Хуліганство – грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Понад сто років кримінологи, соціологи та публіцисти сперечаються про походження та час появи слів «хуліган» та «хуліганства», а також про те, що за ними стоїть. Походження терміну не встановлено, але відомо, що він вживається у рапортах поліції Лондона з 1898 року.
У країнах колишнього СРСР під хуліганством розуміється злочин чи правопорушення, покарання за яке передбачено у кримінальних кодексах.
У Росії термін «хулігани» вперше з'явився наприкінці ХІХ століття. Зокрема, в 1892 році петербурзьким градоначальником був виданий наказ, який наказував поліції вжити рішучих заходів проти «хуліганів», під якими він мав на увазі «вуличних нероб, які бавляться знущанням над городянами».
1926
У ті роки, як і в постреволюційний період, «хуліганство» було чимось на кшталт напівкримінальної молодіжної субкультури, поширеної здебільшого в робочих передмістях і проникло звідти до села.
«Хуліганські» верстви робітничого класу зіграли помітну роль революційних подіях 1905–1907 рр. А в жовтневих подіях 1917 року, на думку істориків, брали активну участь члени всіх хуліганських угруповань Петербурга, що налічували близько 2000 чоловік. Скориставшись революційним хаосом, вони громили винні крамниці та льохи.
Дивно, але спочатку «новий радянський хуліган» викликав у більшовиків якесь розчулення. Почасти це було наслідком притаманного російської інтелігенції співчуття злочинцям як жертвам соціальної несправедливості.
Різкий зліт хуліганства спостерігався у роки НЕП (Нової економічної політики). Деякими вулицями неможливо було пройти в нічний час. У ряді міст міліція боялася з'являтися у робочих кварталах із настанням темряви. «Господарем вулиць» у цей час ставав хуліган.
Молодь, яка співала вдень революційні пісні, увечері з не меншим ентузіазмом затягувала хуліганські частівки на кшталт цієї:
Революція була, а нам волі не дала:
Була у нас поліція, подвійно сувора міліція.
Я по вулиці пройду, що-небудь та зроблю,
Як щось міліція мені скаже, я їй ножик покажу.
Хуліганство в радянських містах було тісно пов'язане з пияцтвом. Ставлення до самогону теж відбилося в частівках:
Папір, туш, перо. Зібрання Національного
музею «Київська картинна галерея»
Мені не страшний звід закону,
Я вільний громадянин!
Якщо не буде самогону,
Питиму я гас!
Типовою хуліганською поведінкою було кидання каміння у вікна, приставання до жінок, побиття перехожих, вимога у них грошей, бійки, злодійство. Вони розбивали вуличні ліхтарі, зривали плакати, псували пам'ятники, підпилювали телеграфні стовпи тощо.
Шайки хуліганів діяли не лише на вулицях. Вони могли вриватися до клубів, пивних, кінотеатрів, били присутніх. Озброювались хулігани фінками, гирями, кастетами, котрий іноді револьверами («шпалерами»).
У розмові вони вживали нецензурну лайку та злодійський жаргон, одягалися своєрідно. Влітку – біла або кольорова сорочка з пояском, іноді піджак або куртка (на зразок бушлату), на голові – кепка, зрушена набік. Багато тодішніх хуліганів не милися, ходили в брудному одязі. У цього явища є й інші назви: гопники, шпани, босяки, бешкетники.
У 1920-х років минулого століття хвиля хуліганства захлеснула практично весь Радянський Союз. Повідомлення про дикі, зухвалі, злісні витівки приходили звідусіль: з Архангельська, Іркутська, Херсона, Харкова, Владивостока. Тим часом через не розробленість правової бази ловили хуліганів неохоче, карали м'яко.
Безпритульники грають у карти. 1925
26 жовтня 1926 року було прийнято Декрет Раднаркому РРФСР «Про заходи боротьби з хуліганством», який запроваджував порядок негайного направлення матеріалів про злісне хуліганство до чергових камер народного суду після затримання винних.
Для боротьби з хуліганством почали застосовувати робочі дружини, вечірні та нічні облави і навіть висилання хуліганів в адміністративному порядку. У 1930-ті та наступні роки ситуація змінювалася, але проблеми, пов'язані з хуліганством молоді у містах, залишалися виключно гострими протягом усієї радянської історії.
Характерне обличчя радянського хулігану 1920-х років доносить до нас малюнок київського художника Йосипа Абрамовича Гольдберга «Вуличні хулігани». Художник зобразив п'яний бешкет хуліганів у парку на танцмайданчику, у боротьбу з якими вступають робітник та міліціонер.
Зображення негативних явищ та декласованих елементів офіційне радянське мистецтво не заохочувало. Художникам належало, наслідуючи метод соціалістичного реалізму, зображати життя не таким, яким воно було насправді, а яким воно мало бути – без злочинців, хуліганів та безпритульних. У повоєнні роки ця тема стає предметом пильної уваги художників-сатириків та плакатистів.
В галузі сатири працювало багато талановитих майстрів, таких як Б. Єфімов, Л. Бродати, Кукринікси та багато інших. Усі вони співпрацювали із сатиричними виданнями, найвідомішим з яких був журнал «Крокодил». На сторінках цих журналів на суд читачів виносилися негідні вчинки відсталих верств населення. Таврували ганьбою ледарі, прогульники, дармоїди, п'яниці та хулігани. Сатиричні малюнки були дуже різноманітні за графічним рішенням, манерою виконання та змістом.
Обклали
Чистота – залог здоров’я
Хулігана – до відповіді
Не могли залишити поза увагою художники-сатирики та Указ Верховної Ради СРСР 1966 року «Про посилення відповідальності за хуліганство». Указ починався зі слів: «У розвиненому соціалістичному суспільстві дедалі нестерпнішими стають будь-які антигромадські прояви, особливо факти хуліганства, які завдають великої шкоди суспільству, ображають честь і гідність радянських громадян».
Одним із перших відгукнувся на Указ талановитий художник Євген Гуров, який створив для обкладинки «Крокодила» яскравий образ хулігана, якого «обклали» пунктами Указу як вовка червоними прапорцями під час полювання.
Громадянськість, майстерність та темперамент допомагали художникам-сатирикам не лише руйнувати негативне, а й сприяти створенню доброго, доброго, світлого. Саме в цьому полягає особливість по-справжньому талановитої сатири.
Література:
- Ожегов С.И. Словарь русского языка. Гос. изд-во иностранных и национальных словарей. М., 1960. С. 857.
- Панин С.Е. Хозяин улиц городских. Штрихи к портрету хулигана 1920-х./ Ж-л «Родина» №2, 2002
- Степаков В. Петербургская шпана / Ж-л «Нева» №7, 1998
Н.Є. Агеєва
![Математика: проблеми теорії чисел [2]](/images/202404ua/numbers-theory.jpg)
![Теоретична фізика: яка вона [2]](/images/202504ua/theoretical-physics.jpg#joomlaImage://local-images/202504ua/theoretical-physics.jpg?width=850&height=587)
Засновник та видавець