1922 року. Втім, сам Кнорозов казав, що ця дата – невірна, і насправді він з’явився на світ 31 серпня. Він „офіційно” не визначав жодну з дат, проте вимагав поздоровлень у обидві. Мати дві дати народження – „справжню” й „офіційну” – було звичайним в ті часи в сільській місцевості.

Юрко (саме так записано в свідоцтві про народження) був п’ятою, найменшою дитиною. Сім’я (також звичайна справа в ту епоху) була інтернаціональною.

Батько, Валентин Дмитрович Кнорозов, народився на Кубані, у Єкатеринодарі (Краснодарі). Його матір’ю, і, відповідно, бабусею Юрія, була відома вірменська акторка Маріам Давидівна Сахавян (Марі Забель), батьком – юрист Дмитро Петрович, який деякий час практикував у Тіфлісі (Тбілісі).

Мати майбутнього дослідника, Олександра Сергіївна, походила з півночі Росії, з купецького роду Макарових. Побралося подружжя 17 січня 1911 року у Петербурзі, проте незабаром після народження первістка Сергія переїхало до Харкова. Під час Першої Світової війни Валентин Дмитрович був мобілізований. Його дружина з на той час вже двома дітьми – Сергієм та Галиною – переселилася до селища Південного під Харковом. Саме це селище стало домівкою родини Кнорозових. Тут народилися старші брати Юрія Борис та Леонід, а згодом, у 1922 році – і він сам.

Дітей виховували за прогресивними на той час методиками, розвивали їхні природні здібності. Тож не дивно, що всі п’ятеро досягли успіхів у житті. Сергій Кнорозов (1911 – 2005) став доктором технічних наук, лауреатом Ленінської премії. Борис (1914 – 1982) – також доктором наук, викладачем Військової академії. Леонід (1916 – 1992) отримав професію військового лікаря і також став доктором наук. Наймолодший, Юрко – всесвітньо відомим науковцем (також, звісно, зі ступенем доктора).

Отож, всі четверо братів, стали докторами наук, двоє (Юрій та Сергій) – лауреатами державних премій.

Галина, єдина сестра, стала не доктором, а кандидатом. Проте – вона також єдина, хто до останку залишився в Україні. Сестра дешифрувальника писемності майя працювала старшим науковим співробітником Всеукраїнського інституту ендокринології у місті Харкові, займалася розробкою ліків від раку.

Проте – повернемося у 30-і. Отож, мати опікувалася домом та вихованням дітей. Батько займався будівництвом залізничних шляхів, обіймав керівні посади у цій сфері. Тож не дивно, що малий Юрко у 1930 році пішов до 46-ї залізничної школи. У 1937 році закінчив семирічку і вступив до рабфаку (аналогу медколеджу) при Другому Харківському медичному інституті. Старші брат та сестра, Галина й Леонід, на той час вже були медиками, тож і Юрій мріяв про медичний фах – планував стати психіатром.

Після закінчення рабфаку Юрій Кнорозов прагнув продовжити навчання у медінституті, проте – не склалося. За однією версією – він не пройшов медкомісію. За іншою – влітку він брав участь у археологічній експедиції, тому не встиг вчасно подати документи.

Отож, другим великим захопленням Юрія була історія. Тому він вирішив складати вступні іспити на історичний факультет Харківського державного університету. В архіві ХНУ імені Каразіна зберігається особиста справа Ю.В.Кнорозова: його заява про допуск до іспитів, датована 29 липня 1939 р.; автобіографія; екзаменаційний аркуш з отриманими на іспитах оцінками; особиста картка з результатами екзаменів та оцінками з шкільного атестату; і, нарешті, виписка з наказу про зарахування Ю.В.Кнорозова на перший курс...

Під час навчання на історичному факультеті Харківського університету Кнорозов не полишав давніх захоплень. Його, як і раніше, цікавила психіка людини та робота головного мозку. Він відвідував лекції з психології в університеті, зацікавився шаманськими практиками. Іншим захопленням студента стала... єгиптологія. Юрій Кнорозов придбав новітній на той час підручник Гардінера та вивчав по ньому давньоєгипетські ієрогліфи. Отже, проблемою дешифрування давніх писемностей він зацікавився ще в Харкові. Є навіть думка, що саме тоді він почав цікавитись і майя. Проте відповідної літератури у Харкові тоді ще не було.

За п’ять днів до початку війни Юрій Кнорозов закінчив другий курс Харківського університету...

Його визнали непридатним до військової служби, тож направили до Чернігівської області на будівництво оборонних споруд. При швидкому просуванні фронту будівельна команда була відрізана від інших та опинилася в оточенні. Юрію вдалося вирватися та пробратися до Харківщини, де залишилась його старенька мати та сестра, яка нещодавно народила. Батько в той час займався евакуацією підприємств в Артемовську (Бахмуті).

До лютого 1943 року Юрій з матір’ю та сестрою мешкав на Харківщині, в окупації. Німці вбили кохану, зайняли рідний дім. Довелося переселитись до господарських споруд, блукати у пошуках їжі... Та навіть в ті страшні часи Юрій не полишав занять... єгиптологією! Коли він знайшов у підручнику 16 помилок, то вирішив, що вивчив ієрогліфи.

Під час тимчасового звільнення Харкова у лютому 1943 року родині Кнорозових вдалося прорватися крізь лінію фронту і дійти до Воронезької області. У той час батько, який був переведений до Москви, активно займався пошуками рідних. Врешті-решт, сім’я з’єдналась у Москві. Перший, „харківський”, етап життя Кнорозова був позаду. Починався другий – „московський”.

У Юрія збереглася залікова книжка Харківського університету, і він мріяв про продовження навчання. Але з тим виникли складнощі. Врешті-решт, йому вдалося відновитись на історичному факультеті тепер вже Московського університету, проте – зі втратою року, тобто – знов на другий курс.

Навчання у Московському університеті Юрій Кнорозов також почав з єгиптології. Проте – щось не пускало його у цю сферу. Знову втрутилась війна.

У березні 1944 року Кнорозов був мобілізований. Військову службу він відбував у Москві, „у школі молодших спеціалістів-ремонтників автомобільних частин, потім у 158 гарматному артилерійському полку. 16/X. 1945 був демобілізований як студент ВУЗу”, – йдеться у його автобіографії. Війну Кнорозов закінчив з фахом „спеціаліст телефонних станцій”. У боях участі не брав.

Після війни у студента Кнорозова з’явилися нові наукові інтереси. Вірніше, старі, підзабуті – шаманські практики. Він обрав для спеціалізації кафедру етнографії, голова якої Сергій Павлович Толстов став його науковим керівником. Під його головуванням Юрій у 1947 році брав участь у Хорезмській експедиції, де став свідком „пророцтв” шамана. Його дипломна робота, здійснена під керівництвом С.П.Толстова, мала тему: „Мазар Шамун-набі (середньоазіатська версія легенди про Самсона)”. Подібну назву мала і перша наукова стаття, опублікована за сприяння наукового керівника вже після випуску, у 2-му номері „Советской этнографии” („Радянської етнографії”) за 1949 рік: „Мазар Шамун-Набі (деякі рудіменти домусульманських вірувань у народів Хорезмського оазису)”. Толстов сподівався, що талановитий студент буде і надалі займатися Середньою Азією, проте...

На кафедрі етнографії працював інший цікавий викладач, професор Сергій Олександрович Токарев. Він вів спецсемінар із шаманізму і чи не більше за Толстова вплинув на коло наукових інтересів Кнорозова. Є свідчення, що саме він „підштовхнув” перспективного студента зайнятися дешифруванням писемності майя.

Існує легенда про те, ніби Кнорозов „загорівся” цією ідеєю опісля того, як прочитав статтю Пауля Шелльхаса „Дешифрування писемності майя – нерозв’язна проблема”. „Як це – нерозв’язна проблема!” – нібито вигукнув юнак. – „Те, що створено одним людським розумом, не може не бути розгадано іншим... Нерозв’язних проблем не існує у жодній з галузей наук!”

Так от, існує думка – цю статтю підкинув Кнорозову... саме Токарев! Він нещодавно очолив в Інституті етнографії американську секцію, і шукав здібних колег. Кнорозов здавався йому кандидатом, спроможним здійснити епохальне відкриття. Той мав непогану підготовку. Знання з ієрогліфіки, отримані ще в Харкові, надавали йому розуміння того, як працює цей тип давньої писемності. Шаманізм допомагав зануритись у світосприйняття давніх людей.

На той час дешифрування писемності майя зайшло у глухий кут. Ерік Томпсон оголосив себе „провідним спеціалістом з писемності майя” і перешкоджав усім дослідженням в цій сфері, які суперечили його „ідеографічному” підходу.

Томпсон добре розбирався в ієрогліфах, які передають числа, календарні символи та астрономічні поняття. Все інше прочитати не зумів, тому зробив висновок, що у текстах майя немає нічого „про земне життя” – лише дати, календарна символіка та результати астрономічних спостережень. Звідси виходило викривлене уявлення про давніх майя. Їх вважали народом астрономів та філософів, які тільки те і робили, що споглядали за зорями. Міста майя вважалися напівпорожніми „ритуальними центрами”, де жили нечисленні жерці, а всі інші приходили лише для здійснення обрядів, а потім знов розходились по селам. Воєн чи то суперечок за владу у майя нібито ніколи не було. Не обходили їх і „приземлені” речі на кшталт поліпшення умов життя. Адже наукові успіхи, на думку теоретиків, вдовольняли не практичні, а „інтелектуальні” потреби; дороги вели з нізвідки в нікуди і використовувалися не для сполучення між селищами і торгівлі, а для ритуальної ходи. Навіть склепіння зводили не задля того, щоб надати міцності спорудам – воно було... жертовним зусиллям. А потім прийшли загадкові чужоземці і порушили всю цю ідилію.

Що відбувалося насправді в землях майя, ніхто достеменно не знав. До відкриття Юрія Кнорозова.

Дешифрування

Дешифруванням писемності майя Кнорозов зайнявся ще під час навчання. Для цього він вдався до ретельного дослідження праці Дієго де Ланди, відкинутої західними колегами як „хибне” та „нікчемне” джерело у цій царині.

У центральній бібліотеці Москви був мікрофільм з першовиданням тексту Ланди у редакції Брассера де Бурбура, а також пізніші видання цієї праці. Кнорозов розпочав її переклад та аналіз. Він помітив: Ланда досить точно описав побут та звичаї майя, природу Юкатану, архітектурні пам’ятки – залишки пірамід. Тоді чому від помилився в „алфавіті”?

Кнорозов висловив припущення, що знаки „алфавіту” передають не літери, а їхні назви – голосні звуки та склади. Пізніше ця блискуча здогадка підтвердилася.

Ланда навів до „алфавіту” кілька прикладів, проте вони не допомагали дослідникам, а навпаки, ще більш заплутували їх. Так, слово з двох літер „ле” („силець”) було записано чотирма ієрогліфами, а слово „ча” („вода”) – трьома.

Кнорозов здогадався, що між писарем майя та ченцем сталося непорозуміння. Ланда, диктуючи, називав на ім’я кожну літеру, а потім – все слово цілком. Індіанець на всяк випадок записав все, що той казав. У результаті утворилася нісенітниця, яка збивала з пантелику кілька поколінь дослідників. Прочитавши приклади „як Ланда”, вчений пересвідчився, що здогадка вірна.

„Реабілітація” „алфавіту Ланди” підтвердила гіпотезу щодо фонетичного характеру писемності майя, яка була висловлена ще де Роні. Знайшла підтвердження й інша його здогадка – про три типи знаків.

Крім того, в багажу дослідника з’явились перші знаки письма майя, читання яких було достеменно відомо завдяки „алфавіту Ланди”, і перші прочитані слова. Деякі з них прочитали ще попередники Кнорозова. Перевірка з використанням реабілітованого „алфавіту” підтвердила, що ті були праві.

Перший крок у дешифруванні було зроблено. Та для розгадування таємничої писемності праця Ланди – джерело досить обмежене. Потрібні інші.

Базою дослідження стали вцілілі доколумбові кодекси майя: Дрезденський, Мадридський та Паризький. Крім того, досліднику були потрібні словники мов майя, створені вже у колоніальні часи, і каталоги ієрогліфічних знаків. Каталог Томпсона вийшов вже після того, як Кнорозов завершив основну частину роботи, тож для дослідження той використовував більш ранні версії.

Частина цих матеріалів знайшлася у бібліотеках, частину „підкинув” науковий керівник. Щодо найголовнішого – кодексів... Звісно, то були не оригінали – копії в друкованих виданнях, імовірно, трофейних. Робота розтягнулась на роки.

Кнорозова часто зображали (часом зображають й досі!) як такого собі генія-одинака, який тільки те і робив, що день і ніч розгадував загадку письма майя, а потім „вийшов з сутінок” і ощасливив світ величним відкриттям.

Насправді, окрім наукових проривів, у біографії Кнорозова була й інша, „приземлена” частина – звичайне життя. І воно не завжди складалося вдало.

Після закінчення університету виникли складнощі зі вступом до аспірантури. Щоб здібний молодик зміг продовжити дослідження у більш-менш сприятливих умовах, його покровитель та „неофіційний керівник” С.О.Токарев влаштував його на роботу до Музею етнографії народів СРСР у Ленінграді. 1 січня 1949 року Юрій Кнорозов став молодшим науковим співробітником цієї установи у відділі народів Середньої Азії. Розпочався третій і останній – „ленінградський” – етап у житті вихідця з Харківщини.

Ще декілька спроб офіційного вступу до аспірантури провалилося і у Ленінграді. Втім, вчений не полишав досліджень. Весь вільний час він присвячував майя.

У 3-му номері „Советской этнографии” („Радянської етнографії”) за 1952 рік вийшла його перша стаття з дешифрування писемності майя: «Древняя письменность Центральной Америки» („Стародавня писемність Центральної Америки”) За рік її переклали й видали іспанською.

Прийняли до друку Видавництвом Академії наук переклад книги Дієго де Ланди.

Не забував дослідник і про особисте. У 1952 році він побрався в Валентиною Самковою (1922 – 2000), філологом, викладачем педінституту.

Незважаючи на наукові успіхи, вступити до аспірантури так і не вдалося. До захисту дисертації Кнорозова допустили у якості здобувача. Це Толстов та Токарев змогли „пробити”.

Захист дисертації Ю.В.Кнорозова «Сообщение о делах на Юкатане Диего де Ланды» как этноисторический источник» („Повідомлення про справи на Юкатані Дієго де Ланди” як етноісторичне джерело”) відбувся 29 березня 1955 року і одразу перетворився на легенду. За популярною версією, виступ Кнорозова тривав лише три з половиною хвилини, після чого члени дисертаційної ради були настільки вражені, що одразу присудили йому ступень не кандидата, а доктора наук. Насправді все присутні вже були добре знайомі з працями Кнорозова, а сенсаційний захист із стрибком крізь ступені був заздалегідь узгодженим і зрежисованим. Однак це не применшує вартості роботи та цінності відкриття Кнорозова.

У дисертації Кнорозов, звісно, не стільки доводив цінність праці Ланди у якості історичного джерела (з „алфавітом” чи без нього), скільки обґрунтовував розроблені ним принципи дешифрування писемності майя. Цій самій проблемі присвячена низка його наступних статей, а згодом – монографії «Система письма древних майя» („Система писемності стародавніх майя”) (1955 р.), «Письменность индейцев майя» („Писемність індіанців майя”) (1963 р.) та «Иероглифические рукописи майя» („Ієрогліфічні рукописи майя”) (1975 р.)

У чому ж полягає „метод Кнорозова”?

Першим завданням було визначення типу писемності майя. Для цього потрібні однорідні та великі за обсягом тексти – не менше 5 тисяч знаків. Кодекси ідеально відповідали цим критеріям.

Підрахувавши кількість ієрогліфів у відомих рукописах майя – Дрезденському, Мадридському та Паризькому кодексах – Кнорозов вирішив, що їх надто мало для ідеограм, проте забагато для позначення складів та знаків. Всього у рукописах було приблизно 350 знаків. Отже, ця система – змішана, іншими словами – ієрогліфічна.

„Юрій Кнорозов зміг надати незаперечні докази щодо того, що писемність майя являла собою змішану логографічну [ієрогліфічну] систему, що поєднувала, подібно до систем писемності Китаю та Шумеру, як фонетичні, так і семантичні елементи, і, що крім цієї системи, майя мали й іншу – досить складну складову абетку”, – писав про його відкриття відомий американський майяніст Майкл Ко.

Кнорозову вдалося показати, що широко вживані у мові слова, що звучали як послідовність приголосний-голосний-приголосний (П–Г–П) записувалися майя за допомогою двох складових знаків – ПГ – ПГ, у яких останній голосний, що зазвичай співпадав з першим, не читався.

Принцип відповідності між початковим та кінцевим голосним Кнорозов назвав „сингармонією”. Пізніше з’ясувалося, що він додержується не завжди. „Виключення” вказують на особливості вимови голосного звуку – довготу та інші характеристики.

Обґрунтованість головних принципів роботи Кнорозова – сингармонія та склади – тепер не викликає сумнівів.

Теоретичною базою дешифрування Кнорозов вважав метод позиційної статистики.

Суть методу полягає у наступному: згідно з кількістю знаків у писемності та частотою появи нових знаків у нових текстах визначається тип писемності (ідеографічна, морфемна, силабічна, алфавітна). Потім відбувається аналіз частоти вживання кожного знаку та позицій, у яких він з’являється. На основі цього, а також порівняння з даними споріднених мов, визначаються функції знаків. Потім з’ясовується умовне фонетичне читання, слушність якого підтверджується перехресним читанням знаку в різних позиціях та текстах.

„Перехресне читання” – один з провідних критеріїв, за яким визначається правильність дешифрування. Згідно з ним, один той самий знак має читатися однаково у різних словах. Ці слова зв’язуються у змістовні речення, а ті, у свою чергу – у змістовний текст. Наприклад, знак „ті” має одне й те ж фонетичне читання у різних функціях – і як прийменник, і як склад у слові.

„Якби вдалося одразу довести, що один той самий знак читається однаково у різних ієрогліфах, писемність майя була би прочитана ще у ХІХ сторіччі!” – стверджував Кнорозов.

„Позиційна статистика” та „перехресні читання” – два наріжних камені дешифрування, і один не працює без іншого. Користуючись самою лише статистикою, неможливо дешифрувати ніяку писемність, якщо нема фонетичних підтверджень. Тобто, для дешифрування нам потрібно знати як, хоча б приблизно, звучала давня мова.

Якою ж мовою розмовляли творці кодексів та написів на монументах?

У розпорядженні дослідників були здебільшого тексти, словники та граматики юкатекської мови. З Юкатану ж походили кодекси. Кнорозов зробив припущення, що мова кодексів – саме юкатекська, і перевіряв читання ієрогліфів, використовуючи юкатекські словники й граматики. Його метою було, відштовхуючись від знаків, читання яких вже відомо, дешифрувати якомога більшу їхню кількість.

„Позиційна статистика” та „перехресний аналіз” допомогли розпізнати багато, та з багатьма виникли проблеми. Згодом дослідник дійшов висновку, що мова кодексів та ранньоколоніальних текстів – різна. Але ж кодекси – відносно пізній витвір майя! Ще більш відрізнялися мова і зовнішній вигляд ієрогліфів на давніх пам’ятках класичного періоду (до Х ст. н.е.)

Лише відносно нещодавно дослідники з’ясували, що мовою класичних майя була мова чольті, яка зникла у XVIII сторіччі. Зараз найближчою до неї є мова майя-чорті. Але перед тим, як стало зрозуміло, що мови давніх та ранньоколоніальних пам’яток різняться, використання юкатекської для дешифрування приводило до непорозумінь і помилок. Та багато в чому ранноколоніальні джерела й допомогли. Адже мови, хоч і різні – все ж таки споріднені.

За допомогою „алфавіту Ланди”, ранньоколоніальних джерел та „підказок” у самих кодексах (наприклад, поруч з написом, прочитаним як „індик” було зображення саме цього птаха) Кнорозов створив штучну білінгву, яку використав для успішного дешифрування писемності майя. (До речі, існує думка – „алфавіт” не був магічним ключем. Кнорозов впорався би і без нього, просто робота тривала би довше.)

„Дешифрування писемності майя полягало у визначенні типу писемності, а також функцій знаків, граматичних референтів, кореневих та службових морфем, встановленні читання основного складу знаків і доведення правильності цього читання шляхом перехресного аналізу”, – зазначає учениця Кнорозова Г.Г.Єршова. І той в цілому впорався із цими завданнями.

Юрій Кнорозов виконав титанічну працю. Він обґрунтував загальні принципи дешифрування, коректно встановив читання багатьох знаків, визначив, що у ієрогліфічних написах і текстах колоніальної доби використовуються різні мови, зробив висновок щодо існування у писемності майя алографів (знаків, які мають різний вигляд, проте однакове читання), полівалентних знаків (знаків, які мають кілька читань) та фонетичних комплементів, сформулював деякі правила читання. У визначенні складових знаків писемності майя внесок Кнорозова – 40%

Він заклав основи дешифрування писемності майя, вказав шлях – та прочитати ВСІ писемні тексти майя він не міг. Та і не ставив перед собою цієї мети. Його завдання полягало в іншому – визначити загальні принципи та метод, які можна використати для дешифрування будь-якої давньої писемності.

Визнання

Після перших сенсаційних публікацій щодо дешифрування писемності майя (до захисту дисертації) Юрій Кнорозов перейшов на роботу до Кунсткамери – Ленінградського відділення Інституту етнографії АН СРСР. Займався він там не лише майя. У другій половині1950-х, використовуючи напрацьовану методику, він з групою послідовників намагався розгадати таємниці писемності острова Пасхи. Деякі важливі кроки було зроблено, проте, як з’ясувалося, ця справа – для майбутніх поколінь дослідників.

Пізніше Юрій Кнорозов займався теорією сигналізації та колективу, очолював у Інституті етнографії групу з етнічної семіотики, тобто вивчення знакових систем, які виробляє соціум для передачі, збереження та інтерпретації інформації. Ця група намагалася займатися дешифруванням зниклих писемностей (зокрема, долини Інду), проте зіткнулася з нездоланною проблемою – незнанням того, як саме звучали давні мови.

Між 1979 та 1990 роками Юрій Кнорозов здійснив дев’ять експедицій на Курильські острови: у 1979 р., 1982 – 1985 рр., 1987 – 1990 рр. Кнорозов розглядав Курильські острови як один з проміжних пунктів при заселенні Америки і шукав там підтверджень цієї гіпотези. Також він займався на Курилах вивченням культури давніх айнів та пошуками зразків їхньої протописемності.

Лише 5-та частина наукової роботи Юрія Кнорозова пов’язана безпосередньо з майя, проте в історії науки він залишився перш за все як майяніст, піонер дешифрування їхньої писемності.

На цьому шляху в нього були колеги, учні й послідовники.

Ще у 40-х роках ХХ сторіччя Кнорозов познайомився та потоваришував з іншим провідним американістом, Р.В.Кінжаловим, і, можливо, вплинув на коло його наукових інтересів. Зараз популярні книжки Р.В.Кінжалова відомі кожному, хто хоч трохи цікавиться давньою Америкою.

У 1960-х роках праці Кнорозова популяризував В.А.Кузьміщев, який згодом переклав „Історію держави інків” Гарсіласо де ла Веги.

Серед учнів Кнорозова – такі знакові в американістиці імена, як В.І.Гуляєв та Г.Г.Єршова.

Набув визнання метод Кнорозова і на Заході, проте – далеко не одразу.

Вже перша стаття Юрія Кнорозова про дешифрування була перекладена іспанською. У 1956 році вчений відвідав ХХХІІ Міжнародний конгрес американістів у Копенгагені. На ньому були присутні всесвітньо відомі фахівці у цій сфері, серед яких Альфонсо Касо та Девід Келлі. Між іншим, у якості гостя конгрес відвідав і Тур Хеєрдал, якого Кнорозов вважав шарлатаном від науки. Доповідь молодого вченого викликала неоднозначну реакцію: в одних – схвалення, в інших – гостру критику. Проте найбільш несприятливу реакцію викликали роботи дослідника в Еріка Томпсона – голови „ідеографічної” школи.

„Сам Томпсон, який був найкращим знавцем культури майя, раніше за інших зрозумів, що „Кнорозов безумовно правий”. Проте добровільно здавати позиції не захотів і розпочав непримиренну війну...  Всемогутній голова американської школи жорстоко переслідував кожного, хто намагався визнати дешифрування Кнорозова. Таких він називав „відьмами, що літають верхи на диких котах опівнічним небом, за наказом Юрія”, – згадує Г.Г.Єршова.

Першим визнав „метод Кнорозова” професор Гетеборгского університету, синолог Тур Ульвінг. Потім, у 1960-х, були Девід  Келлі та Майкл Ко. До речі, саме Ко популяризував метод Кнорозова на Заході, і тут не обійшлося без... українського сліду! Дружина Майкла Ко, Софія Добржанська, мала українське коріння. Вона була дочкою відомого біолога Феодосія Добржанського, який народився у Немирові та провів частину дитинства у Києві – втім, згодом емігрував до США.

Софія знала російську мову, і разом з чоловіком переклала провідні праці Кнорозова англійською. Це зробило їх доступними для всесвітньої наукової спільноти і надало поштовх для розвитку його ідей на Заході.

Зокрема, подружжя Ко переклало у 1967 р. вибрані розділи з монографії Ю.В.Кнорозова „Писемність індіанців майя”. Редагувала видання американська дослідниця з російським корінням Тетяна Проскурякова, яка також зробила значний внесок у дешифрування писемності майя і витіснення монополії „ідеографічної” школи Томпсона.

У 1969 р. подружжя Ко відвідали СРСР і „наживо” познайомилися з Кнорозовим. У 1970 році Кнорозова відвідала і Проскурякова.

Незважаючи на те, що з 1956 до 1990 р. Юрія Кнорозова не випускали за кордон, він вів листування з провідними фахівцями-американістами, серед яких мексиканці Альберто Рус та Мігель Леон-Портілья, американці Джордж та Девід Стюарти (батько та син), М.Грубе та багато інших, а його статті друкувалися у збірках матеріалів міжнародних наукових конференцій, на яких вчений був присутній „дистанційно”. Поступово на Заході доходили до визнання методу Кнорозова (при цьому часом „сором’язливо” забуваючи про його автора).

У 1980-х роках ХХ сторіччя відбувся черговий прорив у майянистіці: американські вчені почали читати написи на кам’яних монументах майя. Дивний збіг – саме у 80-х відбулося... остаточне визнання методу Кнорозова міжнародною науковою спільнотою!

Але більше за всіх шанують й пам’ятають Кнорозова на землях давніх майя – в Мексиці та Гватемалі. Адже він повернув їм... їхню власну історію.

Після прочитання давніх текстів з’ясувалося – Томпсон помилявся у визначенні не лише типу писемності майя, але й характеру майяского суспільства.

Міста майя виявилися не напівпорожніми „ритуальними центрами”, а нормальними містами, серед яких були і столиці могутніх держав, і невеличкі поселення.

Миролюбство майя також виявилося міфом. Територія була поділена на безліч „царств”. Більші намагалися поглинути менші, найбільші змагались за контроль над всім майянськім світом – тобто, усе як у нас. Не цуралися майя і боротьби за владу та палацових інтриг. Їхніми правителями були не миролюбні жерці-езотерики, які цікавилися лише рухом зірок, а володарі з земними, прагматичними потребами. Вони виконували деякі жрецькі функції (одним з провідних завдань володаря було спілкування з надприродним), та все ж більше їх цікавило земне – торгівля, господарство, боротьба із конкурентами.

Сьогодні триває процес реставрації історії класичних майя. Ми дізнаємося справжні назви їхніх міст (широко відомі у літературі, такі як Тікаль чи Паленке – умовні, надані дослідниками), складаємо життєпис правлячих у них династій. „Воскресають” яскраві історичні постаті, такі як амбітний Пакаль, завойовник Сийях-Как, могутній володар Йукноом Чеен Великий та багато інших...

І усе це – завдяки Юрку з українського селища Південне...

У 1990 році Юрій Кнорозов відвідав Гватемалу за особистим запрошенням президента цієї країни. Під час подорожі вчений побачив міста давніх майя Тікаль, Вашактун та Тайясаль та був нагороджений Золотою медаллю президента Гватемали. Це була його перша поїздка „до майя”.

Потім слідували подорожі до Мексики, де Кнорозов був тричі: у 1992, 1995 та 1997 роках. Під час другої була досягнута угода про створення у Мексиці науково-просвітницького центру „Шкарет” (зараз це – один з провідних центрів майяністики) і видання іспанською „Компендіуму Шкарет” – вибраних праць Кнорозова з каталогом ієрогліфів майя та його перекладами давніх кодексів. Цих угод вдалося досягти завдяки... підтримці зі рідного Харкова! Звідти походила дружина бізнесмена, який взявся спонсорувати обидва проекти.

У 1995 році Юрій Кнорозов був нагороджений Орденом Ацтекського орла – найвищою державною нагородою Мексики, яка присуджується іноземцям за виняткові заслуги перед цією країною.

Під час останньої поїздки до Мексики у 1997 році вдалося ненадовго відвідати і Південний Захід США, де Кнорозов намагався знайти прабатьківщину ацтеків.

Помер дешифрувальник писемності майя 30 березня 1999 року. Він не дожив лише кілька місяців до публікації „Компендіуму Шкарет” – видання його праць про майя в землях майя.

У 2018 році гватемальський університет Сан-Карлос посмертно обрав Юрія Кнорозова почесним доктором. В тому ж році в мексиканській Мериді, на Юкатані, відкрито пам’ятник Юрію Кнорозову. Дешифрувальник писемності майя зображений на стелі, наче давній цар, а на руках у нього – кішка Ася, „співавтор” однієї з наукових праць.

А в Україні іменем Кнорозова названі вулиці в Південному і Харкові. Пам’ятників, на жаль, досі нема...

Література

1.  Ершова Г.Г. Древняя Америка: полет во времени и пространстве. Мезоамерика. –  М.: Культурный центр „Новый Акрополь”, 2007.
2. Кнорозов Ю.В. «Сообщение о делах в Юкатане» Диэго де Ланда как историко-этнографический источник. / в кн. Ланда Д. де. Сообщение о делах в Юкатане. – М: Научно-издательский центр «Ладомир», 1994.
3. Ко Майкл. Майя. Исчезнувшая цивилизация: легенды и факты. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001.
4. Кузьмищев В.А. Тайна жрецов майя. – М.: «Молодая гвардия», 1968.
5. Ланда Д. де. Сообщение о делах в Юкатане. – М: Научно-издательский центр «Ладомир», 1994.
6. Симков, Д. Ключ к майя (беседа с М.Стюфляевым) – hromadske.ua, 19.11.2020
7. Рус А. Народ майя. – М.: Мысль, 1986.
8. В.Талах. Вступ до ієрогліфічної писемності майя. – К., 2010.
9. Шпорт, Г. До 100-річчя Ю.В.Кнорозова. Юрій Валентинович Кнорозов: майяніст. / газета „Харківський університет”.

Тетяна Плихневич